ВЕЛИКІ ОБРАЗИ ЄВАНГЕЛІЯ ЗА ЙОАНОМ
Вода
Вода є праелементом життя, а тому й одним із прасимволів людства. Вона зустрічається на шляху людства в різних формах, отож із різним смисловим навантаженням.
Це насамперед джерело, свіжа вода, що б’є з лона землі. Джерело є початком, будучи ще не скаламученим, чистим. Так джерело видається істинно творчим елементом, а також символом плідності, материнства.
Другою по значущості є ріка. Великі ріки – Ніл, Євфрат і Тигр – видаються, просто-таки божественними дателями життя у великих країнах, що оточують Ізраїль. В Ізраїлі життя краю забезпечує Йордан. Однак, під час хрещення Ісуса ми побачили, що символіка ріки виявляє й інший бік: своєю глибиною вона втілює й небезпеку; тому сходження в глибину може означати сходження у смерть, а вихід з неї – відродження.
Нарешті, море, як дивна та у своїй величі чаруюча сила, але яка, все ж, лякає – як антипод землі, життєвому простору людини. Творець призначив морю його кордон, який воно не має права перетнути: тобто не має права проковтнути землю. Перехід через Червоне море став для Ізраїля передусім символом порятунку, але, звичайно, вказує і на загрозу, що стала для єгиптян вироком. Вважаючи перехід через Червоне море прообразом хрещення, християни сприймають насамперед смертну символіку моря: воно стає образом таїнства Хреста. Щоб знову народитися, людина спочатку повинна увійти з Христом у «Червоне море», зійти з Ним у смерть, щоб потім знову з Воскреслим отримати життя.
Але після цих загальних вказівок на релігійно-історичну символіку води перейдімо до Євангелія за Йоаном. Символіка води проходить через усе Євангеліє від його початку і до кінця. Вона трапляється нам спочатку в розмові з Никодимом у третій главі: щоб увійти в Царство Боже, людина мусить стати новою, іншою – відродитися з води й Духа (Йо. 3:5). Що це означає?
Хрещення як входження в спільноту християн тлумачиться нам як відродження, якому – аналогічно до природного народження з чоловічого давання і жіночого прийняття – притаманний подвійний принцип: божественний Дух і «вода, ‘матір’ усього природного життя, у святій Тайні возноситься до образу непорочної Богородиці» (Rech, цит. вид., II с. 303).
Іншими словами, відродженню притаманна творча сила Божого Духа, а також, зі святою Тайною, материнське лоно Церкви, що приймає. Фотіна Рех цитує Тертуліана[1]: «Христос ніколи не являється без води» (De baptismo [в перекладі російською: О крещении] IX 4) і правильно тлумачить ці дещо загадкові слова церковного письменника: «Христос ніколи не був і не є без Церкви…» (там само, с. 304). Дух і вода, Небо і земля, Христос і Церква взаємопов’язані: так відбувається «відродження». Вода у святій Тайні означає матірний край, святу Церкву, що приймає в себе сотворіння.
Майже безпосередньо після цього, в четвертій главі, ми зустрічаємо Ісуса біля криниці Якова. Господь обіцяє самарянці воду, бо в тому, хто її п’є, стає джерелом, що струмує у вічне життя (Йо. 4:14), так що той більше не відчуває спраги. Тут символіка криниці пов’язана з історією спасіння Ізраїля. Вже під час покликання Натанаїла Ісус об’явив Себе Новим, Більшим Яковом. Яків бачив у нічному видінні над каменем, який він використав як подушку, як ангели сходили вгору і вниз. Ісус пророкує Натанаїлу, що Його учні побачать над Ним відкрите Небо і ангелів, що сходитимуть вгору і вниз (Йо. 1:51). Тут, біля криниці Якова, ми зустрічаємо Якова як великого патріарха, який через криницю дарував воду, основний елемент життя. Але в людині є більша спрага – понад спрагу води з криниці – адже людина шукає життя, що сягає понад біосферу.
Ту саму напруженість людського буття ми зустрінемо знову в главі про хліб: Мойсей дарував манну, дав хліб із Неба. І все ж це був земний «хліб». Манна є обітницею: Новий Мойсей мусить знову дати хліб. Але цього разу дасться більше, ніж могла дати манна. Знову виявляється вихід людини у безмежність, до іншого «хліба», що справді стане «хлібом із Неба».
Так взаємно відповідають одна одній обітниця нової води і обітниця нового хліба. Вони відповідають іншому виміру життя, якого людина неодмінно прагне. Йоан відрізняє «βιος»[2] і «ζωη» – життя біологічне і те всеосяжне життя, що саме є джерелом, а тому й не підпорядковане вмиранню і становленню, що позначає все сотворіння. Так у діалозі з самарянкою вода, – хоча й цього разу іншим чином, – знову ж таки, стає символом Духа, істинної життєвої сили, що втихомирює глибшу спрагу людини і дарує їй ціле життя, якого вона чекає, його не знаючи.
У наступній, п’ятій главі, вода згадується радше мимохідь. Тут розповідається історія про чоловіка, який лежить прикутий до ліжка ось уже 38 років, і сподівається на зцілення від входження у «купелеве місце» (став) Витесди, але не знаходить нікого, хто би йому допоміг. Ісус зцілює його Своїм повновладдям; Він здійснює те, що хворий сподівався отримати від дотику до цілющої води (Йо. 5:1-9). У сьомій главі, що, згідно з вагомою гіпотезою сучасних екзегетів, спочатку, мабуть, ішла слідом за п’ятою, ми знаходимо Ісуса на святі Куренів з його урочистим обрядом жертвування води (це ми розглянемо детальніше згодом).
Потім символіка води появляється нам знову в дев’ятій главі: Ісус зцілює сліпонародженого. Процес зцілення полягає у тому, що страждалець, згідно з дорученням Ісуса, має омитися в Силоамській купелі, після чого його очі починають бачити світло. Силоам «у перекладі означає ‘Зісланий’», – коментує євангеліст для своїх читачів, що не знають єврейської (Йо. 9:7). Але це є більш ніж філологічним зауваженням. Нам називається істинна причина дива. Тому що «Зісланий» – це Ісус. Врешті-решт, щоб прозріти, сліпонароджений очищається Ісусом і в Ісусі. Ціла глава виявляється поясненням суті Хрещення, що чинить нас зрячими. Христос є Дателем світла, відкриваючи нам очі за посередництвом святого Таїнства.
Таке ж і водночас нове значення має вода в 13 главі, під час Тайної вечері, а саме при омиванні ніг. Ісус встає від трапези, знімає верхню одіж, оперізується лляним рушником, наливає води в миску і починає мити учням ноги (Йо. 13:4-5). Смирення Ісуса, Який стає рабом Своїх учнів, – це очищувальна купіль, що чинить людей здатними сісти до столу з Богом.
Нарешті, ще раз таємничо і велично постає перед нами вода наприкінці Страстей. Оскільки Ісус мертвий, то Його кості не ламають, а один із воїнів «проколов Йому списом бік, і потекла негайно ж кров і вода» (Йо. 19:34). Без жодних сумнівів, Йоан тут хоче вказати на два головні Святі Таїнства Церкви – Хрещення і Євхаристію, що випливають із відкритого серця Ісуса і якими Церква у такий спосіб народилася з пробитого боку Ісуса.
Але потім Йоан у своєму Першому посланні ще раз підхоплює тему крові й води, надаючи їй нового повороту: «Це Той, хто прийшов водою і кров’ю: Ісус Христос. І не водою тільки, а водою і кров’ю… Троє свідчать: Дух, вода і кров, і оті троє – в одно» (1 Йо. 5:6-8). Тут цілком очевидно здійснюється полемічний поворот у порівнянні з таким християнством, що спасенною подією визнає хрещення Ісуса, але не Його смерть на хресті, яке, так би мовити, прагне бути лише словом, але не плоттю і кров’ю. Тіло Ісуса і Його смерть, мовляв, врешті-решт, неважливі. Так від християнства залишається лише «вода» – слова без насичення єством Ісуса втрачають свою силу. Християнство стає чистим вченням, чистим моралізаторством і грою розуму, а плоті і крові йому бракує. Спасенний характер Ісусової крові більше не визнається. Він перешкоджає інтелектуальній гармонії.
Як тут не зауважити загрози нашому сучасному християнству? Вода і кров тісно пов’язані; Воплочення і Хрест, Хрещення, Слово і свята Тайна нерозривні. А Дух мусить долучатися до цієї троїчності свідчення. Шнакенбург справедливо звертає увагу на те, що тут «мається на увазі свідчення Духа в Церкві та через Церкву в значенні Йо. 15:26; 16:10» (Johannesbriefe, цит. вид., с. 260).
Звернемося тепер до Ісусових слів Об’явлення в контексті свята Куренів, які повідомляє нам Йоан: «Останнього ж великого дня свята стояв Ісус і закликав на ввесь голос: ‘Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене і п’є! Хто вірує в Мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть…’» (Йо. 7:37 і далі). Тлом цієї події є обряд свята, який полягав у тому, що з силоамського джерела черпали воду, щоб протягом семи днів свята у храмі приносити жертву води. Сьомого дня священики сім разів обходили навколо вівтаря з золотою посудиною, наповненою водою, перед тим, як здійснити виливання. Ці обряди води вказують, по-перше, на джерело походження свята з природних релігій: це свято спочатку було молитовним проханням про дощ, такий потрібний у краю засушливих земель. Але потім обряд став спасенно-історичним спогадом про воду, яку дарував Бог юдеям зі скелі під час їхньої мандрівки пустелею, всупереч усім їхнім сумнівам і страхам (Чис. 20:1-13).
Нарешті, дарування води зі скелі дедалі більше ставало темою месіанських сподівань. Мойсей дарував Ізраїлю в його мандрівці пустелею хліб із Неба і воду зі скелі. Отож, тих самих істотних життєвих дарів сподівалися і від Нового Мойсея – Месії. Це месіанське тлумачення дарування води відображається в Першому посланні святого Павла до коринтян: «Всі їли ту саму духовну страву, всі пили те саме духовне питво, бо пили з духовної скелі, що йшла за ними, – скеля ж був Христос» (1 Кор. 10:3-4).
Словами, які Ісус промовляє під час обряду води, Він відповідає на ці сподівання: Він є Новим Мойсеєм. Він Сам є скелею, що дарує життя. Як Він у Своїй промові про хліб Сам Себе проголошує справжнім хлібом, що сходить із Неба, так і тут – схоже як вже раніше самарянці – Він виявляє Себе живою водою, якої глибоко прагне людина – у спразі за життям, за «життям у повноті» (Йо. 10:10), за життям, що вже не характеризується природними потребами, які слід знову й знову задовольняти, а саме просочується зі Своєї середини назовні. Ісус відповідає й на запитання, як цю воду життя пити? Як дійти до джерела і черпати з нього? – «Хто в Мене вірує…» Віра в Ісуса є способом пиття живої води, пиття життя, якому вже не загрожує смерть.
Але тепер ми маємо ще уважніше прислухатися до тексту. Далі він такий: «Як Писання каже, ріки води живої з нутра його потечуть» (Йо. 7:38). З чийого нутра? На це запитання від найдавніших часів є дві різні відповіді. Олександрійська традиція, заснована Оригеном (пом. 254), до якої, проте, долучилися й великі латинські Отці Єронім і Августин, читає так: «Хто вірує.., з нутра його потечуть». Людина, що вірить, сама стає джерелом, оазою, з якої струмує свіжа, питна вода, життєдайна сила творчого Духа. Але поряд із нею – однак менш поширена – знаходиться традиція Малої Азії, за походженням близька до Йоана, засвідчена Юстином[3] (пом. 165), Іринеєм[4], Іполитом[5], Кипріаном, Єфремом[6]. Вони інакше розставляють знаки пунктуації: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене і п’є, хто вірує в Мене. Як Писання каже: ’Ріки води живої з нутра Його потечуть’». Слова «Його нутро» тепер стосуються Христа; Він є джерелом, живою скелею, з якої походить нова вода.
Суто з мовної точки зору, перше тлумачення ближче, тож до нього – разом із великими Отцями Церкви – долучилася більша частина сучасних екзегетів. Але, судячи зі змісту, все ж перевага є на боці другого трактування, «малоазійського», до якого долучається, наприклад, Шнакенбург, причому його не обов’язково вважати винятковою протилежністю «олександрійському» трактуванню. Важливий ключ до тлумачення знаходиться у вислові «як Писання каже». Ісус наголошує на перебуванні в послідовності Святого Письма, в послідовності історії Бога з людиною. Все Євангеліє за Йоаном, але крім нього й синоптичні Євангелія та вся новозавітна література, легітимують віру в Ісуса тим, що в Ньому зібрані разом усі ріки Писання; що, виходячи від Нього, виявляється взаємопов’язаний сенс Писання – те, на що все очікує, до чого все прямує.
Але де Святе Письмо говорить про це живе джерело? Очевидно, Йоан не має на увазі окреме місце, а саме «Писання», візію, що проходить через його тексти. Головне відображення ми знайшли вже раніше: історію про скелю, яка дала воду, що стало в Ізраїлі образом надії. Другий великий відбиток пропонує нам Єз. 47:1-12 – бачення Нового Храму: «…Аж ось з-під порогу храму тече вода на схід…» (Єз. 47:1). Через якихось 50 років цей образ наново підхопив Захарія: «Того дня буде відкрите джерело для дому Давида й для мешканців Єрусалима, на змиття гріха й нечистоти» (Зах. 13:1). «Того дня потечуть живі води з Єрусалима…» (Зах. 14:8). Остання частина Святого Письма наново тлумачить ці образи, водночас щойно надаючи їм всієї їхньої величі: «І показав мені річку води життя, світлу, мов кришталь, що виходила від престолу Бога й Агнця» (Од. 22:1).
Навіть при побіжному погляді на сцену очищення храму ми бачили, що Йоан вважає воскреслого Господа, Його тіло Новим Храмом, Якого очікує не лише Старий Завіт, а й усі народи (Йо. 2:21). Отже, у словах про ріки живої води ми можемо почути й вказівку на Новий Храм: так, цей храм є. Є обіцяна ріка життя, що позбавляє від отрути солоний край і дає багатству життя дозріти та принести плоди. Це Той, Хто в «любові до краю» пройшов через хрест і тепер живе життям, якому більше смерть не має сил загрожувати. Це – живий Христос. Так, слова про свято Куренів пророкують не лише Новий Єрусалим, в якому живе і є джерелом життя сам Бог – вони пророкують безпосередньо тіло Розп’ятого, з Якого випливають кров і вода (Йо. 19:34). Вони виявляють Його як справжній храм, збудований не з каменю й не людською рукою, і саме тому, що Він означає живе помешкання Бога у світі, Він є і буде джерелом життя на всі часи.
Хто погляне свіжим оком на історію, той може бачити цю ріку, яка тече через час, починаючи від Голготи, від розп’ятого й Воскреслого Ісуса. Він може бачити, як там, де ця ріка пливе, земля зціляється від отрути, як ростуть плодоносні дерева, як життя, справжнє життя тече з цього джерела любові, що себе подарувало і дарує далі.
Цьому головному, христологічному тлумаченню – як уже було зауважено – не слід виключати того, що ці слова непрямо стосуються також кожного віруючого. Слова з апокрифічного[7] Євангелія за Томою (108 р.) вказують напрям, відповідний напряму Євангелія за Йоаном: «Хто п’є з Моїх уст, той стане таким, як Я» (Barrett, цит. вид., с. 334). Віруючий стає єдиним із Христом і бере участь в Його плідності. Особа, що вірить і живе разом із Христом, стає криницею, що дарує життя. Це також можна чудово бачити в історії: як християни є тими святими оазами, навколо яких сходить життя, навколо яких проступають обриси втраченого раю. Та все-таки, тим джерелом, що щедро Себе роздає, завжди залишається Сам Христос.
[1] Тертуліан – (бл. 160 – 230): визначний латинський церковний письменник.
[2] Біос – (гр.: «життя»): біологічно живий світ як частина космосу.
[3] Юстин – (бл. 100 – 165): званий також «Мучеником» та «Філософом»; церковний письменник.
[4] Іриней – (бл. 140 – 200): найвизначніший богослов II ст., єпископ Ліону.
[5] Іполит – (бл. 170 – 236(?)): церковний письменник; на початку III ст. вибраний «анти-папою»; під час переслідування християн імператором Максимусом Траксом засланий до Сардинії, де помер.
[6] Єфрем – (бл. 306 – 373): Отець Церкви, найбільший богослов сирійської Церкви.
[7] Апокрифи – античні твори, в яких іде мова про біблійні теми, події і особи, але які не прийняті в Біблію, тому що були визнані не всіма громадами.
