У трьох важливих місцях свого Євангелія Йоан вживає слово «згадувати», даючи нам у такий спосіб ключ до розуміння того, що для нього означає слово «пам’ять». У розповіді про очищення храму є слова: «Пригадали тоді Його учні, що написано було:’ Ревність за дім Твій поїдатиме мене’ [Пс. 69:10]» (Йо. 2:17). Подія, що відбулася, пробуджує спогад про те, що говориться в Писанні, і завдяки цьому доповнюється новим, ширшим змістом. Пам’ять видобуває зміст факту, який тільки завдяки цьому і набуває значення. Він постає тоді як факт, в якому скрите Слово Боже, Логос, – як факт, який вийшов із Логоса і до нього нас повертає. В цьому виявляється зв’язок між Словом Божим і ділами Ісуса і тим самим розкривається зміст таїни самого Ісуса.
Далі в розповіді про очищення храму йде проголошення Ісусом того, що Він знову за три дні відбудує зруйнований храм. Про це євангеліст говорить: «Коли Він воскрес із мертвих, то й пригадали Його учні, що Він оте говорив їм, і увірували Писанню та слову, яке Ісус був вирік» (Йо. 2:22). Воскресіння пробуджує спогад, спогад у світлі Воскресіння дає проявитися значенню раніше незрозумілих слів та знову розмістить їх у контексті всього Писання. Нерозривна єдність Слова і факту – саме цей ключовий момент скріплює все четверте Євангеліє, саме цю думку і доносить воно до нас.
Ще раз повторюється слово «згадувати» в неділю входу Ісуса в Єрусалим. Тут розповідається, що Ісус знайшов молодого осла і сів на нього, «як ото написано: ‘Не страхайся, дочко Сіону! Ось іде твій цар верхи на жереб’яті ослициному’» (Йо. 12:14-15; пор. Зах. 9:9). До цього євангеліст додає: «Не збагнули того спершу Його учні, але коли Ісус прославився, згадали вони, що то було написано про Нього, й що то з Ним таке вчинено» (Йо. 12:16). Знову розповідається про подію, що спочатку є чистим фактом. І знову євангеліст нам каже, що учнів після Воскресіння осінило світло, яке дало змогу тепер цей факт зрозуміти. Тепер вони собі «пригадали». Слова Писання, що раніше для них нічого не означали, тепер стають зрозумілими в своєму значенні, передбаченому Богом, та надають свого значення зовнішньому процесу.
Воскресіння вчить дивитися по-новому; воно відкриває взаємозв’язок між словами пророків і долею Ісуса. Воно пробуджує «спогад», тобто дає можливість увійти всередину подій, у контекст Божої мови і дії.
Цими текстами сам євангеліст дає нам найважливіші вказівки на те, як скомпоноване його Євангеліє, з якої візії воно походить. Воно базується на спогаді учня, але цей спогад здійснюється разом із Церквою в її спільноті. Цей спогад є розумінням, яким провадить Святий Дух; згадуючи, віруючий входить у глибинний вимір події і бачить те, що спочатку і суто зовні було не помітно. Але так він не віддаляється від дійсності, а пізнає її глибше і бачить істину, що приховується в факті. У спогаді Церкви відбувається те, що прорік Господь Своїм у світлиці на Тайній вечері: «Коли зійде Той, Дух істини, він і наведе вас на всю правду…» (Йо. 16:13).
Те, що каже Йоан у своєму Євангелії про спогад, що стає розумінням і шляхом до «всієї правди», дуже тісно пов’язане з тим, що розповідає Лука про спогад Матері Ісуса. У трьох місцях розповіді про дитинство Ісуса Лука зображає нам цей акт «спогаду». Спочатку в розповіді про Благовіщення, коли Марії з’явився архангел Гавриїл, зачаття Ісуса. Тут Лука нам каже, що Марія злякалася привітання і ввійшла у внутрішній «діалог» про те, що воно мало би означати. Найважливіші місця є в розповіді про величання Ісуса пастухами. Про це нам євангеліст каже: «Марія пильно зберігала все це, роздумуючи в Своїм серці» (Лк. 2:19). Наприкінці розповіді про дванадцятирічного Ісуса ще раз написано: «Мати Його зберігала всі ці слова у Своїм серці» (Лк. 2:51). Пам’ять Марії насамперед зберігає в собі події, але не тільки: вона входить у внутрішній зв’язок із цими подіями. Таким чином вона проникає в осереддя, бачить процеси в їхньому взаємозв’язку і вчиться їх розуміти.
Саме на цьому виді «спогаду» базується Євангеліє за Йоаном, що далі поглиблює поняття пам’яті як пам’ять спільноти учнів, Церкви. Цей спогад є не суто психологічним чи інтелектуальним процесом, а духовною подією. Спогад Церкви є не винятково приватною справою; він перевищує сферу власного людського розуміння і знання. Він є проводом Святого Духа, який виявляє нам контекст Писання, взаємозв’язок слова й дійсності, отак ведучи нас до «повної правди».
Між іншим тут сказано й суттєву річ про поняття натхнення. Євангеліє походить із людського спогаду і передбачає спільноту тих, що згадують цілком доречно у цьому випадку школу Йоана, а до того – спільноту учнів. Але через те, що автор мислить і пише, пам’ятаючи про Церкву, спільнота, якій він належить, є відкритою понад себе і її в глибині веде Святий Дух, що є Духом істини. В цьому значенні Євангеліє відкриває і свій шлях розуміння, що завжди залишається пов’язаним із цим словом, але все ж може і повинен від покоління до покоління постійно наново вести у глибину всієї істини.
Це означає, що Євангеліє за Йоаном, саме як «духовне Євангеліє», не просто подає якісь стенографічні записи слів і дій Ісуса, а з допомогою осмислення спогадів веде нас через зовнішнє у глибину слова й події, що від Бога походить і до Бога прямує. Євангеліє є саме по собі «спогадом», і це означає: воно залишається пов’язаним із дійсністю, яка була, і не є поемою про Ісуса, не є викривленням історичних подій. Навпаки, воно справді показує нам Ісуса таким, яким Він був, а отже саме Того, Хто не лише був, але і є; Хто постійно може сказати в теперішньому часі: «Перше, ніж був Авраам, Я є» (Йо. 8:58). Воно виявляє нам справжнього Ісуса, і ми можемо без упереджень використовувати це Євангеліє як джерело.
Перш ніж перейти до великих образних промов Йоана, нам можуть стати в пригоді ще два загальні зауваження про своєрідність його Євангелія. Тоді як Бультман вбачав це Євангеліє вкоріненим у гнозу і тому відірваним від старозавітної та юдейської основи, нові дослідження знову чітко виявили, що Йоан цілковито базується на Старому Завіті. «Про Мене писав Мойсей», – каже Ісус Своїм супротивникам (Йо. 5:46); вже на початку – у розповідях про покликання – Филип сказав Натанаїлу: «Ми знайшли Того, про Кого Мойсей у Законі писав, і Пророки…» (Йо. 1:45). Пояснення і обґрунтування цього становить основний зміст промов Ісуса. Він не порушує Тори, а висвітлює увесь її сенс і цілковито його сповнює. Ще раз про зв’язок між Ісусом і Мойсеєм йдеться наприкінці Прологу четвертого Євангелія. Ці програмні слова дають нам внутрішній ключ до розуміння Євангелія: «Від Його повноти прийняли всі ми – благодать за благодать. Закон бо був даний від Мойсея, благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа. Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в лоні Отця [біля Отчого серця.], – Той об’явив» (Йо. 1:16-18).
Ми почали цю книгу пророцтвом Мойсея: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі; його маєте слухатися» (Втор. 18:15). Ми бачили, що Книга Второзаконня, в якій знаходиться це пророцтво, завершується зауваженням: «Не з’явився більше такий пророк в Ізраїлі, як Мойсей, з яким Господь розмовляв віч-на-віч» (Втор. 34:10). Велика обітниця залишалася до пори до часу не сповненою. І ось приходить Він, Той, Хто справді спочиває на грудях Отця, Єдиний, Хто Його бачив, і бачить, і, бачачи, промовляє – отже Той, Якого стосуються слова: «Його маєте слухатися» (Мр. 9:7; Втор. 18:15). Обітниця Мойсея надмірно перевиконана, що зазвичай характеризує Божий дар: Той, Хто прийшов, більший за Мойсея, більший за пророка. Він Син. І тому тепер проявляються благодать і істина, не як нищення, а як виконання Закону.
Друге зауваження стосується літургійного характеру Євангелія за Йоаном. Воно набуває свого ритму від літургійного календаря Ізраїля. Великі святи Божого люду задають внутрішній поділ Ісусовому шляху, відкриваючи водночас основу, з якої постає Ісусова благовість.
Відразу на початку діяльності Ісуса – «юдейська Пасха», з якої постає тема справжнього храму, а тому й тема Розп’яття й Воскресіння (Йо. 2:13-25). Зцілення паралітика, що стає приводом до першої прилюдної промови Ісуса в Єрусалимі, знову пов’язане зі «святом юдейським» (Йо. 5:1) – ймовірно «тижневим»: П’ятдесятницею. Помноження хліба і слова, що його пояснювали, велике євхаристійне свідчення Євангелія за Йоаном, пов’язані зі святом Пасхи (Йо. 6:4). Інша велика промова Ісуса з обіцянкою «рік води живої» перебуває в контексті свята Куренів[1] (Кучок, Хижок. – Прим, ред.) (Йо. 7:38-39). Нарешті, ми знову зустрічаємо Ісуса в Єрусалимі взимку під час свята Обновлення храму (Ханукка)[2] (Йо. 10:22). Шлях Ісуса закінчується на Його останньому святі Пасхи (Йо. 12:1), на якому Він Сам, як справжній Пасхальний Агнець, проливає Свою кров на Хресті. Але ми побачимо, що архієрейська промова Ісуса, що містить витончене євхаристійне богослов’я як богослов’я Його хресної жертви, розвивається цілковито з богословського змісту свята Примирення[3], так що й це основоположне свято Ізраїля визначально вливається в контекст Ісусових слів і діл.
У наступній главі ми, крім цього, побачимо, що розказана синоптиками історія про Переображення Ісуса міститься в рамках свята Примирення і Куренів, вказуючи у такий спосіб на те саме богословське тло. Лише коли ми пам’ятаємо про це літургійне вкорінення Ісусових слів, ба, всієї структури Євангелія за Йоаном, можемо зрозуміти його виразність і глибину.
Згодом з’ясується докладніше, що всі юдейські свята мають потрійну основу. Спочатку є свята дохристиянських релігій, зв’язок із створенням світу та пошуками людством Бога через творіння; потім йдуть свята спогаду та осучаснення спасенних діл Бога; нарешті, спогад стає щораз більше надією на прийдешнє звершене спасенне діло, поки що відсутнє. Так стає зрозуміло, що промови Ісуса в Євангелії за Йоаном є не суперечками про надумані метафізичні питання, а містять у собі всю динаміку історії спасіння і водночас вкорінені в створенні світу. Врешті-решт, вони вказують на Того, Хто про Себе може сказати просто: «Я є». Стає помітно, як промови Ісуса вказують на Богослужіння, а тому й на «священне», уміщаючи водночас запитання й пошуки всіх народів.
Після цих вступних роздумів настає час ближче поглянути на великі комплекси образів, що трапляються нам у четвертому Євангелії.
[1] Свято Куренів (Хижок, Кучок) – (євр.: Суккот) юдейське прочанське свято; святкується в діаспорі дев’ять, а в Ізраїлі – вісім днів (за Втор. 16:13-15 – сім днів. – Прим, ред.) і нагадує про захист Ізраїля Богом в час його Виходу – мандрівки пустелею.
[2] Свято Освячення храму – євр. «Ханукка»; юдейське свято, що триває вісім днів і нагадує про повторне освячення храму, збезчещеного грецько-сирійськими загонами в 165 р. до Хр.
[3] Свято Примирення – (євр. «Йом-ха-Кіппурім»): загальний день покаяння й покути в Ізраїлі.
