Розділ 5:15-21

5:15-21 – Ключі для читання

(а)   Апостол Павло та єврейська традиція. Зіставлення, розвинуті в Рим. 5:15-19, знаходимо не лише в писаннях апостола Павла. Порівняйте, наприклад, твердження рабина Йосе в мідраші Sifra Leviticus, де він, мабуть, звертається до старішого переказу, що містить такі ж елементи: (а) першу людину протиставлено тим, хто усмиряється перед Богом, (б) вплив однієї особи на всіх, які житимуть після неї, на їхню універсальну відповідальність за зло і за добро, і (в) аргумент a fortiori («наскільки більше», «ще більш правильно»):

Раббі [Йосе] сказав: «якщо ти хочеш знати, (яку) винагороду (буде) дано праведним у майбутньому, то піди й дізнайся від першої людської істоти, (що) лише одна заповідь (одна річ) вимагалася від нього, і він порушив її; подивися, як багато смертей було призначено від покоління до покоління, і так до кінця поколінь. Бо якою є більша міра: міра винагороди чи міра покарання? Відповідь: винагороди. Якщо міра покарання є меншою, а саме, так багато смертей, призначених йому і від покоління до покоління, і так до кінця поколінь, тоді, якщо хтось відвернеться від мерзенності та ідолопоклонства, і відбуде спокуту в день Кіпур, наскільки більше він передаватиме Божу милість для себе і від покоління до покоління, і так до кінця поколінь» (Sifra, вид. Weiss, 27а, parasha 12 §10).

Багато інших міжзавітних єврейських текстів також підкреслюють ту вирішальну роль, яку відіграв непослух Адама в поширенні смерті та зіпсованости світу. Вони не більше, ніж апостол Павло, цікавляться первородним гріхом, а радше – його наслідками для людства і решти всього сотвореного, хоча б і тут, де вплив Адама мінімізовано (пор. 2 Bar [= Syr. Bar.] 54:15.19, «кожен із нас є своїм власним Адамом»), Ми можемо згадати також 2 Ездр. 3:7,26; 4:30; 7:116-126; 2Bar 17:1-4; 19:8; 23:4; 48:42-43; 54:15; 56:5-6; Jub 3:28-30.

Нарівні з фігурою Адама, рабинський юдаїзм також наголошує на фігурі, через яку становище, що його спричинив гріх Адама, було направлено. Таким чином, у Gen. Rabba 14. 6 Авраама представлено як нову людську істоту, якій вдалося «полагодити» зло, спричинене Адамом. Цей уривок, який цитує твердження з Книги Ісуса Навина (14:15: «між велетнів був найбільший чоловік»), коментує:

«Це Авраам. Чому його названо «великий»? Бо він був достойним, аби бути створеним до Адама, та Святий, хай благословенним буде ім’я Його, каже: «він розіб’є (все), і не буде нікого після нього, щоб полагодити, але поглянь, Я створив першу людську істоту, щоби, якщо він розіб’є (все), Авраам прийшов і полагодив після нього».

Нам слід також згадати інші уривки з мідрашів, як-от Gen. Rabba 19.9.2; 24. 5. 2-3, де цього разу супротивником Адама є Ізраїль: перший не підкорився Божому наказу, другий любить і дотримується Тори, за допомогою якої має доступ до Божого життя. Тора є ідеальним антидотом проти Адамового гріха. Ясно, що апостол Павло міг приписувати таку роль лише Христу – померлому, воскреслому та прославленому, в якому явилося нове людство.

(б)   Зіставлення та їхня функція. Synkrisis, або порівняння, є парадоксальним: в. 15-17 починаються із заперечення того, що можна порівняти proton і eschaton – «Але не такий дар благодаті, як переступ» (в. 15) – і оскільки в. 18, здається, ініціює порівняння («яктак»), справжньою метою є сформулювати сильне зіставлення. Негативний хід (в. 15-17) функціонує для того, щоби показати, що падіння (або гріх) Адама не визначає ні міру, ні спосіб, в який було дано благодать. Інакше кажучи, акт спасення є не просто протилежною реакцією на людський непослух; це справа цілком дарової ініціятиви, котра виходить за межі схеми непослуху та відплати (таке й таке покарання за такий і такий переступ). Щоби позначити цю асиметрію, апостол Павло спочатку (в. 15) проводить паралель між елементами різної природи: людське падіння (грецькою paraptoma) означає пасивність або необхідність, щонайменше неможливість зробити щось інше, у той час, як Божа благодать означає дію, котра є не примусовою, а зовсім добровільною, і ніяк не є порівняною з людською дією. Тоді апостол Павло наголошує на асиметрії наслідків (в. 16):

16б
бо суд за один прогріх – на осуд,
16в
а дар благодаті на виправдання від багатьох прогріхів.

 

Паралель «за… на» є перерваною вже на початку; у другому стиху ми очікуємо на «за однією (людською істотою)». Та відправною точкою апостола Павла є слово провини в множині. Такий розрив у паралелізмі має на меті дати нам зрозуміти, що це – дар благодаті: (І) Бог не давав добро за добро, чи покарання за зло, а домігся того, щоб нечестивих зробити праведними; (II) Бог не очікував на цю трансформацію, щоби проголосити праведним кожного, хто трансформувався, натомість викликав і здійснив її; (III) Бог прийшов шукати нас там, де ми є, у нашому гріху Усе це – дар благодаті. Тому Божу благодать дуже правильно описано як дарову ініціятиву та дію, простягнуту всім без винятку. У в. 17 контраст між наслідками є ще сильнішим:

17б
смерть панувала через одного [Адама]
17г
[вони] запанують у житті через одного Ісуса Христа.

 

У 17г ми очікуємо на «життя царюватиме через одного Ісуса Христа», проте апостол Павло каже: «вони запанують у житті через одного Ісуса Христа», тому що благодать чи життя, не замінює смерть так, як один тиран скидає іншого і продовжує гнобити підданий народ; зникнення тирана (смерти) відновило життя і свободу, навіть владу, для всіх! У цьому й різниця: Бог об’єднує людей у Своїй владі та славі.

(в) У своїй послідовності, в. 15-21 підсилюють тлумачення, подане до в. 12в («так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили»). Фактично, з негативного, чи Адамового, боку апостол Павло говорить про царство смерти (в. 15-17) перед гріховним станом (в. 18-19) і оприлюдненням Закону (в. 20), підтверджуючи, що саме на основі смерти люди, котрі походять від Адама, були грішниками. Варто наголосити на паралелізмі між двома розвитками дії:

в. 12-14 в. 15-21
гріх одного в. 12а в. 15б
царство смерті в. 12б в. 15-17
усі згрішили/ грішники в. 12в в. 18-19
Мойсеїв Закон в. 13 в. 20

 

Вірші 12-14, особливо expositio у в. 13-14, називають різні негативні компоненти, визначаючи їхні діяхронічні стосунки; від початку, у в. 15-21 апостол Павло матиме змогу зіставити їх із даром благодаті, яка прийшла через посередництво Христа. Знову зауважте у в. 19 іменник «грішники», який вказує на те, що всі, без винятку, були ворогами Бога і приреченими на знищення.

(г) Багато коментаторів бачили у формулюванні у в. 18б («і через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей») алюзію на останню пісню стражденного Отрока Господнього в Книзі пророка Ісаї. Та, оскільки апостол Павло не повторює формулювання Іс. 53:11, довести цитування чи ремінісценцію неможливо – і це не означає, що нам неодмінно слід їх виключати.

5:20-21 – Propositio частини

(а)   Порівняння (synkrisis) завершується propositio, яка формулює питання, що будуть досліджені та пояснені: між благодаттю і гріхом, законом і благодаттю, законом і гріхом. Безумовно, ці два вірші не пояснено негайно в Рим. 6, але вони будуть поступово розвиватися і вкінці частини в Рим. 8, можна буде справді сказати, що твердження в 5:20-21 знайшли своє пояснення. Послання до римлян 5:20-21 є propositio в стилі Рим. 1:16-17.

(б) Заяви апостола Павла стосовно Мойсеєвого Закону стають дедалі сильнішими. У Рим. 2:12-14 Закон мав свою роль у винагороді юдея, та не неєврея, який не підпорядковується його правилам – коротко кажучи, його роль у відплаті була обмеженою. У Рим. 3:19-20 апостол Павло визнав вирішальну роль Закону стосовно пізнання гріха, проте заперечив, що будь-кого можна проголосити праведним за те, що він/вона діють згідно з його інструкціями: Закон не має місця в процесі оправдання (пор. також Рим. 3:21-22). Послання до римлян 4:15 зайшло трохи далі: Закон викликає гнів, тобто суд і кару, настільки, що його правила майже завжди переступають, а переступ Закону пов’язаний із покаранням (пор. Втор. 28-29). Тепер Рим. 5:20 каже, що Мойсеїв Закон прийшов, щоби збільшився переступ. Який юдей міг би прийняти таке твердження? Якщо Закон було оприлюднено, це сталося для того, щоби народ Ізраїлю міг пізнати волю свого Бога й утілити її в життя: як Бог міг дати Закон, щоби примножити гріхи? Поза тим, юдеї бачать у Мойсеєвому Законі джерело захисту супроти зла та жорстокости. Апостол Павло не міг залишити таку пропозицію непоясненою, як показує Рим. 7:7-25; там він наново розглядає стосунки між Законом і гріхом.

Попередній запис

Розділ 5:12-21

5:12-21 – Композиція та функція Цей уривок є простим представленням у формі порівняння відомих фігур і фактів, які всі визнають, ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 6:1-14

6:1-7:6 – Probatio або ядро аргументу Композиція Як апостол Павло зможе показати, що вірні не можуть перебувати в гріху чи ... Читати далі