3:1-8 – Ключі для читання
(а) Кінець Рим. 2 можна зрозуміти як заперечення єврейської особливості. Апостол Павло відкидає таке тлумачення: те, що деяких юдеїв можна знайти в рядах грішників (а тому поган), не ставить під питання історичні привілеї євреїв загалом.
(б) Твердження, що «кожна людина неправдива», у в. 4 взято з Пс. 116:2, де пригнічений псалмопівець пригадує: «Я сказав був у поспіху: Кожна людина говорить неправду!» Це перше проголошення універсальности людського гріха готує до підтвердження з Писань у в. 10-18. У цих віршах апостол Павло підходить до поворотної точки у своєму викладі: чи той факт, що юдеї грішать, брешуть і чинять несправедливість, означає, що Бог судить їх як грішників (в. 7)? Хіба ж справедливий суддя не має лише однієї категорії – грішників?
(в) У в. 4 контекст вимагає, щоб ми перекладали «коли ти будеш судити», а не «коли будуть тебе судити».
(г) Можливі два тлумачення в. 9: (1) «ми» стосується юдеїв (як у 3:1), у такому разі в. 9 матиме справу з питаннями про статус юдеїв: «[Ми, юдеї] Маємо перевагу? Анітрохи!…». Це логічне вирішення, хоча дієслово proechomai, здається, не має такого значення деінде. Або (2) «ми» стосується апостола Павла та його аргументу; тоді дієслово матиме пасивне значення: «Чи ми втрачаємо перевагу (чи розбивається наш аргумент)? Анітрохи! Бож ми перед тим обвинуватили юдеїв і греків, що вони всі…». Але де він звинувачував усіх! Не в главі 2, лише в Рим. 3:4.
3:10-18 – Звернення до авторитету Писань і його функція
(а) Біблійний доказ складається з низки пов’язаних цитувань:
- в. 10-12б = Пс. 14:2-3, із наголосом на універсальності зла;
- в. 13а = Пс. 5:10 (тотальна зіпсованість, горло і язик);
- в. 136 = Пс. 140:4 (губи);
- в. 14 = Пс. 10:7 (уста);
- в. 15-17 = Іс. 59:7-8 (ноги, дороги);
- в. 18 (реприза в. 10-12) = Пс. 36:2.
Апостол Павло починає з того, що наполягає на універсальності гріха (пор. «ані одного» і «усі» у в. 10-12); далі, у в. 13-17, наголошує на тому факті, що все людське є порочним (зверху донизу: горло, язик, губи, уста, ноги, символізуючи мову й учинки).
(б) Оскільки він не є Богом, а тому не здатен бачити серця, сам апостол Павло не може звинувачувати все людство в приналежності до категорії грішників. Він може лише підкоритися думці Писань, слова Божого, вибираючи біблійні уривки (у грецькому перекладі), які наголошують на універсальній і цілковитій порочності людських істот. Так він підходить до кінця свого представлення: якщо всі без винятку, євреї та неєвреї, є в рядах грішників, тому перебувають під загрозою знищення, оправдання буде дано в однаковий спосіб усім.
3:21-4:25 – Ключі для читання
Рим. 1:18-3:20 дав апостолу Павлові змогу відкинути заперечення, котрі робили щодо рівного статусу юдеїв і греків стосовно відплати. Та для апостола такий висновок є лише проміжною стадією, на основі якої він тепер повернеться до свого основного положення: якщо нема винятків у приході гніву, то їх не може бути і для дару оправдання.
Частина, котра триває від 3:21 до 4:25, має таку ж структуру, як і попередня: після propositio (3:21-22) іде низка уточнень, поданих спочатку у формі тверджень (3:22б-26), а тоді у формі запитань і відповідей (3:27-31), і все це підкріплено розлогим посиланням на Писання (4:1-25).
Новизна Павлової думки є очевидною на основі Рим. 3:21, стосовно попереднього викладу, який, частково текстуально, показує юдейські позиції. Якщо побожний юдей грішить, він або вона вірно надіються на Боже милосердя. Бог, справедливий суддя, навіть зобов’язаний зробити його праведними, щоби він чи вона могли чинити праведність і справедливість, дотримуючись приписів Закону. Що означав би нездійсненний Божий Закон, якби законодавець був несправедливим або безсилим? Закон має власні процедури для «очищення» (його культова система, покутні практики): побожні юдеї, якщо вони визнають свій гріх, знають, що отримають прощення за допомогою жертвоприношення за гріх і покаянних обрядів. Для них справедливий суддя був не просто кимось, хто розглядає поведінку людей і їхні серця та справедливо карає, а також, і понад усе, є тим, хто сприяє справедливості, прощаючи та підтримуючи в серцях вірних любов до Божого Закону.
Стверджуючи, що ніхто не оправдається ділами Закону (Рим. 3:20), апостол відокремлює Божу справедливість від Закону (пор. 3:21) – таке відокремлення створює надзвичайну складність і є нестерпним для юдея: як Бог міг маніфестувати Божу справедливість без Закону, який спонукає людей належно пізнавати Божу волю? Чи Мойсеїв Закон тоді (став) несправедливим, щоби Бог міг вибрати інший засіб суду та відплати? Наполягаючи, що Бог завжди оправдовував самою вірою, Рим. 4 направду підсилює наш подив: чому Бог об’явив Закон і вимагав його дотримання? Просто, щоб за його допомогою люди могли пізнати свою несправедливість і гріх (3:20б)? Апостол Павло зобов’язаний надати пояснення перед лицем такого заперечення (пор. Рим. 7:7-25). Тим часом він покаже, що його доктрина оправдання самою вірою є суголосною зі словом Божим.
3:21-26 – Ключі для читання
(а) Propositio в. 21-22, здається, вказує на те, що апостол Павло з цього моменту має намір прояснити та довести, а саме, оправдання всього людства самою вірою без діл Мойсеєвого Закону. Що мається на увазі під «ділами Закону»? Це добрі вчинки, яких вимагає Закон, як у 4 Q398.14-17: «І також ми написали тобі про деякі накази з Тори, які, ми гадаємо, є добрими для тебе і твого народу, бо [ми побачили] у тобі розум і знання Тори. Розваж про всі ці речі і проси Його [Бога], щоби Він підтримував твій намір [= волю] і віддаляв від тебе інтриги та злий намір Веліяла, щоби вкінці часів, ти міг радіти, з’ясувавши, що якісь із наших слів є правдивими. І тобі буде зараховано як за справедливість, коли ти будеш робити те, що є чесне і добре перед Ним, для твого добра і для добра Ізраїлю». [Джерело: Florentino Garcia Martinez. The Dead Sea Scrolls Translated. The Qumran Texts in English. 2-re вид. пер. Wilfrid G. E. Watson. Leiden, New York, Cologne: E. J. Brill; Grand Rapids: Eerdmans, 1996, 84-85].
(б) У цих віршах апостол Павло наполягає на тому факті, що Боже милосердя, і лише воно, є джерелом оправдання для людських істот. Але ми знаходимо схожі підтвердження в юдаїзмі того часу. Розгляньте, наприклад: 1 QS 11.2-15 (особливо в. 11-14): «Щодо мене, якщо я спіткнуся, ласки Божі завжди будуть моїм спасенням; і якщо я впаду в гріх тілесний, у справедливості Божій, яка триває вічно, буде мій суд; якщо спіткає мене сум, Бог звільнить мою душу з ями і зробить мої кроки по дорозі впевненими; Він з милосердя Свого дозволить мені наблизитися, і з добротою Своєю здійснить наді мною суд; Він судитиме мене в справедливості Своєї правди, і у Своїй щедрій доброті завжди пробачить всі мої гріхи». … [Джерело: Там само, 18-19]
Унікальним для апостола Павла є розрізнення, яке він здійснює між вірою та ділами Мойсеєвого Закону.
(в) Віра в Христа чи вірність Христа? Апостол Павло кілька разів повторює, що оправдання грішників відбувається dia/ek pisteos Christen (або Iesou); ці вирази можуть стосуватися віри в Христа чи вірності Христа. Сьогодні захищають обидва тлумачення, хоча й ті, що схиляються до надання переваги «вірність Христа», здається, мають переконливіші аргументи. Проте, у контексті важко побачити, як формулювання в 3:22а і 3:26 чи то уточнюють об’єкт віри, чи то стосуються власної вірности Ісуса. Використовуючи ці фрази в родовому відмінку, апостол Павло має на увазі, що відтепер є важливий зв’язок між вірою в Бога та приходом Ісуса Христа. Оскільки Ісус прийшов, помер і воскрес, віру не можна визначати інакше, як вірування в Бога, Який милосердно оправдовує через Ісуса Христа (пор. 4:25б). Так віра невіддільна від цієї події, оскільки вона маніфестувала суверенну справедливість Бога. Коротко кажучи, і Christen, і Iesou є якісними прикметниками в родовому відмінку, які дуже важко відтворити в сучасних мовах: «віра в Бога, Який остаточно самоявився в Ісусі», або може «віра в Бога, Який помилував [нас] в Ісусі». Так ми можемо побачити, чому апостол вводить родовий відмінок у 3:22а і 3:26. Семантична двозначність, якій він надає перевагу, дає йому змогу вказати на остаточно христологічне забарвлення віри, не будучи надто точним щодо суб’єктивних і об’єктивних вимірів, оскільки від Рим. 3:21 до 4:25 апостол Павло не матиме потреби в цьому для свого аргументу.
