Листи належать до найдавніших форм письмового спілкування. Надзвичайно важливими для вивчення НЗ є особисті епістоли еліністичної ери – періоду після завоювань Олександра Македонського (помер у 323 р. до Р. Хр.). Їхня значущість полягає в тому, що вони проливають світло на (1) мову НЗ загалом і (2) послання та схожі на них матеріали, котрі знаходимо в НЗ.
НЗ не був написаний літературною грецькою мовою І ст. Власне, доки вкінці XIX ст. не почали виявляти послання з цього періоду, особливості НЗ мови часто сприймали як доказ її Божої природи. Проте вони чітко показують, що НЗ був написаний у стилі, набагато ближчому до мови звичайного життя (що є одним із виправдань для сучасних, навіть розмовних, перекладів НЗ). Така грецька мова називається koinē («спільний») або еліністична грецька.
Несподіваним є той факт, що, за винятком оповідальних книг (чотири Євангелія та Дії апостолів), усі писання НЗ є або посланнями, або ж мають схожі на послання ознаки. З еліністичних листів ми дізнаємося про стиль і правила написання епістол, а також дізнаємось, як їх читати. Так, вивчення цих листів є важливим для розуміння послань НЗ.
Виготовлення рукописів
Загалом в еліністичний період листи занотовували на папірусі – міцному волокнистому матеріялі, виготовленому з тонких смужок, нарізаних із папірусного очерету. Смужки клали одна попри одну у два шари, нижній шар під прямим кутом до верхнього, згодом шари склеювали, пресували та шліфували. Таким чином утворювалася добра сторона (recto), на якій письмо збігалося з волокнами папірусу, і погана (verso), на якій автор мав долати рубчики вертикальних смуг. Такі аркуші можна було придбати різного ґатунку й розміру. Більшість листів цього періоду писали на recto одного аркуша. Тоді його скручували в сувій, кінці сувою закріплювали, загинаючи краї папірусу до середини звитка, котрі накладались один на одного, а весь згорток перев’язували шнурком. Вузол запечатували й писали ім’я адресата. Спочатку таку форму могли мати Послання до Филимона і Друге та Третє послання Івана Богослова.
Довші документи потребували склеювання окремих аркушів, щоб утворити сувій. Тоді текст записували в стовпці під прямим кутом до довгої сторони сувою. Так читач лівою рукою скручував ту частину, яку вже прочитав, а правою розгортав текст далі. Як результат сувої залишали кінцем назовні. З часом зовнішня частина зношувалася, а останній аркуш іноді відклеювався. Так заключна частина тексту могла втрачатися. Цей факт є важливим щодо проблеми закінчення Євангелія від Марка та Послання до римлян.
Листи й послання
У звичайній мові терміни «лист» і «послання» синонімічні. Проте, в історичній науці існує важлива відмінність. «Лист» є повідомленням, яке автор пише відомій йому авдиторії, щоби розібратися з певною низкою проблем у певний момент часу. Це частина реальної розмови між двома сторонами. Стосунки між автором і читачем різняться близькістю – від близькості, наприклад, чоловіка та дружини до близькості між особами, котрі до цього не мали жодних стосунків одне з одним. Однак життєва ситуація завжди є справжньою і письменник представляється перед читачем (читачами).
«Послання» – це есе, якому надано вигляду «листа» через стиль чи звичай. Автор пише до загального кола читачів, природу якого може лише приблизно уявити. Дуже можливо, що читачі, своєю чергою, не знають автора, якщо його праця взагалі підписана його справжнім ім’ям.
Автор «листа» не може казати читачам про ті речі, які вони вже знають, хіба випадково чи з певним виправданням («як ви знаєте…»). Точніше кажучи, автор не може розповідати про ті речі, які читачі знають, що він знає, що вони знають. Робити так у листі, як і у звичайній розмові, вважається зарозумілим, і це ставить стосунки між двома сторонами в скрутне становище. Це обмеження є ключем до визначення «листів». «Листи» є неоціненними моментальними знімками моментів історії, та часто їх важко зрозуміти, адже упущено дуже багато спільної інформації.
Водночас автор «послання» не може припускати жодної конкретної інформації з боку читачів, а тому основна ідея «послання» мусить бути завершеною. Надаючи есе вигляду «листа», автор може посилатися на непояснені імена, назви та навіть події, проте базове повідомлення мусить бути самостійним. Таким чином, вивчення загальноприйнятих норм листів приносить користь для розуміння «послань» лише непрямо: ми дізнаємося щось про те, що, як уважає автор тексту, виглядає як «лист», хоча насправді в той момент він чи вона не пише «листа».
Структура листа
За звичаєм еліністичні листи починалися так: від А до Б, «привітання». До імен відправника (А) й одержувача (Б) часто додавали ім’я батька чи назву рідного міста, щоб уникнути двозначности. Звичним привітанням було одне слово chairein («привіт»). Далі часто йшло якесь увічливе побажання одержувачеві доброго здоров’я чи удачі. Вступна частина допомагала (наново) встановити особисті стосунки між двома сторонами. Довжина цієї частини є виявом того, наскільки особистим був лист. Керівники у своїх листах до підлеглих, наприклад, часто відразу переходили до наступної частини листа: «про справи». Форма цієї частини дуже відрізнялася залежно від справ, які розглядали, однак існувала певна кількість загальноприйнятих елементів. Наприкінці листа автор висловлював побажання чи сподівання на майбутнє і, можливо, додавав привіти іншим особам. Лист закінчувалися словом erroso («прощання», буквально «будь сильним»), і часто – датою. Таким чином, у стародавніх листах є загальна А – Б – А’ (особисте – справи – особисте) структура, представлена в послідовності минуле – теперішнє – майбутнє.
