А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!
Притча про блудного сина – це один з найгарніших і найзворушливіших текстів Біблії. Як ми почули, цю історію слухали митники та грішники. Ці люди не надто поспішали братися за релігійні практики, а зворушити їхні серця було нелегко. Їхні серця були радше закам’янілі, «загартовані» гріхом і несправедливістю. Сучасний психолог міг би сказати, що їхні захисні механізми були вдосконалені. І все це для того, щоб виправдати себе, вибілити, заспокоїти сумління.
Та все-таки щось зворушило їх, щось вдерлося в їхнє нутро, щось не дозволило їм висміяти цієї науки, злегковажити нею, байдуже проминути її.
Чи сьогодні ця історія про сина, який повертається в розкриті обійми батька, далі може зворушувати людські серця? Чи промовляє до нас, сучасних людей, образ Бога, Який чекає та прощає? А чекає та прощає тому, що любить нас?
Хто з нас без гріха? Хто з нас не може знайти в цій історії себе? Можемо, щоправда, перебувати на різних її етапах. Можливо, саме зараз відходимо, бо нам набрид отой Отець і отой цілий Його дім. Можливо, саме зараз, захлинаючись, насичуємося задоволеннями цього світу й кажемо собі: «Як це цікаво – жити без Бога». А може, уже відкрили, як важко жити без Отця – дивимося вже з іншої перспективи, бачимо все на рівні корита, свиней і боротьби за стручки. Може, врешті затужили за Отцем? Вирішили повернутися, хоч, можливо, нас ще мучать побоювання та сумніви.
Незалежно від того, на якому етапі перебуваємо, завжди пам’ятаймо, що є Отець.
