Лука – автор Євангелія та Дій апостолів

Лука – автор єдиного Євангелія, що містить передмову (вступ до літературного твору, в якому письменник декларує свій задум), де проголошує, що має намір написати книгу про події або про «справи, які стались» (Лк. 1:1). Лука мудро формулює свою думку, використовуючи термін «події», наголошуючи цим, що його послання існує в історичному вимірі, у вимірі подій, які розвиваються у визначених часових та просторових рамках. Однак дієслово доконаного виду «які стались» вказує на те, що ці події не пов’язані лише з подіями світу. У них і завдяки їм визначено та зреалізовано волю Бога, нашого Творця й Спасителя, Бога Ізраїля, Який виконує всі Свої обітниці.

Мало того, на початку Дій апостолів Лука анонсує зміст свого твору. Щоб показати, що Церква, у чиїй обороні виступає автор, як форма християнства виконує Божу волю, вустами Ісуса він окреслює план своєї книги: «Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Книга Дій апостолів присвячена ширенню Доброї Новини свідками воскреслого Христа з Єрусалима аж до краю землі. Поза рамками формулювання, яке запропонував Лука, ми відчуваємо всеохопну надію СЗ та сприймаємо впевненість Ісаї (Іс. 2:3) у тому, що Слово і Божий Дух будуть ширитись у всіх напрямках від святої гори Сіон.

Вознесенню в Євангелії в Діях апостолів відповідає поширення (сходження) Слова між багатьма різними народами, у різних людських ситуаціях та соціяльних інституціях. Єрусалим не є центром землі в географічному сенсі. Це справжній центр для вірних, бо зазначене місто є відправною точкою, з якої вірні розповсюджують Добру Новину в різні частини землі. Так само найкраще прочитання тексту Закону, згідно з Лукою, сприятиме поступовому зростанню розуміння його христологічного та духовного значення. Іншими словами, Закон прочитується як обітниця свободи.

Євангеліє від Луки та Дії апостолів доповнюють одне одного. Коли відбувалося становлення євангельського канону в II ст., Церква долучила до нього Євангеліє від Луки. Унаслідок цього праці Луки, що творили два крила диптиха, втратили свою початкову симетрію. Бінарна структура твору залишається основоположною, однак варто повернутись назад у минуле, до часів, що передували написанню Євангелія.

Важливо розглядати обидва твори Луки – Євангеліє та Дії апостолів – як єдине ціле в рамках Святого Письма тих часів, Біблії ранніх християн. Псалми й Пророки були улюбленими книгами Луки. Цей факт свідчить про те, наскільки важливого пророчого значення Лука надає Писанням. Варто прочитати весь текст СЗ у перспективі месіянських часів, що їх знаменує собою Ісус. На відміну від інтерпретації Ганса Конзельмана, який поділяє історичний дискурс Луки на три періоди, ми маємо насамперед збагнути наявність симетричного взаємозв’язку між ними. Христос, постать якого змальовує Лука, пропонує Своїм учням, а через них читачам Євангелія герменевтичний ключ до розуміння Писань: від Мойсея до Пророків та Псалмів ми дізнаємося про долю стражденного й прославленого Христа у вигляді пророцтва (Лк. 24:25-27 та 24-49). Вірш Лк. 16:16, екзегеза якого викликає значну дискусію впродовж останніх кількох років, можливо, передбачає один головний період в історії, а не два: до та після приходу спасення. Після вознесення Христа Церква не повернулася в ситуацію передмесіянських часів, відколи, на думку Конзельмана, реальність спасення могла б зникнути.

Як автор уже зазначав, період, коли спасення було започатковане і прийшло завдяки служінню Ісуса, розкривається у двох стадіях, яким відповідають ці дві книги: часи земного життя Ісуса, впродовж якого Слово стало дією в Галілеї та Юдеї (Дії 10:37), та часи заснування Церкви, період свідків, сповнених словом через Святого Духа.

Святе Письмо описує не лише чуда, які творив Ісус. Без сумніву, вони є довгоочікуваними знаками царства Божого та могутности Сина Божого. Дії Ісуса відбуваються протягом усього Його життя, служіння в Галілеї, що завершується в Єрусалимі. Лука робить підсумок за допомогою слова analempsis (вознесення) у Лк. 9:51: в’їзд до Єрусалима, підняття на хрест, піднесення з гробниці і вознесення до Отця. Так само Євангеліє від Луки можна поділити на три частини (служіння в Галілеї, подорож по різних місцях та служіння в Єрусалимі), і насправді увесь цей рух є висхідним.

Книга Дій апостолів свідчить про поширення Слова та тексту Закону, який перші адресати неохоче сприймали дослівно. Дії 15 – вісь книги: на Єрусалимському соборі вирішено приймати поган у лоно Церкви. Відпала потреба здійснювати обряд обрізання новонавернених із поганства. «Рештка Ізраїля», відбудованого та відродженого Ісусом Месією, християнська спільнота може утворитися будь-де. Визначальною рисою цієї спільноти є віра в Ісуса Христа. Після поширення в Єрусалимі та юдейському середовищі Добра Новина, переважно завдяки Павлові, поступово досягає всіх земель (Рим очевидно не розташований на краю землі, але оскільки він був важливим політичним та міжнародним центром імперії, саме з Риму як зі столиці імперії можна було досягнути багатьох інших місць).

Місія Дванадцятьох полягала в євангелізації Палестини (крім того, для Луки ті найперші учні були гарантами істинности Євангелія й тими, хто здійснював євангелізацію Юдеї). Оскільки Павло добре володів грецькою мовою, його місією була євангелізація греків та римлян. Якщо говорити історичними термінами, це призначення відповідає рішенню Єрусалимського собору (пор. Гал. 2:1-10), але саме Лука був одним із тих, хто висвітлив їхнє рішення у своєму творі. Щоб підкреслити важливість тієї події в історичних обставинах первісного християнства, Лука вказує на Петра як представника першого етапу, а Павла вважає реалізатором наступного етапу.

Лука не лише майстерно змальовує місце дії та диференціює етапи – він також вказує на перехідні періоди. Постать Івана Христителя стоїть на порозі Заповітів, вознесення Ісуса Христа символізує закінчення Ісусового земного життя (Лк. 24:50-53) та початок життя Церкви (Дії 1:9-11); і нарешті, на етапі переходу від місії в Юдеї до євангелізації на території поганських земель з’являється постать Степана (Дії 6:8).

Розвиток цих подій не є природним процесом. Лука створив тріюмфальний дискурс, але він також знає, що перешкодою для життєдайної волі Бога є жорстокий спротив людей. Іван Христитель був пророком, якого вбили, Ісус – страждаючий Месія, а Степан – мученик за віру. Залежно від перспективи, з якої ми дивимося, взаємини Бога та Божого народу позначені антагонізмом чи єднанням. Варто зауважити, що люди просто не сприймають Його посланців та вбивають їх, але якщо розглядати ці події крізь призму віри, ми зрозуміємо, що Господь знову ставить на ноги цих посланців і дає їм спасення, так само як і їхнім слухачам.

Богословський напрямок дискурсу Луки досі був у фокусі нашої уваги; ми маємо намір детальніше вивчити його особистість наприкінці нашої праці.

Упродовж кількох останніх років екзегети неодноразово підкреслювали якості Луки як богослова, пастиря та історика. Безперечно, євангелист демонструє системний підхід до пояснення доктрини та її богословського спрямування. Правдою є також те, що Лука дбає про християнські спільноти і бажає наставляти їх у вірі, передаючи їм своє послання (ми спостерігаємо це в процесі його релектури різних притч). Нарешті, очевидно, що він не придумує і не укладає власних захопливих оповідей. Він діє як історик, що описує стародавні часи: з одного боку, з повагою ставиться до минулого, з іншого – окреслює власні літературні наміри щодо тлумачення доктрини (напр., на противагу усталеній історичній традиції, Лука оминає згадки про христофанії в Галілеі).

У яких обставинах ми бачимо євангелиста? У кабінеті заможного ерудита в одному з багатих римських домів, здобутих для Христа, де в одній з кімнат збиралася спільнота? У ролі episkopos, служителя Церкви, що бере на себе відповідальність опікуватися місцевою спільнотою (у цьому випадку він буде і автором, і тим, до кого звертається Павло у своєму посланні до старших в Ефесі, зібраних у місті Мілет, як про це йдеться в Дії 20:18-35)? Чи, можливо, ми зустріли б його в приміщенні школи, де він працював як християнський вчитель? Це могла бути одна зі шкіл, заснованих Павлом, що існували в той час в усіх найбільших центрах християнства.

В уяві можна змалювати образ мандрівного вчителя, який перебуває на палубі корабля чи в гостинному домі. Екзегети не надавали достатньої уваги тому факту, що Лука був радше зацікавлений у створенні нових спільнот, ніж в їх розбудові. Як тільки перші новонавернені пройшли обряд хрещення, Лука залишає їх на власну долю і спрямовує свою увагу на нові здобутки. Він не виявляє особливої заангажованости ні в ролі духовного наставника, ані душпастиря парафії. Він сповнює покликання місіонера, що живе наприкінці І ст. Традиція пропонує правильне бачення ролі цього євангелиста як товариша Павла під час місіонерських подорожей останнього. Лука міг бути членом однієї з груп, що здійснювала євангелізацію й продовжувала після смерти апостолів виконувати завдання, поставлені перед ними. Незважаючи на те що він був мандрівником, Лука відрізнявся від інших пророків та євангелистів, які подорожували імперією. Він демонстрував активну позицію в Церкві, але також міг відійти від справ (на якийсь час), щоб дати своїм колегам, вірним і, зрештою, авдиторії, яка мала достатній рівень освіти, свій літературний твір, здатний розбудити їхню цікавість чи посилити віру.

Якщо Лука належить до когорти мандрівних євангелистів, немає потреби визначати місце написання його твору. З іншого боку, можна поцікавитись його особистим походженням. Стародавня традиція, засвідчена св. Євсевієм та св. Єронімом та підтверджена західною версією Дії 11:28, вказує на те, що його дім був в Антіохії. Одна з версій дає змогу припускати про його походження з території басейну Егейського моря, можливо, з міста Филипи. Кілька головних героїв, про яких ідеться в тексті Луки, розпочинають своє служіння в містах, де вони проживали: Ісус – у Назареті (Лк. 4:16-30) а Павло – у Тарсі (Дії 9:30). Займенник «ми» – це, без сумніву, літературний прийом, що вперше з’являється в описі його подорожі від Троади до міста Филипи (Дії 16:10). Мало того, євангелист найбільше знайомий із містом Филипи та з можновладцями цього міста.

Чи був Лука юдеєм із народження? Ми маємо підстави сумніватися в цьому. Його ставлення до Закону СЗ як до ярма, яке неможливо двигати (Дії 15:10), не притаманне для обрізаного чоловіка. Доречніше уявити нашого автора в поганському середовищі, яке має стосунок до юдейської спільноти. Фактично саме «богобоязливі» люди привернули його увагу (пор. Лк. 7:5; Дії 10:35; 13:16,26). Незважаючи на те що вони звертали увагу на дисципліну, якої дотримувалися юдеї, та монотеїзм, ці люди мали певні сумніви щодо необхідности подолати цей бар’єр, аби дійсно стати прозелітами, оскільки в душі вони були переконані, що зраджують свій народ, змінюючи свою національну ідентичність. Їхнє бажання пізнати єдиного Бога Всесвіту суперечило їхнім обрядовим приписам, які виглядали наче сектантські. Ці люди стали ентузіястами однієї єврейської секти, християнства, бо в ньому збереглася суть юдейської спадщини і одночасно воно було відкрите на цілу імперію, якщо не на цілий світ.

Попередній запис

Розділ 21:1-25 – Ісус посилає учнів виконувати місію

У першій частині було сказано, що біблісти вважають Ів. 21 доповнення до тексту Євангелія, доданим учнями євангелиста чи одним із ... Читати далі

Наступний запис

Вступне слово

Книга Дій апостолів описує життя послідовників Ісуса після Його воскресення. Це окрема історія, вплетена в загальну історію виникнення та розвитку ... Читати далі