Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський.
Бувають моменти, коли наша правиця стає неймовірно важкою – важить цілі тонни. Бувають хвилини, коли язик дерев’яніє, не маємо сили розтулити вуст, промовити слова.
Це зовсім повсякденні моменти – проходимо повз придорожній хрест і мали б зняти шапку, починаємо їсти в публічному місці або рушає потяг чи автобус і треба було б перехреститися. Або тоді, коли хтось плює на Церкву й треба було б сказати, що маємо іншу думку.
Треба було б… але ми цього не робимо.
Чи можна любити Бога та соромитися цього?
