Наприкінці 9-ї глави Євангелія від святого Матвія ми бачимо, що Ісус захопив увагу кожного та полонив серця людей. Фактично весь Ізраїль бере поживу з долонь Ісуса – принаймні так виглядає на перший погляд.
Знаємо, що Ісус приваблював великі маси людей з усієї Палестини. Багато з них долало значні відстані, щоби стати свідками нового руху, який Він розпочав у Галілеї (пор. Мт. 4:24-25). Як лише Його слава сягнула вершини, Ісус використав можливість, аби повести численних учнів на Галілейські пагорби та проголосити дивовижні настанови, які тепер називають Нагірною проповіддю (Мт. 5-7). У цьому знаменитому повчанні Ісус викладає програму Свого Царства, а народ захоплюється Його словами, розпізнаючи в Ньому авторитетного вчителя від Бога (пор. Мт. 7:28-29).
Після того, як Ісус зійшов з гори, Він учинив десять чудес, котрі забезпечили ще більше поширення Його слави. Ісус очищав прокажених, утихомирював бурі, зцілював хворих. Він оздоровлював калік, прощав гріхи, повертав зір сліпим. Однак ці неймовірні чудеса в Галілеї не сягнули вершини, поки Ісус не зробив Свого десятого та найбільшого з усіх чуда – вигнання біса з німого чоловіка (Мт. 9:32-34).
Екзорцист
Чому екзорцизм можна вважати найбільшим із чудес, які Ісус до цього часу вчинив? У нинішньому світі ми не часто чуємо про екзорцизми, а ще менше бачимо, щоби хтось виганяв бісів на вулицях наших міст. Але для єврея першого століття те, що Ісус виганяв злих духів, було чимось набагато більшим, аніж ще одне захоплююче чудо.
Коли Ісус наказував демонові залишити певну людину, Він не просто дарував свободу окремій особі. Його екзорцизми несли послання, яке мало велике значення для всього народу: Ісус вів найважливішу битву для Ізраїлю. Він будував Боже Царство через вигнання диявольських сил, які атакували націю Ізраїлю від початків її історії.
Визволяючи людей від демонів, Ісус проголошував Свою найвищу владу як Месії-Царя. Хоча всі інші Його чудесні зцілення демонстрували владу Ісуса над явищами цього світу – хворобами, фізичними недомаганнями, небом і морем, Ісусові екзорцизми свідчили, що Він має владу навіть над духовною сферою. Даючи накази демонам, Ісус проголошував Свою владу над самим дияволом – джерелом усілякого зла в цьому світі.
Такі дії справді пробуджували в людей надію на Месію. У єврейській традиції Давидів син, Цар Соломон, славився своїми екзорцизмами та владою над демонами[1].
Ось чому дехто з людей реагував на Ісусові екзорцизми словами: «Чи ж не Син це Давидів?» (Мт. 12:23). А оскільки євреї очікували, що Месія буде сином Давида, який воюватиме проти ворогів Ізраїлю, то Ісусову могутню владу над найбільшим ворогом, сатаною, вони інтерпретували як месіанську дію.
Тож кульмінацією Ісусової маніфестації чудес у Галілеї було вигнання демона з німого чоловіка (пор. 9:32-33). Ця остання найбільша дія полонила увагу безлічі людей і залишила їх у цілковитому захопленні. Коли люди дивувалися Його служінню, кажучи: «Ніколи таке не траплялося серед Ізраїля!» (Мт. 9:33), то може виглядати, що Ісус тримав натовп у Своїх руках.
Не всі, однак, були під таким враженням.
Суворе звинувачення
Саме тоді, коли здавалося, що рух Ісуса набирає великої популярності, фарисеї таємно задумали позбутися Його і покласти край хаосу та бентеженню, спричиненими Його чудами. Їм не сподобалося те, що вони побачили в Галілеї. Ісус заявляв, що проголошує довгоочікуване Царство, яке Бог обіцяв Ізраїлю, але для фарисеїв виглядало, що Він це робить хибним способом і запрошує цілком хибних людей. Грішники, митники й повії були тими гостями, яких запрошували до спільної трапези з Ним. Він торкався прокажених та хворих і проводив Свій час із тими, кого вважали «недоторканими». Він навіть заявляв, що здійснює прощення гріхів силою Своєї влади, відокремлено від установленого священства та храмової системи. «За кого Він себе має?» – могли запитувати один в одного фарисеї та книжники. На їхню думку, Він точно не може бути від Бога, якщо збиває людей із правдивої дороги в таких важливих справах і спричиняє подальші поділи між народом Ізраїлю.
Однак фарисеї не могли заперечити Ісусових чудес. Кожен погоджувався з тим, що Його служіння давало надприродні результати. Чуда були настільки великими, що мусили мати у своїй основі вищу духовну владу.
Люди приписували Ісусовим чудам Божу силу, а фарисеї все розуміли інакше. Виглядало так, що Ісус відводить народ від Божої Святині та священства і, крім цього, асоціює Себе з усіма «недоторканими» (тобто нечистими). Тому фарисеї зробили висновок, що Ісус не може бути посланцем від Бога. Це, міркували вони, напевно, фальшивий пророк. Тож фарисеї вирішили, що Ісус має владу над демонами аж ніяк не завдяки силі Божій: «Виганяє Він демонів силою князя демонів» (Мт. 9:34). На їхню думку, Ісус наказує демонам тому, що Він Сам пов’язаний із князем бісівським, сатаною.
Непрощенний гріх
Це було першим зерном швидко зростаючої ворожнечі фарисеїв до Христа. Після цього вони взяли Ісуса під нагляд, спостерігаючи за кожним Його рухом і намагаючись знайти найменшу підставу, аби Його «викривати» (Мт. 12:1-2). Вони пробували спіймати Ісуса на словах (Мт. 12:9-10) і навіть організували таємну змову, аби Його вбити (Мт. 12:14). Ескалація конфлікту сталася тоді, коли Ісус вигнав біса ще з одного чоловіка в Галілеї.
Народ знову захоплювався та дивувався, а фарисеї висловили дуже серйозне звинувачення проти Ісуса: «Він демонів не виганяє інакше, тільки як Вельзевулом, князем демонів» (Мт. 12:24).
Ісус без зволікань відповідає, що, кажучи так, вони вчинили дуже тяжкий гріх: «Коли ж Духом Божим вигоню Я демонів, то настало для вас Царство Боже… Тому то кажу вам: усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься!» (Мт. 12:28,31).
Інакше кажучи, фарисеї зневажали Божого Духа. Якщо Ісус виганяв бісів силою Святого Духа, то фарисеї вважали Святого Духа Ісуса диявольською силою. Ця богозневага відрізала фарисеїв від самого джерела спасіння – Ісуса та Його Духа. Їхній гріх не може бути прощеним, адже вони закрили себе саме на Того Духа, через Якого Ісус дарував відпущення гріхів.
[1] Див. Мудрість 7:17-20/See Wisdom 7:17-20. See also the pseudepigraphic Testament of Solomon for an example of one strand of this tradition in Judiaism in The Old Testament pseudepigraphic, vol. 1, James H. Charlesworth, ed. (New York: Doubleday, 1983), 960-87.
