Часто можна почути, що «вчинки більше промовляють, ніж слова». Цей вираз особливо справджується стосовно Ісуса в круговерті подій, які настають після відомої Нагірної проповіді.
У цій знаменитій проповіді Ісус закликав Ізраїль бути «світлом світу» і протистояв претензіям на винятковість і тогочасним націоналістичним тенденціям усередині юдаїзму. Хоча Його слова справді мали вплив на багатьох, однак це була тільки прелюдія до ще більш драматичних подій після Ісусового сходження з гори. У Матвія 8-9 ми дізнаємося, як Ісус негайно впровадив Свої слова в дію.
Він зробив десять чуд, які голосно кричали про те, що Його послання є набагато більшим, ніж сама Нагірна проповідь. Чудесним способом Ісус зцілив прокаженого, оздоровив паралітика, відновив зір сліпому, воскресив із мертвих дитину та вигнав злих духів. Наприкінці такої демонстрації сили натовпи людей дивувалися, кажучи: «Ніколи таке не траплялося серед Ізраїля!» (Мт. 9:33).
Про що Ісус промовляв через ці великі чуда? Чи намагався показати Себе великим цілителем першого століття, в Якого треба вірити? Чи здійснював ці чуда, щоби лише справити враження на народ, надавши доказ Свого божества? Споглядаючи на ці могутні дії крізь призму юдаїзму першого століття, ми бачимо, наскільки на практиці кожен рух Ісуса був сповнений великого символічного значення та відігравав знакову роль у плані побудови Його Царства.
Питання святого Івана Христителя
Святий Іван Христитель мав те саме запитання, що й ми. Він запитував про значення могутніх чудес Ісуса. Іван чув про здійснені Ісусом зцілення, перебуваючи у в’язниці за те, що проповідував проти злих учинків царя Ірода. У часи переслідувань і страждань віра Івана була піддана випробуванням, і він трохи сумнівався, чи є Ісус справжнім Месією. Іван міг думати: «Якщо Ісус і справді Месія-Цар, то чому я й надалі страждаю у в’язниці? Чому Він не звільняє мене від Ірода?»
Бажаючи одержати підтвердження від Ісуса, Іван посилає до Нього декого з учнів: «Чи Ти Той, Хто має прийти, чи чекати нам Іншого?» (Мт. 11:3).
Відповідь була такою: «Ідіть, і перекажіть Іванові, що ви чуєте й бачите: Сліпі прозрівають, і криві ходять, стають чистими прокажені, і чують глухі, і померлі встають, а вбогим звіщається Добра Новина» (Мт. 11:4-5).
Що то була за відповідь? Яким чином ці слова розвіяли сумніви Івана? На перший погляд, Ісус нічим йому не допоміг. Однак ті, хто добре знав Старий Заповіт (а Іван Христитель точно знав!), мали розуміти, що Ісусові слова є відгомоном пророцтва Ісаї стосовно віднови Ізраїлю:
«Ось ваш Бог… Він прийде й спасе вас! Тоді то розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим, Тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик…» (Ісая 35:4-6).
Ісус просто сказав до учнів: «Ідіть, і перекажіть Іванові…». Інакше кажучи: «Скажіть йому, що пророцтво Ісаї 35 здійснилось у Мені». Можна з певністю сказати, що це було доказом, якого Іван шукав. Ці слова пояснюють наше розуміння того, як Ісус мотивував Свої дії: вони були знаками віднови Ізраїлю. Зціленнями хворих Ісус символічно звіщав прихід довгоочікуваного Царства.
Не творіть ессенів!
Визначною рисою Ісусових зцілень є також категорії людей, яких Він зцілив. За часів Ісуса євреїв, хворих на проказу та інші невиліковні хвороби, вважали вигнанцями суспільства. Їх проганяли з громади, бо вони були ритуально нечистими. Лише фізично здорових і чистих людей вважали справжніми ізраїльтянами.
Такі погляди сповідували члени відомої єврейської секти під назвою ессени. Розважте над поданим нижче уривком, узятим із ессенівських манускриптів, що були знайдені в печерах на березі Мертвого моря. В уривку перелічують категорії людей, яким заборонено очолювати публічні молитви спільноти:
«Ніхто з хворих на тілі або паралізований на нозі чи руці, або кривий, або сліпий, або глухий, або німий, або хто має яку-небудь видиму ваду на тілі… ніхто з цих не може бути при владі між зібрання»[1].
Це дає нам зрозуміти, що Ісусові зцілення виходили набагато далі за рамки легких тілесних недомагань і хвороб. Зціляючи недужих фізично, Він повертав їх до ізраїльської спільноти соціально та релігійно.
Таким чином, Ісус показував, що всі, кого традиційно вважали вигнанцями, опинялися серед перших, які потрапляли до Його Царства.
Простягати руку та когось торкатися
Погляньмо на прокаженого, який уклякнув перед Ісусом і благає про очищення (Мт. 8:14). Проказа була найстрашнішою хворобою в давньому юдаїзмі. Прокаженим забороняли жити в суспільстві. Вони мали сповіщати про своє наближення вигуками «нечистий, нечистий!». Якщо єврей торкався прокаженого, то вже сам вважався ритуально нечистим і був зобов’язаний пройти складний процес очищення, щоб відновити право на участь у храмовому поклонінні.
Коли, отже, саме цей прокажений просив Ісуса про зцілення, Ісус зробив щось дивовижне. Він простягнув Свою руку і торкнувся нею чоловіка. І тоді сталося неймовірне!
Ісусова святість здолала нечистоту прокаженого, і нечистий зцілився. Не Ісус став занечищеним через дотик до прокаженого, а прокажений став чистим завдяки дотикові Ісуса!
В іншому епізоді жінка, що дванадцять років терпіла кровотечу, у відчаї наблизилася до Ісуса, щоби зцілитися. Вона зробила це таємно, адже щоденно страждала не лише від фізичної втрати крові, а також від сорому через ритуальну нечистоту (пор. Лев. 15:25-30). Жінка знала, що будь-який її контакт з Ісусом учинить Його також ритуально нечистим. Незважаючи на це, вона собі сказала: «Коли хоч доторкнуся одежі Його, то одужаю» (Мт. 9:21).
Євреї першого століття були б шоковані такою відважною дією. Вони припускали, що Ісус стане нечистим через контакт із хворою. Знову, однак, сталося протилежне. Не Ісус забруднився через ритуальну нечистоту жінки, а жінка миттєво зцілилася силою Ісуса. Він мав силу зцілення, яка перевищувала все досі бачене в Старому Заповіті. Його святість перемінювала несвятість. Його чистота омивала нечистоту. Його безгрішність очищувала навіть гріх[2].
[1] Кумранські рукописи – IQSa2.5-9 in Geza Vermes, The Complete Dead Sea Scrolls in English (New York: Allen Lange The Penguin Press, 1997), 159.
[2] Марко Борґ, Політика святості – Marcus Borg, The Politics of Holiness (Harrisburg: Trinity Press, 1988), 148.
