Тоді Ісус розпочав звернення до Своєї групи послідовників на схилі гори приголомшливим посланням. Він представив несподіваний список учасників, хто буде благословенним у царстві, яке Він будує: «Блаженні милостиві… Блаженні миротворці… Блаженні вигнані» (Мт. 5:7, 9-10).
Це був шок. Що то за царський рух? Виглядало, що Ісус говорив про благословення для неправильних людей. Миротворців, милостивих та гнаних не вважали тими, що мали бути першими серед тих, хто мав займатися побудовою царства. Багато з тих, що слухали Ісуса, віддали б перевагу помсті замість милосердя, відстоюванню свого права замість бути переслідуваними, битві за свободу замість примирення.
Роздумайте про деякі інші відомі заповіді з Нагірної проповіді, зокрема: «любіть ворогів своїх», «моліться за тих, хто вас переслідує», і так звану «ще одною милею» (Мт. 5:41, 44). Деколи цю науку хибно трактують як практичні інструкції, щоби стати простаками-слабаками задля Ісуса. Але в історичному контексті першого століття ці виклики мали набагато інтенсивніший характер. У цих заповідях Ісус цілковито змінює революційні та націоналістичні тенденції, які переважали в юдаїзмі першого століття.
Виклик
Для прикладу, заповідь «любіть ворогів своїх» не була лише абстрактним принципом, який треба застосовувати до тих людей, які хочуть заподіяти вам зло. Ця заповідь мала радше специфічне, конкретне значення для євреїв, які слухали Ісуса в цей день. Для тих справжніх слухачів «любіть своїх ворогів» звучало щось на кшталт: «Любіть римлян, які переслідують вас. Любіть Ірода та його незаконну насильницьку монархію. Не долучайтеся до бунтівних рухів».
Подібно до цього й заповідь: «А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві» (Мт. 5:41) не була звичайним та простим уроком, як бути великодушними. Римські вояки часто змушували носити свої важкі ноші цивільних громадян. Використовуючи цей образ, Ісус спонукав євреїв іти далі, ніж просте виконання обов’язку, та великодушно служити навіть своїм жорстоким римським гнобителям. Він заохочував їх не дивитися на своїх іноземних ворогів як на противників, яких треба перемогти, але як на братів та сестер, яких треба любити та здобути для Бога.
Насправді це було місією Ізраїлю від самого початку: бути світлом для світу та сіллю землі (Мт. 5:13-14; Іс. 42:6, 49:6). Ісус кидав виклик народові, аби повернутися до своїх коренів і бути тими, ким Ізраїль повинен був завжди бути – не винятковим націоналістичним регіоном, ізольованим від інших націй, а царством священиків, які служать поганам та провадять їх до поклоніння одному правдивому Богові (пор. Вих. 19:5-6).
Світло світу
Ізраїль було призначено бути світлом світу, Божим знаряддям для благословення всіх націй. Але в часи Ісуса багато втратило бачення світової місії Ізраїлю. Ізраїльське світло обернулося на себе, зосереджуючись більше на тому, щоби бути ритуально чистими та відокремленими від поган або в намірі прогнати римлян силою, як, наприклад, це було в разі руху спротиву. Як Ізраїль міг бути світлом, якщо вони більше турбувалися про війну зі світом?
Ісус зруйнував переважаючі тогочасні погляди таким викликом: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:14-16).
Дорога царства була дорогою миру, і вона передбачала єдність усіх народів, у тому числі тих, хто гнобив євреїв. Рим та Ірод не були тими ворогами, яких треба перемогти, але братами, яких треба повернути до Божої завітної родини.
Дві дороги
Можемо це краще зрозуміти, коли роздумаємо про те, як Матвій представляє Ісуса як нового Мойсея. Обидва, як Ісус, так і Мойсей, пішли до єгиптян, щоби зберегти їх від смерті, яку злі правителі наказали заподіяти ізраїльським дітям. Обидва залишили Єгипет, щоб повернутися до Ізраїлю. Обоє пішли в пустелю, Мойсей – на сорок років, а Ісус – на сорок днів. Більше паралелей з Мойсеєм містяться в Ісусовому першому та останньому повчаннях: Нагірній проповіді (Мт. 5-7) та Його суперечці з фарисеями в Храмі (Мт. 23).
Розважте про таке: перед своєю смертю Мойсей дав народові Ізраїлю завіт Второзаконня – якраз тоді, коли вони були готові увійти в Обіцяну Землю після сорока років перебування в пустелі. У своїх прощальних словах Мойсей залишив для Ізраїлю вибір: вірність або невірність завіту, життя або смерть, благословення або прокляття: «Життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє, щоб любити Господа, Бога свого, щоб слухатися голосу Його та щоб линути до Нього» (Втор. 30:19-20).
Мойсей дав вказівки, щоби цей завіт проголосити та ратифікувати на двох горах після того, як народ увійде в Землю. Половина племен Ізраїлю мала викрикувати завітні благословення на горі Ґарізім, а друга половина – виголошувати прокляття на горі Евал (Втор. 27:11-13). Ізраїль мав вибрати дорогу, якою йти. Вірність принесла б Ізраїлю на його землі благословення. Невірність спричинила б прокляття та вигнання із землі. Вони скінчили тим, що вибрали останнє, і євреї в часи Ісуса вірили, що вони й надалі терплять наслідки свого гріха, терплячи гніт іноземців.
У подібній до цього формі Ісус проголосив благословення та прокляття на двох горах. Він подав сім благословень на Галілейській горі на початку Свого служіння (Мт. 5:3-12)[1]. І Він проголосив сім проклять на горі Храму в Єрусалимі наприкінці часу Свого служіння. Тут Ісус проказав сім разів «горе» на тих книжників і фарисеїв, які відкинули програму Його Царства (Мт. 23:13-36)[2].
Послання є чітким. Ізраїль знову поставили перед вибором життєвого рішення. Подібно до Мойсея, Ісус змушує євреїв його часів зробити вибір: «Хочете йти дорогою революціонерів та сепаратистів чи хочете йти Моєю дорогою
дорогою милосердя, миру та витривання в переслідуваннях?» Перша дорога призведе до руїни Ізраїлю. Друга приведе до віднови Царства. Врешті-решт, як побачимо, дорога до Царства є Хресною дорогою.
[1] Восьме блаженство містить те саме благословення, що й перше («Царство Небесне»), подаючи всі сім благословенств у блаженствах.
[2] Петро Еліс, Матвій: Його думка і його послання – Peter Ellis, Matthew: His Mind and His Message (Collegeville, MN: Liturgical Press, 1974), 81.
