Самотність – шлях до Бога або реалізація молитви сатани?

Біда або благо?

Коли мова заходить про самотність, ми часто згадуємо біблійні слова: «Не добре бути чоловікові одному» (Буття. 2:18). На мій погляд, не варто розуміти їх буквально: от побачив Господь створеного Ним Адама і, зрозумівши, що йому чогось бракує, створив для нього помічницю Єву. І Адам, і Єва були в первинному творчому задумі Божому, що існував ще раніше створення світу і чого б то не було, що потім почало бути (Ін. 1:2). Ми не можемо пояснити, чому це сталося саме так і чому саме двоє, він і вона, були створені. Можна припустити, за нашим людським міркуванням, що одній людині було б дуже важко після відпадання від Бога. Хтось може заперечити: адже саме Єва спокусила Адама, а значить, без неї і гріхопадіння не було б. Проте очевидно, що одній людині абсолютно необов’язкова друга, щоб спокуситися. Адам спочатку носив у собі можливість падіння, тому змій знайшов би інший підхід до його серця. А ось вже після гріхопадіння вибиратися з того стану, в якому людина опинилася, самостійно, напевно, було б важче, тому Адам і Єва виявилися потрібні один одному.

Почуття самотності – наслідок гріхопадіння, до нього людина була здатна відчувати постійну Божу присутність у своєму житті безпосереднім чином, що зараз нам вдається дуже-дуже рідко і в наймінімальнішій мірі. Щойно людина розірвала єднання з Богом, вона стала самотньою. Тому скільки б навколо ні було помічників або близьких людей, які навіть по-справжньому люблять, уважних, дбайливих, – все одно доки людина живе на землі, самотність якоюсь мірою буде її долею. Адже навіть найближчі і найдорожчі люди, які нас розуміють і дають нам таке необхідне тепло, не можуть постійно бути поруч, не можуть повною мірою позбавити нас від відчуття самотності. Бо в серці кожного є така глибина, на яку разом з нею жодна інша людина спуститися не зможе. І це глибина не радості, яку ми все-таки можемо з кимось розділити. Це глибина скорботи. Коли ми відчуваємо скорботу, максимальний душевний біль, то виявляємося наодинці з безоднею власного серця, що страждає. Але саме там людину зустрічає Господь, і при цій зустрічі з Богом, при перебуванні з Богом самотність зникає.

Можна сказати, що здатність людини відчувати себе самотньою є величезним благом – адже саме це почуття має привести її до Бога. Блаженний Августин писав: «Бог створив нас для Себе, і доти поневіряється серце моє, доки воно не заспокоїться в Богові моєму». Безодню людського серця може наповнити тільки безодня Божества, і тільки Бог може дати людині усе, у чому та відчуває потребу. Так дивно людина створена – вона або завжди шукатиме Бога, і в Ньому набуватимете виходу зі своєї самотності, або від самотності мучитиметься і страждатиме.

Не всупереч задуму

Біблійні слова про те, що недобре людині бути одній, стосуються передусім шлюбу, але проте їх можна і треба розуміти ширше. Те, що людина одна і в неї нікого немає, дуже часто означає, що вона нікого не любить, живе сама в собі і сама для себе. Той, хто любить людей і уміє дорожити ними, як правило, навіть якщо і один у цьому житті, від самотності не страждає, бо перед ним весь світ і він відчуває єдність з цим світом, Богом створеним. А ось коли людина зациклена на собі самій і не помічає тих, хто поруч, вона стає дійсно болісно самотньою.

Буває, звичайно, і так, що людина по-справжньому уважно ставиться до людей, у неї багато близьких і друзів, але вона не може знайти для себе чоловіка або дружину і страждає. Таку самотність важко назвати благом. Але річ у тім, що для кожної людини, без виключення, у Бога є певний задум. І цей задум з’явився не одночасно з народженням цієї людини у світ, а існував спочатку ще до створення всесвіту. У цьому і полягає вічність кожного з нас: я не лише буду завжди, але я в якомусь сенсі і був завжди – був присутнім у намірі Божому. Тому мука людини від відсутності чогось або когось в її житті відбувається унаслідок того, що вона намагається жити всупереч плану Господньому про неї. Є воля Божа, яка дає нам кращу з тих можливостей, якої ми могли б набути в цьому житті. І якщо ми чогось не отримуємо, то одне з двох: або в Бога якийсь інший план відносно нас, або в нас самих є щось, що заважає Богові дати нам бажане і те, що просимо.

Іноді живе людина з чітко прописаними самій собі установками: я маю створити сім’ю, народити і виростити дітей, посадити дерево, купити машину, квартиру, досягти того і того на роботі. І ніяк не може якесь з цих завдань виконати, і мучиться від безплідних зусиль. А друга людина просто старається в усьому, що дав їй Господь і на що її діяльність поширюється, у максимальній мірі розкритися. І усе відбувається само: і супутник життя зустрічається, і з роботою усе ладнається, і з іншим влаштовується. Просто коли ми на чомусь одному зациклюємося, навіть на потрібному і важливому, і починаємо цього від життя, від Бога щоб то не було вимагати, то не отримуємо. Треба уміти приймати ті дари, які Господь нам дає, бути за них вдячними, і Він нам дасть значно більше – можливо, у тому числі, і так нами бажане. А в тому, що людина безапеляційно хоче чогось такого, що Господь доки не вважає для неї корисним, полягає суть невірності Богові.

Як же прийти до відчуття самотності як блага, а не муки? Шлях до цього один, позначений апостолом Павлом: «Тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28). Одні і ті ж речі можуть людину і творити, і руйнувати залежно від її здатності або нездатності бачити в тому, що відбувається з нею, руку Божу, дар Божий.

Самотні, але єдині

Те, що сьогодні багато людей фатально самотні тією болісною і не благою самотністю, від якої божеволіють, кінчають життя самогубством і гинуть, – це не ілюзія. Світ старіє і так чи інакше наближається до свого кінця – близького чи не дуже, – і природно, що цей рух наповнений усіма тими процесами, про які Господь попереджає в Євангелії: і зменшенням віри, і зубожінням любові. Наш час характеризується не просто розквітом самолюбності, а прямо-таки хворобливою закоханістю людей у самих себе. А чим більше любить людина себе, тим більше вона самотня. Небажання нікого навколо помічати – реалізація в житті людини молитви сатани, можна сказати і так. Ми пам’ятаємо так звану первосвященицьку молитву Спасителя, в якій Він промовляє: «Як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине» (Ін. 17:21). Воля Божа полягає в тому, щоб створені Ним люди, за єством самотні, були проте єдиними в любові, у своїй вірі в Нього і складали єдине ціле – Церкву. Але ми знаємо, що сатана просив владу сіяти цих людей, створених для єдності, як пшеницю (див.: Лк. 22:31), тобто розсіювати нас у різні боки, щоб ми не перебували один з одним у Христовій любові. Тому той, хто сам себе від єдності відторгає, виконує якраз це прохання і, безумовно, впадає в дуже злий, згубний стан.

Чому та молитва, яку Господь дає нам, починається із слів «Отче наш»? Безліч тлумачів звертали на це увагу – саме «наш». Не «мій» тільки – ні, наш. Ми – сім’я. Тільки через це розуміння, це відчуття людина встає на шлях спасіння, а доки «мій», «моє», «мені», «мене», вона залишається поза рятівним шляхом.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Попередній запис

Самотність: прокляття або благословення?

У сьогоднішньому суспільстві шлюб – нормальний стан. Так воно і заповідано Богом: «І створив Бог Людину за образом Своїм, за ... Читати далі

Наступний запис

Біблія про жіночу самотність

У чому сенс життя самотньої жінки? Як ставитися до самотності – як до покарання, призначення, або випробування? Зараз стало модно ... Читати далі