«Отже, глядіть, робіть обережно, не як нерозумні, а як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві» (Еф. 5:15,16), – зазвичай ці слова в церковному середовищі звертають на адресу людей світу цього, тим самим попереджаючи їх про важливість покаяння і невідворотність наближення години смертної. Загалом, цілком слушне зауваження стосовно людей світу цього, проте не варто забувати, що лукавство часу стосується не тільки «невіруючої» і «умовно» віруючої частини населення. Час може зіграти злий жарт і з людьми, які є складовою частиною Тіла Христового, тобто з вірними.
У чому може проявлятися це «лукавство»? У пошуках відповіді на це запитання нам допоможе Одкровення Іоанна Богослова, а саме в описі ситуації, що склалася з Лаодикійською церквою. Прочитаймо уважно, про що саме йде мова там: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх. Бо ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий…» (Одкр. 3:15-17). От так виглядає моральний і духовний занепад церковної общини. Втім, на превеликий жаль, це може статися не тільки з окремою общиною, але й з помісною церквою, тобто сукупністю общин, про ще свідчить історія Християнства, де не рідким явищем було фактично цілковите зникнення церковних общин з певних територій. Наприклад, куди поділися ефеські церкви чи церкви Галатії? Їх вже не існує.
Але про це не прийнято говорити, принаймні, у церковних стінах, а якщо і заходить мова про гріхи вірних, то вона швидше носить декларативний характер: всі звикли до того факту, що є, так би мовити, «грішниками-рецидивістами», що гріх фактично став нашою другою натурою і тому нам не під силу з ним впоратися. Та й загалом, «Бог є любов» (1Ін. 4:8), і тому всіх охоче до Себе приймає. Звісно, про це прямо ніхто не каже, але багато вірних поводяться саме так: вони звикають до факту своєї гріховності, звикають до Божого прощення, при чому до такої міри, що сприймають Боже прощення не як акт милості, а як цілком звичну, само собою зрозумілу річ, ніби Господь просто зобов’язаний щоразу прощати нам.
Так, Бог прощає, але тільки в тому випадку, якщо людина щиро кається в скоєному, але саме прощення не відбувається «автоматично», лише через те, що конкретна людина є членом певної церковної общини. І от тут проявляється згадане «лукавство» часу: саме з часом багато вірних звикає до ритму церковного життя, до своєї гріховності, до Божої милості, що в підсумку їх робить подібними до людей, згаданих у притчі про сіяча – людей, «що слухають слово, але в яких турботи віку цього, спокуси багатством та інші пожадання, увійшовши в них, заглушують слово, і воно безплідним буває» (Мк. 4:18,19). Тобто це люди, які дозволяють життєвій метушні сховати від них одну вкрай важливу істину: ми не можемо повноцінно жити без Бога, адже лише Він здатен дати справжній сенс нашому життю.
Як же уникнути вірному пастки «лукавства» часу? – У відповідь на це запитання можна навести чимало чудових біблійних текстів, які справді принесуть велику користь, проте ми зосередимо увагу лише на одному: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм» (Лк. 10:27). Любіть Бога, просить у Нього дару ще більшої любові, дякуйте Йому за все, що відбувається у вашому житті: за хороше, і ніби погане, шукайте Його волю, цікавтесь усім, що цікаве Йому, і тоді ви зможете «зрозуміти любов Христову, яка перевищує розуміння, щоб вам сповнитися всією повнотою Божою» (Еф. 3:19).
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Зрозуміти любов Христову
Ваш коментар: