Ми живемо у світі самотніх. І це одна з багатьох суперечностей, які бачимо в наш час. Тому що, коли світ проповідує, що людство має бути одною великою сім’єю, і парадно крокує в пошуках миру та єднання між націями, водночас своїми девізами і принципами не робить нічого іншого, як формує самотніх людей, які проживають своє життя, не турбуючись про інших, шукають власний інтерес, не спілкуються, закриваються за сімома замками в скрині свого егоїзму.
Самотність руйнує людину. Людина за своєю природою є соціальною істотою, істотою, що може і повинна спілкуватися, а самотність абсолютно суперечить людській природі. Зрештою, руйнує людину. Все завершується тим, що вона приводить до смерті, тому що породжує в людині огиду до життя. І немає нічого жахливішого, як не любити життя. Тому самотність – це тунель, який закінчується такими проблемами, що є діаметрально протилежними любові до життя:
Залежність: не тільки наркоманія, алкоголізм, але всілякі інші вади, як наприклад, насильство, телеманія, що симптоматично виявляє самотність, на яку страждає сучасна людина, нестримний секс тощо.
Депресія: дуже часто спричиняє справжній відчай і може закінчитися самогубством.
Самогубство: достатньо переглянути факти, щоб усвідомити зростання цього страшного феномену наших днів, особливо серед молоді.
На жаль, найсамотнішими почуваються підлітки. Вони мають велику схильність розвивати ідеальні сподівання, і це приводить їх до розуміння великої відмінності між тим, що мають, і між тим, що хотіли б мати; між тим, що роблять, і тим, що хотіли б робити. Крім того, існує дуже велика залежність між самотністю, на яку страждають батьки, і самотністю дітей. Урешті, іншим детонатором є брак любові, яку отримують від своїх батьків, від своїх родин.
Парадоксально, але саме у великих містах є величезна кількість осіб, особливо молодих, які почуваються глибоко самотніми.
Що є коренем будь-якої самотності, яка суперечить людській природі?
Це особлива форма самотності – самотність найзгубніша і найдеструктивніша. Самотність по-справжньому руйнівна: коли заволодіє людиною, безжалісно розриває її на шматки. Це – самотність атеїста.
Решта форм самотності – не більше ніж прояви цієї самотності, принаймні на соціальному рівні.
Людина потребує інших для досягнення своєї мети. Інших людей для своїх природних цілей: освіти, розвитку свого життя, виховання своїх дітей тощо. Але щоб бути щасливою, вона не може обійтись без самого Бога, Який є джерелом щастя і допомагає їй ласкою.
Сучасний світ порвав з Богом. Захотів зробити людину центром всесвіту. Захотів побудувати величезні суспільства, відкидаючи те, що є фундаментом усього – Бога. Це неможливо, і тому все залишилося без основи: без Бога, тому що людина відкинула Його; без людини, тому що не може замінити Бога. І тому що без Бога людина не є людиною. Так світ занурився в хаос. Саме людина без Бога є чужинцем у всесвіті. Не має куди йти, не може пояснити свого походження. Саме існування стає для неї нестерпними тортурами: для чого страждання? Для чого радість і насолода?
*
Є атеїзм теоретичний і атеїзм практичний. Теоретичний атеїзм – це атеїзм тих, які спричиняють людську самотність, заперечуючи розумом, що Бог існує або що Його можна пізнавати; практичний атеїзм – це атеїзм тих, які навіть відповідаючи позитивно на запитання про Бога, хочуть реалізувати свій життєвий проект осторонь від Бога, змушуючи Його зникнути з горизонту свого особистого існування. Вони не атеїсти, але живуть, як атеїсти. Знають, що Бог існує, але люблять гріх. Тому живуть самі; не терплять товариства Бога, ні добрих людей, тому що це товариство постійно їх звинувачує.
Наприкінці цього століття на нас нахлинула хвиля аморальності та гріха. На світі завжди було зло, але ніколи настільки, щоб загрожувало придушенню добра. Саме тому цю культуру називають “культурою смерті” або “культурою гріха”, бо смерть і гріх крокують поряд. Гріх – це відвернення від Бога. Це те, що зробила людина сьогодні: повернулася спиною до Творця, відштовхнула Бога. І з цієї причини зазнає глибокої самотності, адже коли людина грішить, повертаючись спиною до Бога, у ній відбувається глибокий розрив, який містить три ступені падіння в ту саму самотність.
- Розрив з Богом: у цьому значенні це акт самогубства, бо йдеться про розрив з джерелом життя. І звідси випливають деякі з наслідків, які ми вже розглядали: депресія, відчай; глибокий смуток; відчуття трагічності життя; лінощі в досягненні мети нашого життя. Лінощі, які (парадоксально) іноді виявляються як гіперактивність: маса другорядних справ, в яких потопає життя людини і в яких вона прагне приховати свою самотність; гіперактивність тих, що роблять багато речей, забуваючи про найголовніше: застосувати всі необхідні засоби, щоб досягти останньої мети і прожити життя згідно з його справжнім сенсом. Багато галасу даремно.
- Розрив з іншими: розірвана таким способом, людина поширює свою дисгармонію на інших. Звідси такі наслідки: нездатність дружити; відсутність солідарності; і ще один характерний для нашої епохи результат – егоїзм.
- Розрив із самим собою: на цьому ступені самотності, що є найглибшим і найболючішим, людина пориває сама із собою; зі своєю суттю. Уже не має уявлення, що краще для неї, лише прагне за будь-яку ціну вибратися з ями, у котрій перебуває, навіть якщо це означає накласти на себе руки. На цій стадії людина стає порожньою. Злоба, яку має на саму себе, живить злість на Бога і навпаки. Йдеться про справді демонічне ставлення. Недаремно в Євангелії говориться про “німого” диявола: повністю закритого в собі, що жив у повній самотності, яка перешкоджала йому спілкуватись. У цьому випадку, через те, що людина не може жити в цілковитій самотності, вона прагне заміни, прагне товариства речей, які не можуть наситити її самотність. І коли зазнає поразки, дуже часто прагне завершити своє життя самогубством.
Що треба робити, щоб не потрапити в цю безглузду самотність?
Вірити в Ісуса Христа. Бога, Який став людиною. Бога, Який став одним із нас, щоб супроводжувати нас у наших мандрах по цій землі. Він відкупив усі людські гріхи і зло; також відкупив нашу самотність…
Отже, найкращий розв’язок – жити в повноті християнським життям. Особливо виконувати Першу і найголовнішу Заповідь; “Люби Господа Бога твого і ближнього твого, як себе самого”. Справжній християнин ніколи не буває самотнім. Завжди насолоджується внутрішнім товариством Бога і Господа Ісуса: “Хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього” (Ін. 14:23). Християнин піднімає свій розум і своє серце до Бога в молитві кілька разів на день, і тому ніколи не вважається самотнім. Говорить Ісусові знову та знову: “Зостанься з нами, Господи…!” (див. Лк. 24:29).
Християнин, що виконує велику заповідь любові до ближнього, ніколи не буде самотнім, тому що бачить у вбогому, хворому, нужденному самого Ісуса Христа і “через щиру віддачу самого себе іншим” досягає власної повноти.
А Господь, Який обіцяв: “Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку” (Мф. 28:20), залишиться з нами і буде нашим великим товаришем і другом у дорозі. Тому з оновленою довірою скажімо Йому: “Зостанься з нами, Господи…!”
Автор: Мирон Шкробут
