Ів. 17 написана як заповіт, що висловлює останню волю. Традиційно в літургійному контексті ця глава відома як «архиєрейська молитва» Ісуса, призначена особливо для поставлених на священицьке служіння. В контексті самого ж Євангелія цю молитву вважають останнім публічним звітом Ісуса Богові про Свою місію. Оскільки зазначена місія здійснювалась перед очима учнів, що перебували з Ним «від початку» (15:27; пор. 1:35-51), вони є свідками цієї промови. У цьому контексті молитва узгоджується з такими прощальними промовами, як наприклад, звертання Павла до старших в Ефесі (Дії 20:17-35). Цей фрагмент, можливо, проливає світло на згадану молитву.
У молитві Ісус звертається до Бога, Який завжди Його вислуховує (11:42), але Він промовляє слова молитви вголос, так щоб її почули учні (17:13). Звертаючись до Бога, Ісус виступає в ролі заступника; звертаючись до учнів, Ісус Своєю молитвою наставляє їх. Молитва має додати учням сил і вселити в них надію, щоб вони Своїм життям виконали її зміст. Як публічне звертання до Господа ця молитва має за мету переконати учнів у правдивості всіх тих слів, які Ісус говорив їм, особливо в гл. 13-16. Ця молитва призначена перш за все для них; навіть найперше звертання Ісуса про те, що Йому буде віддана вся слава, яка існувала ще до початку часів, має на меті переконати учнів. Необхідність цієї молитви прославлення зумовлена тим, що Ісус дійсно має людську природу, яка відтепер має долучитися до слави предвічного Бога/Логосу (1:1-2). На це може пролити світло фрагмент Фил. 2:6-11. Прослави вимагає Слово-що-стало-тілом (1:14). Ця молитва узагальнює все, що Ісус говорив Своїм учням у гл. 13-16, і виступає як органічне молитовне звертання до Бога від імени учнів і задля їхнього блага.
Особливої уваги вимагають такі моменти: божественне походження та взаємини Ісуса з Богом є підставою для Його місії (вв. 1-5), місії об’явлення світові Божого імени і, таким чином, передавання життєдайного пізнання Бога. Саме учні є безпосередніми отримувачами цього дару і свідками місії Ісуса (вв. 6-8). З огляду на ці два факти Ісус пропонує у Своїй молитві дві ключові думки для Своїх послідовників: по-перше, щоб вони зберігали відданість Йому та Божому імені, яке відкрилось для них, тобто щоб убереглися від впливу лихого світу (вв. 6-19), а по-друге, оскільки вони разом із тими, що увірують в Ісуса, мають залишатися в досконалій любові та єдності, так само як Він та Отець – одне, ця єдність увінчається в небі нерозривною єдністю учнів з Ісусом (вв. 20-24).
Людська природа Ісуса, Його досконала любов до учнів (13:1; 15:9) та глибоке занепокоєння їхніми долями після Його відходу яскраво проявляються в цій молитві. Він присвячує Себе, жертвує Собою за них і бажає, щоб вони також присвятили Себе чи підтвердили в істині Боже слово, яке їм дає Ісус (17:17-19; пор. 10:18). Отже, присвятивши себе, вони так само мають бути готовими померти за істину. Незважаючи на те що Ісус незабаром залишить їх, Він продовжить для них у небі Свої священицькі/заступницькі та пророчі/об’явлювальні функції (17:26; пор. Євр. 7:25).
Ми маємо відчути Ісусові побоювання, що учні можуть схибити та не витримати і що виявиться, що Він «дарма трудився» (пор. Іс. 49:4). У Івановій спільноті ситуація могла бути подібною, і євангелист дійсно непокоївся тим. Єдність учнів у світі – це переконливий знак того, що Бог послав Ісуса (в. 23).
Навпаки, їхнє розділення піддає сумніву Боже походження Ісусової місії. У цьому аспекті молитва, що найімовірніше, була створена євангелистом, – це останнє сильне передсмертне звернення Ісуса до спільноти, до учнів, які були розділені, із закликом залишатися в єдності з ним. Як добрий пастир, що веде своє стадо в одну кошару, яку охороняє один вівчар (10:16), Ісус висловлює материнські почуття Своїм послідовникам, так само й Павло висловлює свої почуття через ситуацію розділення, що склалася в нещодавно створених Церквах, особливо в Церкві в Коринті, спричинену розбратом (пор. 2Кор. 11:28-29; 1Кор. 1:10-12).
Пастирська турбота Ісуса про Своїх учнів під час Його земного життя полягає в тому, що Він навчав їх та годував Божим словом (17:8,14), розкривав їм Боже ім’я (семіти вважали, що в імені закладений внутрішній світ людини; дізнатися ім’я людини означало отримати владу над нею), підтримував їхню вірність Богові, чиє ім’я розкрите, (в. 12). Усі ці функції, які Ісус виконував для Своїх учнів, що їх Бог довірив Йому (в. 6), Він пізніше передасть Петрові, провідникові всіх апостолів. Він доручить Петрові пасти Його вівці від Його імені (21:15-19).
Ми маємо усвідомити, що вираз «той світ», який вживають упродовж усіх прощальних мов (пор. 15:19; 16:8), стосується світу невіруючих, що не визнають ні Ісуса (15:20-25), ні Його апостолів (17:14). Ідеться не про матеріяльний світ, який Бог створив і так полюбив, що послав Свого Сина Ісуса як Спасителя (3:16; 17:11,13). Ісус не молиться за цей невіруючий світ, за тих, які знали і все-таки не прийняли Його, тому що відмова повірити укріплює в духовній сліпоті. Вона зв’язує руки Бога, так що Він не може впливати на чиєсь життя. Неможливість повірити стає для нас перешкодою на шляху до Бога (пор. Мр. 6:5-6). Таке розуміння покладає серйозну відповідальність на будь-кого, щоб протистояти зневірі, яка може підступно прийти в наше життя, і в умовах сучасного світу наша віра може непомітно для нас похитнутися.
Нюанси Господньої молитви
Ісусова молитва в Ів. 17 має паралелі з Господньою молитвою. Від початку й до кінця автор звертає особливу увагу на прославу/відкриття імени Бога та відданість цьому імені (17:11,12,26). Заклик славити Ісуса – це заклик прославляти й освячувати Боже ім’я (17:1). Ісус виконав волю Бога, здійснивши ту місію, яку Бог Йому наказав (17:4; 4:34), віддавши життя, щоб відкрити Боже ім’я всім, хто повірив у Нього. В Ісусові Божа воля виконана на землі, як і на небі (пор. 4:34; 17:4). Ісус молиться про хліб насущний для Своїх учнів: щоб вони були вірні Божому імені та Його свідкові, Ісусові. Його молитва про те, щоб вони тримались подалі від лихого світу, перегукується з проханням у Господній молитві не ввести в спокусу, але визволити від лукавого. Єдність учнів – це знак приходу царства Божого, що отримає своє остаточне здійснення в нерозривному союзі між Ісусом та Його учнями на небесах (17:26).
