Гл. 12 завершує ту частину, яку біблісти вважають «книгою знаків», і розпочинає «книгу слави». У цій главі також завершується діялог Ісуса з народом у судовому стилі до винесення остаточного судового вироку в гл. 18-19. Автор надалі зосереджується на вчинках учнів Ісуса (Марти, Марії, Лазаря, Юди), про що йшлося в гл. 11 і досягло в кульмінації в гл. 13-17. У даній главі можна розрізнити такі частини: Марія з Віфанії помазує Ісуса (вв. 1 -8), змова вбити Лазаря (вв. 9-11), тріюмфальний вхід в Єрусалим (вв. 12-19), греки приступають до Ісуса (вв. 21-26), пояснення причини й необхідности, чому Син Людський має бути піднесений (вв. 27-36), уперте небажання юдеїв увірувати (вв. 37-43), коментар євангелиста щодо цієї впертої невіри та останнє звернення Ісуса до слухачів (вв. 44-50).
Події в цій главі викладені в контексті свята Пасхи, найбільшого юдейського празника, що знаменує звільнення Ізраїля з єгипетського рабства і подальше укладання Сінайського союзу, що стало переломною подією в історії Ізраїля (пор. Вих. 12:1-20,41-51; Лев. 23:5-8; Чис. 28:16-26; Втор. 16:1-8; 2Цар. 23:21-26). Ця Пасха є третьою і останньою для Ісуса (пор. 2:13; 6:4). Марія помазує Ісуса за шість днів до настання празника (у Мр. 14:1 ідеться про два дні). Тема Пасхи в цій главі включає теми трапези (седер), приготування Ізраїля/Ісуса до переходу, успішний перехід через Червоне Море/вхід в Єрусалим. Так само як представники інших народів приєднувалися до ізраїльтян під час їхньої подорожі, у цьому фрагменті греки приступили, щоб побачити Ісуса, і Він притягує всіх людей до Себе (вв. 20-32).
12:1-8 – Помазання
«Вечеря», якою Ісуса пригощають Марта і Марія, – це знак вдячности за те, що Він воскресив Лазаря, їхнього брата, що був помер. У наш час люди влаштовують подячні моління Богові за всі блага, які отримують, але ця «подячна» молитва набуває особливого значення, коли Марія помазує Ісуса, і Він сам про це говорить (в. 7). Ми бачимо її безмежну любов до Нього. Щоб купити миро, вона повинна була працювати триста робочих днів, або дев’ять місяців, якщо брати до уваги, що щоденна платня становила лише один динарій (пор. Мт. 20:2,9). Отже, репліка Юди може бути виправдана (в. 6), якщо не зважати, що його мотивує лише любов до грошей. Ісус забороняє йому турбувати жінку. Помазання – це останній акт милосердя, звернений до Ісуса. Тут варто зазначити, що в юдаїзмі поховання померлих уважали вищим виявом чеснот, ніж давання милостині, це було одним із найбільших актів благочинної діяльности. Можливість подати милостиню вбогим існує в усі часи, а от акт помазання Ісуса здійснено один раз і назавжди (в. 8). Захист Марії можна тлумачити як останню краплю, що спонукала Юду зрадити Ісуса.
Юда нападає як на Марію, так і на Ісуса (зверніть увагу на безособову пасивну конструкцію у в. 6). Лише Іван з усіх чотирьох євангелистів змальовує Юду в найнегативніших тонах. Він називає його «дияволом» у 6:70, а в цьому фрагменті – злодієм, тим, у кого вселився сатана, в. 13:2; він також описує Юду таким, що полишає Ісуса, Який є світлом, щоб увійти в стосунки із силами темряви (13:30). Однак Ісус довіряв йому настільки, що робить скарбником спільноти (13:29). Юдина глибока ненависть до Ісуса має надприродне тло і різко контрастує з безмежною та ніжною любов’ю Марії.
Розсудлива Марія, як і улюблений учень, без жодних пояснень усім своїм серцем зрозуміла таємницю Ісуса. Вона, сповнена любови й віри, мовчки здійснює обряд помазання царя перед настанням фінальної переможної битви, яку знаменував Його тріюмфальний вхід в Єрусалим. Помазання ніг, а не голови, як про це писали Матвій і Марко, сам Ісус сприймає як щось таке, що зроблене для цілого Його тіла (пор. 13:10). Учинок Марії свідчить про те, що вона дуже сміливо порушила правила, оскільки благочестиві юдейські жінки ніколи не розпускали волосся прилюдно (пор. 1Кор. 11:6). У синоптичних Євангеліях Ісус демонструє, наскільки глибоко Він шанує її вчинок, і висловлює прохання про те, щоб цей учинок згадували по всьому світі, де буде проповідуватися Євангеліє, «їй на спомин» (Мт. 26:13 // Мр. 14:9). Ориген вбачав символ у пахощах помазання, що наповнили весь дім (в. 3). Дії Ісуса в 13:4-20, що в багатьох рисах власне повторюють дію Марії, підтверджують, наскільки Він цінує її вчинок.
12:9-11,12-19 – Змова вбити Лазаря та тріюмфальний вхід
Змова, яку первосвященики готують проти Лазаря, свідчить про їхнє зростаюче прагнення винести вердикт. Отже, це ще одна спроба, як і в гл. 9, знищити докази, що свідчать на користь Ісуса. Вони так сильно ненавидять Його, що готові зайти дуже далеко. Дехто з них піддає сумніву чудеса, які Він творив (в. 9), проте їхня цікавість є досить природною.
Усі чотири Євангелія описують тріюмфальний вхід Ісуса в Єрусалим (Мт. 21:1-9// Мр. 11:1-10 //Лк. 19:28-38/ /Ів. 12:12-15). Ця сцена змальована відразу після епізоду змови про вбивство Лазаря; така послідовність подій свідчить про те, що Ісус – це світло, яке темрява не в силах подолати. У Ів. 6:14-15 Ісус віддалився в гори, коли передчував, що люди силоміць хочуть «зробити Його царем». Тут Він охоче приймає почесті від них «як царю Ізраїля», бо вони бачили знак воскресення Лазаря, а Він знає, що «настала година Йому» (13:1) і що перемога неодмінно настане. Людський натовп реагує з радістю, адже тут перебувають ті, хто особисто бачив, як Лазар вийшов із могили. Усе більше людей почули про це чудо й увірували, можливо, тому, що більшість із них особисто підійшли до Лазаря. У 20:29 Ісус вважає благословенними (щасливими) тих, «що не бачили й увірували». У 17:20 Він молиться за тих, хто повірить у Нього, бо почує слово від Його апостолів. Сьогодні багато людей, які не чули про Ісуса, також можуть повірити на основі нашого переконливого свідоцтва.
Сцена тріюмфального входу Ісуса в Єрусалим нагадує месіянську надію Ізраїля (Соф. 3:14-15; Зах. 9:9; Іс. 35:4; 40:9). Євангелист викликає в думках людей цю надію, хоч на той час, як усе те сталося, учні й самі не усвідомлювали всієї величі подій, що розгорталися. Здавалося, що люди, пригнічені своїми потребами, з більшою готовністю сприймали Ісуса як Месію, ніж Його власні учні та первосвященики. У наш час христологія пересічних людей досить часто є «вищою» за христологію деяких богословів, які з огляду на свою професію мали б знати Ісуса краще. Лише те, що люди зрозуміли, що Ісус воскресив Лазаря, і визнали Його Месією, приводить фарисеїв у відчай. Вірш 19 може гіперболічно свідчити про їхній відчай, але прагнення греків побачити Ісуса разом з євреями, які увірували в Нього, є свідченням того, що «весь світ» іде за Ісусом. До того часу лише Іван Христитель (1:19) та самаряни (4:42) проголосили Ісуса Спасителем світу. Тепер це роблять первосвященики, хоч вони за іронією, яку тут розвиває Іван, не зовсім розуміють усієї правди цього твердження.
12:20-26,27-36 – Греки приступили до Ісуса; Ісус усіх притягне до Себе
Прихід греків, які, мабуть, були язичниками, що бажали зустрітися з Ісусом, символізує, що «година», яку очікує Ісус, наблизилась (пор. 7:30), година прославлення, коли Він притягне всі народи до Себе. Вражає те, як звичайні люди беруть безпосередню участь у подіях останніх днів земного життя Ісуса, подіях, що знаменують годину, яка надходить (помазання Марії, радісне вітання при вході до Єрусалима, прихід греків). Будучи поганами й приходнями, греки прагнуть знайти друзів Ісуса, які б познайомили їх із Ним. Вони ставляться до Нього як до «великої людини». Пилип – грецьке ім’я, хоч він, так само як Андрій та його брат Петро, родом із Віфсаїди (1:40,44). Пилип та Андрій є уособленням місіонерського духу у своїй спільноті (пор. 1:41,45; 6:7-9).
Саме через розп’яття на хресті Ісус притягне всі народи до Себе (в. 24). Тривога, висловлена у в. 27, яку Він намагається відігнати, – це Іванова версія про агонію Христа в саду, сцена, що не ввійшла до Євангелія від Івана. Ісус приймає «годину» як необхідну складову здійснення Своєї місії (пор. 3:14). Він запрошує всіх вірних послідовників (тих, що стежать за Ним і вчаться від Нього крок за кроком) пройти разом з Ним увесь шлях до перемоги на хресті (вв. 25-26). Марія з Віфанїї є однією з таких учениць. Вона все віддала для Ісуса: свою репутацію, багатство, природну обачність і навіть «любов до ближнього», яку виявила до Ісуса. Марія Магдалина в гл. 20 є ще однією з таких Його послідовниць.
Богословська концепція, яку можна вважати хибною, проголошує сьогодні: «Ісус постраждав за мене якихось дві тисячі років тому назад, тому я вже не маю більше страждати». Ця богословська концепція не може бути пов’язана з самим Ісусом і не витікає з НЗ. Готовність постраждати заради Ісуса є основною частиною християнського учнівства. Це страждання спричинене світом, що не увірував і через гріховність самих учнів. Якщо ви готові любити того, хто не отримав любови, досконалою любов’ю і проголошувати Господа в цьому егоїстичному світі, ви маєте бути готові постраждати.
Відповідь Бога Ісусові (в. 28), так само як Ісусова молитва, яку Він промовляє, призначена для людей, щоб вони почули Його. Це ще сильніше доводить, що перемога Ісуса над силами темряви на хресті забезпечена (12:31; 14:3). Складається враження, що для людей, які чують голоси ангелів, це звичне явище, однак, незважаючи на надприродне втручання, вони неспроможні почути й увірувати, бо прив’язані до власних традицій про прихід Месії, Який не повинен, за їхніми уявленнями, постраждати й померти. Вони порівнюють Месію з «Сином Людським», що сходить із небес (пор. 7:13), про якого пише Даниїл, але Ісус застерігає їх, щоб вони перебороли це упереджене ставлення, якщо прагнуть побачити світло правди життя (вв. 35-36).
Фрагмент, який додає євангелист, цитуючи Іс. 6:10 (Ів. 12:40), показує реакцію людей на Ісуса у всесвітньому масштабі. Матвій також наводить цю цитату в 13:14-15, а Мр. 3:5 показує, наскільки неспроможними навчитися є навіть ті, хто слухають Ісуса. Саме тому, що люди відмовляються почути й відгукнутися, Боже слово лише посилює їхню духовну сліпоту і глухоту та робить їхні серця черствішими. Розчарування виконавця Божої волі задовго до того усвідомив Ісая. Та проте, у світлі Іс. 53, ця справа не є марною. І все одно багато хто, включаючи можновладців, бояться публічно продемонструвати свою реакцію (вв. 42-43). Никодим та Йосип Ариматейський також можуть бути віднесені до цієї групи людей.
Неможливо не помітити, з яким пафосом Ісус звертається до людей в останньому заклику, щоб вони повірили в Нього. Цей пафос виникає радше через те, що Він розуміє, що люди не визнають авторитет Бога, Якому Ісус завжди надає перевагу, ніж через жалощі до самого Себе (вв. 49-50). Ісус і Бог ніколи не залишають нас, якими б поганими ми не були.
Цей фрагмент, що складається з кількох епізодів, надзвичайно багатозначний для сучасного читача. Для кожного з нас буде доречно розпізнати моделі поведінки різних дійових осіб зазначеної глави та їхню реакцію на вчинки й слова Ісуса, порівнюючи їх у контексті власного життя. Ця реакція не може бути побудована на стереотипах. Інколи ми можемо поводити себе, як Юда, в інших ситуаціях чинимо такі вчинки, як Марія з Віфанії, а ще в інших – як натовп людей чи первосвященики. У певний час ми можемо бути сміливими, щоб страждати з Ісусом, проголошуючи Євангеліє. Неодноразове прочитання цього фрагменту з молитвою до Святого Духа дасть нам нові осяяння, щоб ми могли застосувати їх так само, як євангелист.
