Главу Ів. 11 вважають кульмінаційною, якщо говорити про знаки, які являє Ісус, проголошуючи Свою божественність, перш ніж подати останній знак – Свою прославу (страсті, смерть і воскресення). Ісус також уважав цей знак «більшим» за інші Свої діяння, бо Бог показав цей знак для того, щоб Його противники дивувались (5:20). Деякі біблісти припускають, що цей знак є сьомим і останнім елементом, який належить до гіпотетичного «джерела знаків», що ним, як вважають, міг користуватися євангелист. Ця глава містить один із найвідоміших висловів, що належать Ісусові, – «Я є» (в. 25).
Заслуговують на увагу фрагменти 11:1-2 та 12:2-3, які показують ставлення сестер Лазаря, Марти та Марії, до подій, що відбуваються. Реакція цих двох жінок на дії Ісуса істотно відрізняється від реакції провідників та інших людей, які вперто не приймають Ісуса (гл. 5-10). Вірші 45-53 ще раз підкреслюють цей контраст, який особливо виявляється в епізоді, коли Марія помазує ноги Христа (12:1-8). У гл. 18-19 відречення від Христа досягає кульмінаційної напруги.
Цю главу можна умовно поділити на три основні частини: 1) хвороба Лазаря та звертання сестер до Ісуса по допомогу (вв. 1-3,4-16); 2) воскресення Лазаря (вв. 17-44); 3) змова первосвящеників убити Ісуса за Його діяння (в. 45-57).
11:1-3,4-16 – Хвороба Лазаря та звертання по допомогу
Хвороба Лазаря є приводом для наступного знаку. Автор особливо підкреслює, що Ісус дуже любив Лазаря та його сестер (вв. 3, 5, 36). Це почуття додає Марії й Марті сміливости звернутися до Ісуса, навіть знаючи, що Його власне життя в небезпеці (10:39). Здається, Ісус навмисне не поспішає вирушати на допомогу одразу після отримання звістки, можливо, для того, щоб випробувати, наскільки сильно сестри вірять у Його любов (пор. вв. 21-22, 32). Сестри і натовп людей, що зібрався, не в змозі збагнути Його дій (вв. 36-37), але справжня причина його затримки пояснена у вв. 4, 15, 40.
Незважаючи на зростаюче вороже ставлення до Ісуса з боку первосвящеників, Він, світло світу, не боїться влади темряви. Будучи світлом, Він не може спіткнутися в темряві чи бути переможеним темрявою (пор. 1:15). Отже, Він сміливо, не ховаючись, вирушає з Єрусалима (вв. 11-14). Зверніть увагу на те, як Іван описує нерозуміння у вв. 11-14. Хома (євр. «близнюк») з’являється тут уперше як песимістичний персонаж (пор. 14:5; 20:25). Хоч він спілкується в дещо іронічній манері (в. 16), настане час, коли цей учень віддасть за Ісуса своє життя (пор. 21:19). Первісна Церква буде дотримуватися віри в те, що через хрещення ми вмираємо для гріха в Ісусі, щоб жити для Бога (Рим. 6:3-11).
11:17-44 – Воскресення Лазаря
Іван у притаманній йому манері описує воскресення Лазаря як таке, що апріорі є неможливим для реалізації. Юдеї вважали, що мертва людина може повернутись до життя лише протягом «трьох днів», але Лазар був мертвий уже чотири дні, а отже, почався незворотний процес розкладання тіла. Ми також можемо помітити протиставлення поведінки двох сестер, про яку читаємо в переказі від Луки (10:38-42). Марта ревно й цілеспрямовано перебуває в молитві (вв. 20-28); Марія активно шукає причинно-наслідкові зв’язки (вв. 29-31). Марія виказує свої почуття, намагаючись отримати співчуття від оточуючих (в. 31), і така поведінка розчулює Ісуса до сліз (вв. 33, 35). Своїми жестами та поставою вона демонструє глибоку повагу до нього як учениця до свого учителя («припала до ніг Йому», 11:32; 12:3; Лк. 10:39). Її, мабуть, добре знали в спільноті як жінку, що миром помазала Ісуса, приготувавши Його до поховання, і про цю її роль ми дізнаємося з в. 2, навіть ще до того, як ця подія буде описана в 12:1-8.
Прибувши до Юдеї, Ісус, здається, не поспішає діяти (в. 30), але, розчулившись через сльози Марії, Він приступає до діла. В африканській культурі, як і в багатьох інших, чоловіки, на відміну від жінок, не плачуть, однак зворушений («в дусі розжалобився») «заплакав Ісус» перед усіма (в. 35 – найкоротший вірш Біблії), виказуючи глибокий гуманізм і без усякого сорому проявляючи солідарність із жінками (пор. Лк. 19:41).
Марта визнає Ісуса (в. 27) подібно до Петра (Ів. 6:69; Мт. 16:16 // Мр. 8:29 // Лк. 9:20. Вона стоїть поряд із Іваном Христителем у Євангелії, бо відкрито визнає Ісуса Месією, Який прийшов у цей світ (пор. 1:29-30). Подібно до Петра, її визнання зростало завдяки постійному, поступовому та безперервному спілкуванню з Ісусом через Його любов та учнівство. Адже так само кожен із нас приходить до пізнання Ісуса. У світлі в. 6:69 її визнання можна розгорнути в такий дискурс: «Я вірую і визнаю, що Ти – Христос, Син Божий, що прийшов у цей світ». Варто відзначити, що найточнішою формулою визнання Ісуса Месією є вислів: «Христос, Син Божий», адже в ньому закладена мета написання самого Євангелія (20:30-31), і лише в цьому фрагменті Євангелія саме Марта проголошує цю істину. Без сумніву, її роль в Євангелії недооцінена. Усе це вказує, наскільки видатною була роль жінок, таких як Марта, у часи первісної Церкви, а особливо в Івановій спільноті.
У розмові Марти з Ісусом постає проблема зреалізованої та майбутньої есхатології. Марта вірить у воскресення мертвих в останній день (в. 24: майбутня есхатологія. Ісус використовує цю ситуацію, щоб довести, що ті, хто увірували, перейдуть від смерти навіть тепер і в останній день воскреснуть для життя (в. 26). Це висловлювання Марти майже збігається з Символом віри. Марта фактично не висловлює свою віру щодо зреалізованої есхатології, вона показує свою віру в Ісуса, Месію, Сина Божого. Її висловлювання збігається зі словами Петра в 6:69: мені досить знати, що ти – Месія. З Тобою все стає можливим.
Юдеї вірили, що в останній день ангел Господній прийде та відкриє могили і мертві вийдуть з могил. Але Ісус – це воскресення, що виростає з формули «Ісус – це життя». Саме тому, що Він є життям, ті, що перебувають у Ньому, ніколи не помруть. Вони залишаються живими в Ньому навіть тепер. Воскресення в останній день лише доводить, що вони насправді ніколи не були мертвими. У ситуації з Лазарем ідеться не про прийдешнє воскресення. Ісус просто повернув його до звичайного земного життя, а не дав йому нове життя, як про це сказано в 1Кор. 15:42-50. Лише після того, як він помре природною смертю (пор. 12:10), він очікуватиме воскресення. Попри це, його воскресення у вказаному епізоді є прообразом воскресення Ісуса в 20:1-18.
Нам також варто звернути увагу на Ісусову молитву подяки (вв. 41-42). Щоразу, коли Ісус молиться вголос, Його молитва майже завжди є молитвою подяки (пор. Мт. 11:25-26 // Лк. 10:21-22). Подячна молитва вважається найвищою формою молитовного звертання. Вірш 42 непрямо вказує на те, що Ісус досить часто молиться не вголос; Його воля та воля Його Отця – це одне ціле. У даному фрагменті, так само як і в Його довгій молитві в гл. 17, коли Ісус молиться вголос, Він прагне, щоб учні почули Його й увірували. Його молитва виростає з твердої віри в Бога, і саме завдяки цій Вірі він може просто один раз покликати Лазаря «вийти» з могили. Мати Ісуса (2:3), Петро (Дії 3:6-8) та Павло (Дії 14:10) демонструють таку саму сильну віру своїми молитвами.
Якщо розглядати символізм обставин, в яких перебував Лазар (його хвороба і як наслідок – смерть), можна побачити, що саме гріх робить із людиною. Якщо вчасно не шукати лікувальних засобів, то хвороба може закінчитися духовною смертю. Як і сестри Лазаря, ми маємо так любити самих себе, наших братів і сестер, друзів та родичів, щоб вчасно шукати допомоги від Ісуса, поки не пізно. Ісус – це ліки від гріха (1:29; 8:34-36), єдиний Спаситель світу (4:42). Чи віримо ми в те, що Він так любить нас, що нашими слізьми зворушений до сліз, так само як слізьми Марії?
11:45-57 – Змова вбити Ісуса
Іронія долі, закладена в цьому епізоді Євангелія від Івана, полягає в тому, що, воскресивши Лазаря від смерти до життя, Ісус накликає на Себе гнів юдеїв, і Його діяння стають вирішальною причиною для засудження на смерть (вв. 45-53). Ми можемо спостерігати, що деякі люди шпигують за Ним, щоб донести первосвященикам. І в наш час ми стикаємося з такими людьми в Церкві, в інших закладах та в державних інституціях. Своїми діями вони призводять до страждань тих людей, про яких роблять доноси можновладцям. Завдяки їхнім діям первосвященики виконують те, що Ісус сказав про Себе в Ів. 10:11. Слова Кайяфи, які Іван називає пророчими, означають набагато більше, ніж він здатний усвідомити. Ісус має померти не для того, щоб зберегти народ від знищення римлянами, як це сталося в 70 р. по Р. Хр. (спершу був зруйнований Храм, а відтак і весь народ), а для того, щоб зруйнувати ту силу, яка розділяє та вбиває Божих дітей (юдеїв і поган), а саме – расизм, етнічну нетерпимість і примирити всіх нас із Богом та один з одним (в. 52).
Первосвященики не просто вирішують, що Ісус має померти. Вони докладають усіх зусиль, щоб виробити план Його фізичного знищення (в. 53). І знову Ісус вислизає з їхніх рук та вирушає в невелике містечко на межі з пустинею разом зі Своїми учнями, серед яких був і Юда, той, що Його видасть. Його перший поєдинок із сатаною відбувся в пустині (пор. Мт. 4:1-11 // Мр. 1:12-13 // Лк. 4:1-13). Цього разу диявол вселився в одного з Його учнів. Які почуття переживав Ісус, перебуваючи поряд із Юдою увесь час? Ми можемо помітити ту саму цікавість людей із приводу того, чи відвідає Ісус свято Пасхи (в. 56). Первосвященики проголосили остаточний вердикт схопити Ісуса (в. 57). Юда, один із Дванадцятьох, виконає їхній наказ.
Головна ідея НЗ про збирання докупи всіх розкиданих Божих дітей у різних джерелах має різне звучання (пор. Мт. 27:50-51 (символічно); Еф. 2:11-3:6; 1Кор. 12:13; Гал. 3:26-28; Кол. 3:11; 1Ів. 2:2; Об. 5:9-10). Первісна християнська спільнота дуже добре розуміла це послання і намагалася жити відповідно до його принципів, що викладені в Дії 2:43-47; 4:32-37. Вони прагнули подолати упереджене ставлення до поган за расовими ознаками і в результаті досягли певного компромісу, який у наш час ми могли б визначити як конституційне рішення, про що написано в Дії 15:1-12. Проблема єдности та примирення є настільки важливою для Івана, що він презентує цю проблему як останню волю Ісуса та заповіт Своїм послідовниками. У самому тексті Євангелія зазначена ідея показана за допомогою образів: збирання врожаю (4:35-38), одне стадо й один пастир (10:16), лоза та галуззя (15:1-8), сіті, що не порвалися (21:11). Біблісти традиційно пояснюють, що безшовний хітон Ісуса, який не роздерли римські вояки, символізує ту єдність (19:23-24).
У наш час світ роздирають расові та етнічні чвари, а також сімейний розбрат і розділення на рівні Церкви й держави. Тому виклик, який нам кидає Євангеліє цією головною ідеєю, стає ще більше життєво важливим для тих, хто вірить в Ісуса. Кожен, хто вірує, має взяти на себе особисту відповідальність, щоб визначити різноманітні форми, в яких ці розділення існують в їхніх серцях та спільноті, і особисто присвятити себе співпраці з Ісусом, щоб зібрати докупи Божих дітей, розділених розбратом і чварами. Не можна ховатися за нейтральністю (Мт. 12:30 // Лк. 11:23).
