Твердження Ісуса, що Він є добрим пастирем, набуває особливої сили на тлі подій, які розгортаються в гл. 9. На відміну від фарисеїв, Ісус із самого початку шукав зустрічі зі сліпонародженим чоловіком, а також після того, як його вигнали первосвященики, що вже продемонстрували свої корисливі наміри. Фрагменти Єз. 34; 36; Єр. 23; Пс. 23 є старозавітнім тлом для цієї глави. Їх прочитання могло би посприяти кращому розумінню її головної ідеї. У контекстах фрагментів СЗ конфлікт наявний не лише між вівчарем та вівцями, а й між вівцями стада та між вівчарями й Пастирем-Богом.
Змістове наповнення: притча (вв. 1-6), тлумачення ролі Ісуса, «доброго пастиря» (вв. 7-18), заперечення проти претензій Ісуса та повторний виклад аргументів на основі Писань, що оправдовують Його претензії (вв. 19-38).
10:1-6 – Притча
У притчі зазвичай істину ілюструють оповіддю. СЗ стверджує, що Бог є пастирем Свого народу (пор. Пс. 80:1). Провідники Ізраїля (напр., Давид), очоливши свій народ, служили Богові. Оскільки в ході історії виявилося, що вони не зуміли добре піклуватися про своїх овець, Бог пообіцяв особисто опікуватися Своїм народом, забезпечувати його потреби та звершувати правосуддя над ним (пор. Єз. 34:11-31). Споконвіків вівчарі на ніч зганяли свої отари в кошару, біля входу до якої стояла сторожа. Щоранку кожен вівчар кликав своїх овець із кошари та виводив отару на пасовисько.
Безпосередньою передумовою в Івановій спільноті є ситуація, описана в 1Ів. 2:18-19,22-23, де члени спільноти, які перестали вірити в Ісуса Месію, залишають отару і намагаються спонукати інших до такої самої дії. Подібна ситуація трапляється досить часто в сучасних християнських спільнотах, коли люди залишають одну Церкву, щоб заснувати іншу, керуючись особистими та матеріяльними амбіціями. В Африці такі особи називають себе «збирачами душ». Вони «збирають урожай» переважно в традиційних Церквах. Інші самі мандрують, переходячи від однієї Церкви до іншої, шукаючи такого Месію («Бога, що творить чуда»; пор. як поводиться натовп у Ів. 6), який би вирішив їхні матеріяльні проблеми так, як вони хочуть.
Дії і ставлення юдейських провідників до звичайних людей у 7:49 та, зокрема, до сліпонародженого чоловіка є ніби ілюстрацією поведінки вівчарів, які дивляться на свою отару з погордою. Вони уподібнюються «збирачам душ» в Івановій спільноті (яких також називали «антихристами»), Фактично вони є тими, хто приходить «перед Христом» (в. 8) і ставить себе вище за Нього, намагаючись мати більший вплив на людей, прагнучи завоювати лояльне ставлення до себе. Характерною рисою «злодіїв та розбійників» є егоїзм, адже вони зазіхають на чуже майно, часто відбираючи його силою. Постать Івана Христителя в Євангелії протиставлена таким особам (пор. 1:15; 19-34; 3:25-36).
10:7-18 – Тлумачення притчі
На тлі історичних і сучасних обставин Ісус двічі в кожній ситуації проголошує Себе «дверима, чи [воротами] для овець» (вв. 7, 9) та добрим пастирем (вв. 11, 14). Прикметник «добрий» тут вживається в значенні «дійсний, правдивий, справжній на противагу символічному та неправдивому». Ісус – це «двері», через які ми маємо ввійти, щоб отримати повне пізнання Бога й благословення, які є месіянськими обітницями для нового віку. Бог стереже ті двері, і лише Він привертає вірних до Ісуса (6:44), віддаючи їх Йому в опіку (6:39; 17:6). Якщо в СЗ Бог був справжнім пастирем Божого народу і якщо Ісус відтепер сам претендує на цю роль, це відбувається тому, що Він та Отець – одне (в. 30).
Яким чином Ісус виступає в ролі доброго пастиря? Він існує для того, щоб дати вівцям спасення та вільний доступ до пасовиська (в. 9), а також забезпечити їм життя з подостатком і в усій повноті (на духовному, моральному й матеріяльному рівнях; в. 10) – на противагу вовкам, які лише хочуть убити. Ісус має тісні особисті взаємини з ними та з Отцем (в. 15), настільки тісні, що готовий навіть померти за Своїх овець (вв. 11, 15). Навіть смерть не здатна розлучити Пастиря з Його вівцями (в. 18). На противагу тим, які заведуть овець на манівці і полишать їх загубленими по різних кошарах, Ісус прагне зібрати всіх розкиданих овець в одну отару, щоб краще доглядати їх та зберегти їхню єдність (в. 16; пор. 11:52; 17:20). Ісус піклується про Своїх овець не лише в духовному вимірі. Його турбота стосується всіх сфер життя, аби забезпечити їхні потреби в повноті: у світлі, воді, роботі з достойною платнею, засобами для пересування та зв’язку, житла тощо.
10:19-38 – Заперечення проти Ісусових слів та їхній захист
Зазвичай заяви Ісуса викликають різну реакцію людей; деякі з них все ще розмірковують над тим, наскільки важливим є знак в Ів. 9 (вв. 19-21). У Євангелії часовий відрізок тривалістю приблизно три місяці є лакуною між першою частиною даної глави та вв. 22-38. Празник Обновлення, або Ханука, описаний в останній частині (в. 22), відзначає подію повторного освячення Храму братами Макавеями в 165 р. до Р. Хр. після того, як він був опоганений Антіохом Епіфаном (пор. 2Мак. 10). Святкування відбувалося через три місяці після празника Кучок і тривало протягом восьми днів, супроводжуване великою радістю (2Мак. 10:6). Цей празник святкують у середині зими. Ханука – свято світла. Зазначений додатковий літургійний контекст особливо підкреслює заяву Ісуса про те, що Він є «добрим пастирем», адже Він єдиний, хто «освячений» Богом (присвячений Богові), так само як юдеї присвятили Храм Господу. Деякі біблісти розглядають цей фрагмент як проголошення Івана, що справжній Храм – це Ісус (2:19-21), і Він же замінив Собою юдейське свято.
Юдейські провідники й цього разу запитують Ісуса, чи дійсно Він є Месією, застосовуючи ті самі прийоми, що й під час розмови із сліпонародженим чоловіком у Ів. 9 (намагаючись почути від Нього заперечну відповідь). Цього разу вони хочуть отримати чітку відповідь (в. 24), а не таку, як у в. 6, де Ісус використовує образні засоби мови. Однак Ісус не намагається дати їм однозначну відповідь, добре розуміючи, що насправді вони не зацікавлені в тому, щоб повірити в Нього, як це зробив сліпонароджений чоловік, якому Він дав пряму відповідь. Натомість Він говорить про те, що їм бракує духу, аби стати Його учнями, і звертає їхню увагу на попередні докази Його заяв, а саме Його діяння (вв. 25, 32), що доводять єдність Ісуса з Небесним Отцем. Як і в описаних раніше ситуаціях, вони роблять спробу каменувати Його за богохульство, за те, що Він проголошує Себе «рівним Богові» (в. 33). Ісус, у свою чергу, цитує «їхні» Писання, щоб показати їм, що вони помиляються, несправедливо звинувачуючи Його в богохульстві: якщо звичайні люди, що отримали Боже слово, могли називатися «богами», наскільки більшим є Слово, Бог, що стало плоттю (1:1; 14)? Він завершує Свою промову, апелюючи до їхнього здорового глузду; однак замість прислухатись до Його слів, вони намагаються схопити Його (в. 39).
Ця глава завершується тим, що Ісус віддаляється з Єрусалима і повертається до Віфанії, на другий берег річки Йордан, звідки Він розпочав Своє служіння, яке проходило в Єрусалимі (1:28). Там, на землях, де проживали погани, багато хто увірував у Нього завдяки подвійному свідченню Його «знаків» та свідченню Івана Христителя. Ця глава завершує цикл, розпочатий у 1:29 із свідчення Івана Христителя. Відтепер і надалі Ісус спиратиметься на Боже свідчення про Нього.
Ця глава спонукає нас до роздумів про роль, яку відіграє Ісус Добрий Пастир у сьогоденні: у житті окремих осіб та в житті людей, для яких ми милістю Божою призначені пастирями. Притча, викладена в ній, особливо доречна в ситуаціях, пов’язаних із африканським культурним контекстом та країнами третього світу, коли обговорюється питання про роль добрих пастирів у зв’язку з діяльністю попередніх місіонерів і колонізаторів, які досить часто позбавляли цілі народи права на людську гідність, культурну ідентичність та добробут, залишаючи їх в умовах жахливого зубожіння. Навіть у наш час перше, що зробить чужинець, це кинеться рятуватися втечею, як тільки країну спіткає лихо.
Так само чинять егоїстичні очільники держави, що ставляться до свого народу як до приватної власности. Народи, не знаючи законодавства, легко стають жертвою політики власних урядів, погоджуючись на соціяльні пільги, замість того щоб вимагати дотримання своїх громадянських прав у повному обсязі. Також це стосується церковних лідерів, які мають особливу місію являти собою Христа людям. Хвиля сучасного фундаменталізму, якому бракує надійної суспільної програми, але яка претендує на проголошення Ісусового Євангелія, обіцяючи чудо і швидкий результат, потребує негайного перегляду у світлі вчення Ісуса, Доброго Пастиря. Ця глава також кидає виклик нам, щоб ми переглянули наше ставлення до овець, які не належать до нашої конфесії чи навіть до помісної або національної Церкви.
