Глава 7 переносить нас в Єрусалим, у те місце, де відбувалися події, описані в гл. 5, і до важливого свята Кучок. Рабини називали це свято «бенкетом». Теми свята перегукуються від гл. 7 до гл. 9: вода, дощ, прощання з померлими та з Ісусом (гл. 7), світло (світу), звільнення від гріха (гл. 8). Ісус доводить, що Він є світло, тим, що оздоровлює сліпонародженого (гл. 9). Саме святкування свята Кучок виросло з традицій Виходу.
В юдейському літургійному контексті свято Кучок святкували впродовж семи днів, воно знаменувало собою період, під час якого ізраїльтяни проживали в шатрах у пустині (Вих. 23:16) і, згідно з пророком Осією, цілковито залежали від Бога, Який задовольняв їхні потреби у воді та ін. (Ос. 2:15 [17]). Це було радісне й щасливе святкування. Лев. 23:42-43 містить опис того, як воно відбувалося. Це було одне з паломницьких святкувань (інші два – Пасха та Шавуот), коли кожен юдей чоловічої статі був зобов’язаний прийти до єрусалимського Храму, щоб принести подячні жертви за всі благословення, отримані від Бога. Надвечір’я другого дня святкування було освітлене яскравим світлом смолоскипів святкової ходи первосвящеників, щоб з радістю черпати воду для очищення (пор. Іс. 12:3) із Силоамської купелі. Восьмий, «останній великий день свята» (Ів. 7:37), вважався окремим празником. У цей день потрібно було молитися про настання дощу, люди пригадували своє життя та марноту людських бажань, про що йдеться також у Книзі Проповідника (Когелета), і згадували померлих. Ці обставини проливають світло на слова Ісуса про Його відхід (вв. 33-37), Його проголошення у вв. 37-39, потребу очиститися та звільнитися від гріха в гл. 8, та згадку про Силоамську купіль у 9:7.
Дійові особи в цій драмі осудів – це родичі Ісуса, пересічні люди (включаючи храмову сторожу) та релігійні провідники. Вказану главу можна розділити на три частини: 1) невіра Ісусових родичів (вв. 1-10); 2) люди висловлюють сумніви про месіянську ідентичність Ісуса та Його відповідь на це (вв. 11-44) і 3) спроба релігійних лідерів схопити Ісуса (вв. 32, 45-52).
7:1-10 – Родичі Ісуса не вірять у Нього
Варто розуміти, що «брати» Ісуса Христа не є Його рідними братами по батькові й матері. Це може бути далека родина чи навіть усе село. Можливо, Іван передав їхнє неприйняття Ісуса як одну з версій Його неприйняття земляками в Назареті, що описане в Лк. 4:16-30. Його родичі демонстративно проявляють відсутність віри (переважно чоловіки у в. 5), цинічно запитуючи: «Який же ти Месія?» У глибині душі вони не замислюються над тим, хто такий Ісус. Їм відомо, що в Юдеї життя Ісуса під загрозою (в. 1), і все ж вони хочуть, щоб Він з’явився там публічно, що Він і зробить пізніше в 12:12-19. Вони могли мотивувати таке бажання особистими й матеріяльними претензіями, особливо якщо брати до уваги, що після Його воскресення принаймні деякі з них на легалістичному підґрунті увірували в Нього. Адже вони займали важливі посади у своїй спільноті (пор. Дії 12:17; 15:13-21; Гал. 2:9). Якби Ісус зробив так, як вони Йому радили, вони б скористалися плодами Його слави. Такі стосунки існують у багатьох родинах.
Ісус не дозволяє керувати Ним (в. 6). Його час ще не настав, але пора для нечестивих, здається, завжди є сприятливою. Пізніше Він прийде на свято, але не явно, а наче потай (в. 10), не так, як того вимагали Його родичі. Тема таємничости домінує в першій частині цієї глави. Коли Він прибуває до Єрусалима, люди перешіптуються і таємно обмінюються думками про Ісуса, бо побоююються своїх релігійних лідерів (в. 11-13).
7:14-44 – Дискусія про месіянську ідентичність Ісуса
Своїми діями в Храмі Ісус ініціює відкриту дискусію про власну ідентичність (в. 14). У Своєму вченні Він розкриває надзвичайні знання. Навіть не маючи освіти рабина (хоча в. 15 доводить, що Ісус знав грамоту [пор. Лк. 4:16-19]), Він сміливо виступає публічно, свідомо ігноруючи той факт, що існує загроза Його життю (вв. 25-26) і що люди вважають, що їм відоме справжнє походження Ісуса. На їхню думку, Він не міг бути Месією (в. 27).
Перша відповідь Ісуса опонентам (вв. 16-24), можливо, більше пов’язана з подіями, описаними в гл. 5 (оздоровлення розслабленого, тема дотримання шабату й дискусія з релігійними провідниками про дотримання чи порушення Закону), а не з висунутими проти Нього звинуваченнями. Але зв’язок із цим контекстом полягає в значенні вчення, яке йде від Бога, і в тому, як це вчення можна зрозуміти (вв. 15, 16-17). Учення, за допомогою якого вчитель прагне прославитися, не може йти від Бога; «співзвучність» із Богом свідчить про те, що знання отримане від Бога. На думку юдеїв, знання про Бога означало особисті стосунки з Богом, а не абстрактні ідеї. Оскільки вчення Ісуса прославляє Бога, а не самого Ісуса, це служить доказом того, що сам Ісус походить від Бога. Люди свідомі, що релігійні лідери домагаються схопити і вбити Ісуса (в. 25). Однак заперечують це, коли Ісус вступає з ними в дискусію (в. 20), і це свідчить про те, що їхні провідники так само прагнуть догодити людям, тому їм бракує справжнього пізнання Бога.
Вони так само помиляються, дискутуючи з приводу походження Ісуса (вв. 40-44). Незважаючи на те що Ісус був родом з Галілеї, Він насправді походив із роду Давидового та народився у Віфлеємі (пор. Мт. 2:1-6; Лк. 1:26-38; 2:1-11). Думки людей щодо місця народження Месії є контроверсійними (пор. в. 27 з вв. 41-42). Їхня контроверсійна реакція – характерна особливість усього наративу. Це можна пояснити тим, що існували різні думки: хтось підтримував одні погляди, хтось – інші.
На тлі єврейського літургійного контексту, який ми розглядали вище, Ісус обіцяє Святого Духа як джерело живої води, яку від Нього отримає той, хто увірує (вв. 37-39). Завдяки Його відходу (а саме – смерть, воскресення, тобто прослава) ми можемо отримати цей дар. Він звертається до народу із закликом поєднати Його вчення та обітниці зі святом, яке вони відзначають. Наприкінці деякі з них увірували, тому що отримали переконливі докази (в. 31), тоді як інші прагнуть схопити Ісуса (в. 44). Уся ця сцена є ілюстрацією психології натовпу.
7:32,45-53 – Намагання релігійних провідників схопити Ісуса
Неможливо не помітити, як релігійні провідники самі встановлюють правила прийняти чи відкинути Ісуса, але слуги первосвящеників, яких вони послали (в. 32), знаходять у собі мужність, щоб вирватися з тенет їхнього впливу; так само й люди з натовпу, які повірили в Ісуса, навіть якщо спочатку вони дійсно підкорялися своїм релігійним лідерам (вв. 13,26). Слуги були надзвичайно вражені словами Ісуса, які почули особисто. Никодим (якого вважають представником крипто-християн в Івановій спільноті, не визнав Ісуса відкрито, побоюючись, що його виженуть із синагоги) вважає дії слуг первосвящеників сміливими. Тут Никодим, який мав розмову з Ісусом у 3:21, знову з’являється і сміливо кидає виклик іншим первосвященикам, запитуючи їх про те, чи дозволяє Закон судити Ісуса, не вислухавши Його (в. 51). Іронія полягає в тому, що, звинувачуючи Ісуса в порушені Закону, первосвященики самі зневажають Закон, коли мова йде про Ісуса. Така ситуація є типовою і в нашому житті серед можновладців, у сімейних стосунках, у державі та в Церкві.
Насамкінець відречення первосвящеників від Ісуса має етнічне підґрунтя (в. 52). У Євангелії від Івана йдеться про те, що вони відрікаються від Ісуса через походження Його батьків (із Назарету, 1:46; син Йосипа, 6:42), Його етнічну ідентичність (із Галілеї чи північного покоління), та національність («Цар юдейський», 19:3). Ця глава кидає нам виклик, поряд з іншими тезами, переглянути критерії, які ми застосовуємо для засудження чи ігнорування людей, тим самим позбавляючи себе чудесних дарів, які Господь пропонує нам через них.
