Сучасні богослови розглядають есхатологію як доктрину, що оперує категоріями, пов’язаними з невідворотністю буття, такими як: смерть, суд, пекло чи рай. Новий Заповіт тісно пов’язує це поняття з parousіа, остаточним поверненням Господа. Есхатологія Нового Заповіту розглядає виконання Господніх обітниць синами Ізраїля, щоб послати їм спасителя або пророка, такого як Мойсей, чи вилити Святого Духа на все людство «в останні дні» (еn tais eschatais hemerais; пор. Дії 2:17, що наводить цитату з Йоіл. 2:28-32; Іс. 2:2; 33:10). Термін есхатологія походить від грецького eschatos («останній»). Автори Нового Заповіту порівнюють цю есхатологію з інавгурацією нового творіння, що сталася завдяки Ісусовим стражданням, смерті та воскресенню і Святому Духові, Якого вилив Господь. Це нове творіння об’єднує все на небесах і на землі в Христі (пор. Кол. 1:15-20; Еф. 1:3-10).
На думку Івана, есхатологія, власне, розпочинається з втілення, а саме – з приходу Ісуса в цей світ (1:5,14), тому що саме Його прихід проводить межу між світом життя та гріха, темряви й смерти. Іншими словами, есхатологія Євангелія від Івана бере початок у постаті Ісуса Христа як Сина Божого, що став людиною. Богословська доктрина ґрунтується на Божій обітниці Єві в 3:15, що Він покладе ворожнечу між її потомством (а саме – людством, оскільки вона була матір’ю всіх живих, Бут. 3:20) і сатаною. Перемога людства над гріхом, сатаною та силами зла й смерти настала якраз у момент втілення, коли Ісус, що постійно ідентифікує Себе з «людиною» (традиційно цей термін перекладається як «Син Людський»), ініціює процес перемоги над дияволом і завершує цей процес у Своїй прославі. Ця перемога знаменує нову еру в стосунках людей із Богом, так що вірні можуть дійсно називатися дітьми Божими (1:12-13), а не лише Божим творивом (Бут. 1:26-27). Останні часи висувають першочергові вимоги й до самого Ісуса (3:14,30), до Івана Христителя, останнього старозавітного свідка Ісуса (3:30), і для всіх тих, які хочуть увійти в Царство Боже чи в нову еру (3:3,7; 4:24).
У Євангелії ця есхатологічна доктрина пов’язана з великою кількістю концептів: «діло» спасення належить Господу, і лише один Ісус розпочинає виконання й завершує це діло (4:34; 17:4), «час» надходить і вже настає (4:21,23; 5:25) та «жнива» (4:35-38). Отже, прихід Ісуса у світ знаменує початок Його діла спасення. Цей процес складається з фази сівби й фази збирання врожаю. Фаза сівби – це період до прославлення Ісуса; а час жнив – період, коли вірні отримують плоди від виконаної роботи (пор. 19:30) та Дух синівства в Господі (пор. 20:17,22). Вони також послані в цей світ, як і сам Ісус, щоб подолати гріх та бути причетним до Його місії примирення людини з Господом (20:21,23; пор. 2Кор. 5:18-21).
Поняття «година» стосується цього концепту, тому що для безпосередньої цільової авдиторії Ісуса і до певної міри для Нього самого час настав (у Його присутності та місії у світі), і все ж час надходить до його повного виконання в Його прославі. Для авдиторії Івана та читачів упродовж віків час уже настав, оскільки вони належать до фази жнив, коли Ісус завершив діло спасення, коли вірні насправді пожинають плоди виконання Ісусової місії.
Дуалізм Івана
Дуалізм, присутній в Івановому Євангелії, дуже тісно пов’язаний із тим, як автор розумів есхатологію, хоч у минулому його неправильно пов’язували з онтологічним дуалізмом, притаманним ученню гностиків та ідеям, задекларованим у Кумранських сувоях. Згідно з їхнім ученням, світ поділений на сфери добра і зла і складається з тих людей, які призначені бути спасенними, і тих, що мають бути засуджені. Гностицизм ідентифікує останніх як таких, що живуть по плоті, а в Кумранських сувоях їх названо дітьми Беліяла. У мові Івана присутній дуалізм: він говорить про світло й темряву, про тих, які належать до світу, і тих, які не належать до нього, тих, які вже перейшли від смерти до життя, і тому не перебувають під судом, і тих, які все ще живі, але вже під судом. Однак на противагу ідеям, притаманним вченню гностиків і тим, які знаходимо в Кумранських сувоях, проблема, якої торкається Іван, є моральною, а не онтологічною. Отже, перебувати у світлі чи перебувати в темряві, належати до світу чи не належати до світу – це ваша особиста відповідь Ісусові, це те, як ви особисто сприймаєте основоположну вимогу жити як дитина Божа, випромінюючи таку любов, якою любить Бог та Ісус (пор. 13:34-35). Це вчення чітко викладене в Першому посланні Івана (особливо гл. 3-4).
Есхатологія бере початок і набуває сенсу для людства з приходом Ісуса в цей світ. Ті, хто приймають його, відразу починають перехід із царини смерти до царини життя, що дається Богом у Христі. На противагу їм, ті, хто не приймають Ісуса, піддаються смерті та суду. Вислів «останній день», який ми повинні розуміти як день остаточного суду, є підтвердженням свідомої відповіді кожного на заклик Ісуса. Це означає, що кожен неодмінно або переходить до життя, або ж підлягає суду. Водночас це вибір кожного: належати світу, який не прийняв Ісуса, не тому світу, який створив і так полюбив Господь, що послав Божого Сина, щоб викупити цей світ від гріха (3:16), або вийти зі світу й темряви, щоб належати Богові (3:20-21; 17:14-16). Розглядаючи в такому світлі дуалізм Івана, ми бачимо основоположний аспект його богослов’я про втілення, що є новим сотворінням у Христі і природно виростає з Нього.
