1) Історичний контекст: цільова авдиторія, авторство, дата написання
а) Обставини життя слухачів, до яких звертається євангелист. Важливе завдання, яке ставить перед собою автор Євангелія, – довести, що Ісус є Христос, Син Бога. Полемічний характер тексту та задекларований намір переконати читача повірити в божественне месіянство Ісуса спонукає його поставити запитання про історичні обставини життя дійових осіб Євангелія від Івана. Істинність самого Євангелія підтверджується посланнями Івана і приводить кожного до розуміння того факту, що значна кількість слухачів, до яких звернене Євангеліє, були юдеями, добре обізнаними з юдейськими релігійними традиціями.
Євангелист рясно черпає з юдейських традицій, докладаючи зусиль для того, щоб розкрити євангельську доктрину. Свідчачи про Ісуса, він використовує численні виразні художні засоби, які уже з’являлися в текстах СЗ: Слово Боже, Божий посланець творення, вірний глашатай (1:1-18; пор. Бут. 1:1-2:3; Іс. 55:10-11); пророк, сповнений щирого прагнення прославити YHWH (2:14-17; пор. 1Цар. 18:1-40; 19:14; Пс. 69:9 [10]); пророк останніх часів, що дає манну небесну з небес і чудесним способом примножує хліби (6:11-14; пор. Вих. 16:4,15; Пс. 78:24; 2Цар. 4:42-44), обітниці про живу воду / Святого Духа (4:10-15; 7:37-39; пор. Єз. 47:1-12; Йоїл. 4:18; Зах. 14:8-11), повертає зір сліпим із народження (9:1-7; пор. Іс. 29:18), виступає в ролі обіцяного Доброго Пастиря Ізраїля (10:7-18; пор. Єз. 34:1-31), воскрешає мертвих до життя (11:38-44; пор. 1Цар. 17:17-24; 2Цар. 4:32-37). Ісуса відкинули так само, як і правдивих пророків Ізраїля (12:37-43), і віддали Його на смерть (11:47-53). Його прощальна промова нагадує прощальні слова Якова/Ізраїля, коли той перебував на смертному одрі й давав батьківську пораду своїм потомкам, закликаючи їх перебувати в єдності (гл. 13-17; Бут. 49:1-33). Автор Послання до євреїв також спирається на старозавітні юдейські традиції, щоб довести, що саме в Ісусі Христі Господь звертається до авдиторії, яка швидше за все була юдейською спільнотою, хоч сам текст послання не містить вказівок на те, що його слухачі юдеї.
Хоч ідентичність слухачів Євангелія від Івана залишається дискусійною, біблісти все-таки прийшли до спільної думки, що в ті часи їхня спільнота переживала кризу віри в Ісуса як Христа, Сина Божого. Існує низка припущень щодо характеру цієї кризи. Найпопулярнішою є теорія, яка ґрунтується на Ів. 9:22 та 16:2 і пояснює, що спільнота, до якої звертається автор, імовірно, пережила травму вигнання з синагог. Інше припущення, яке знаходить підтримку в Іванових посланнях, передбачає, що до спільноти могли бути причетні такі люди, які дійсно переживали спокусу втратити віру в божественне месіянство Ісуса вже після того, як увірували, бо з якоїсь причини Ісус не відповідав їхнім месіанським очікуванням (пор. 1Ів. 2:19-29). Фрагмент Мт. 11:6 (пар. до Лк. 7:23) доводить, що ті, хто вже повірили в Ісуса як Месію, пізніше зіткнулися з сумнівами щодо своєї віри. Основна думка в Євангелії від Івана зосереджена навколо божественної ідентичности Ісуса. Ті, хто увірували, переживали спокусу відступництва, як про це написано у Євр. 3:12; 12:25.
Подібна ситуація знайома багатьом нашим сучасникам. Багато християн переживають спокусу відступити від віри в Ісуса і повернутися до своїх традиційних релігійних поглядів чи кинутися в обійми так званої релігії Нью Ейдж або навіть зайнятися окультними практиками. Деякі християнські проповідники нагадують антихристів, про яких говорить 1Ів. 2:19; вони відвідують щойно створені Церкви, так само, як і ті лжевчителі, що навідувалися до Іванової спільноти, «збирали душі» для своїх нових сект, обіцяючи їм негайне процвітання. Окремі християни в наш час є такими ж чванькуватими та зверхніми, як Діотреф, про якого згадує 3Ів. 9. Іванове Євангеліє звертається до таких християн із особливим закликом не відвертатися від Ісуса, оскільки справжнє життя й процвітання можна знайти лише в Ньому одному. Вони також повинні пам’ятати, що смирення – це характерна риса справжнього християнина (13:1-17, особливо вв. 12-17).
Інші припущення про обставини написання цього Євангелія розглядають місію до Самарії (пор. Ів. 4:1-42), полеміку проти ідей докетизму (а саме – проти тих, які заперечували людську природу Христа й дотримувалися думки, що Ісус лише нагадував людську подобу; пор. Ів. 4:2) та апологетику проти сектантів і учнів Івана Христителя, які заявляли, що саме Іван, а не Ісус був Месією (пор. Ів. 1:6-8,15,19-34). Інші вважають, що Євангеліє від Івана є загальним закликом до всіх християн перетворити свій досвід відділення від світського суспільства (що було поширеним до того, як Костянтин зробив християнство державною релігією) у благодатне присвячення свого життя Ісусові, що підтримується Святим Духом.
У цілій низці припущень про обставини, які склалися в Івановій спільноті, читачі можуть розпізнати ситуацію, що перекликається з тими власними життєвими обставинами, які вони переживають тепер. Тут ми можемо говорити про труднощі, пов’язані з питаннями віри, які виникають на рівні особистости чи спільноти. Проблема полягає у визначенні конкретних труднощів віри в Ісуса на особистому рівні, на якому Євангеліє приносить божественне об’явлення свого життєдайного послання.
б) Визначення авторства. Найдавніші рукописи цього Євангелія, датовані II ст., містять підпис Kata Іоаnеn (згідно з Іваном). Ім’я Іван означає – «Бог милосердний». Упродовж тексту Євангелія автора чи зазначеного свідка поза текстом Євангелія названо «той із Його учнів, що його Ісус любив» (19:26,35; 21:24; пор. 13:23; [20:3. 8?]; 21:7,20). Найдавніша і підтримувана Церквою традиція приписувала авторство Євангелія Іванові, синові Зеведея, одному з дванадцяти апостолів. Ця традиція бере початок від Іринея Ліонського (прибл. 140-177 pp. по Р. Хр.), який заявляє, що отримав її від Полікарпа, чиїм учнем був, і який, як стверджує сам, часто спілкувався з Іваном, учнем Господа (Adv. Наеr. 3.3.4).
Але ще наприкінці II та на початку III ст. авторство Євангелія від Івана викликало певні сумніви. Alogoi (так їх називав Епіфаній) приписували його авторство гностикові Керинту. Запитання, найчастіше порушувані сьогодні, такі: 1) чи дійсно автор цього тексту був безпосереднім свідком описаних подій, як це стверджує текст Євангелія і патристична традиція; 2) якщо він був безпосереднім свідком цих подій, то чи дійсно його звали Іван; 3) якщо це так, чи був цей Іван сином Зеведея, одним із дванадцятьох, чи це був інший Іван (напр., Іван Марко [пор. Дії 12:12], чи пресвітер Іван [пор. 2Ів. 1; 3Ів. 1])? Іншими словами, чи дійсно в основі цього Євангелія лежить апостольське свідчення, чи ми розглядаємо працю якогось містика, який міг знати або й не знати Христа особисто? Хто насправді є тим улюбленим учнем, про якого йдеться в цьому Євангелії як про його автора (21:24)?
Як і будь-яке питання, що стосується Іванового Євангелія, зазначена проблема далека від розв’язання. Давня традиція Церкви і загальне переконання християн свідчать, що автором був Іван син Зеведея, один із дванадцятьох, який разом із Петром та його братом Яковом отримав особливі повноваження від Ісуса (пор. Мт. 17:1-8 // Мр. 9:2-9 // Лк. 9:28-36). Це патристичне свідчення не піддавалося сумніву аж до XIX ст. Воно є досить дискусійним, однак всі інші також є не менш проблематичними. Аргументи проти сина Зеведея, який був рибалкою, а отже, не міг показати себе як високоосвічений богослов, як це видно з Євангелія, можна спростувати завдяки твердженню, яке знаходимо в Євангелії, що він та інші учні були ведені Святим Духом, що й привело їх до всебічного розуміння істини (пор. 14:26; 1Ів. 2:27) та уповноважило свідчити про Ісуса (15:26-27; пор. 1Ів. 5:7). Сам Ісус, «не вчившись» (7:15), також був ведений Святим Духом, що над Ним перебував (1:32,33).
Мало того, патристична традиція, починаючи з канону Мураторі, вважає, що тексти, написані Іваном, є колективними мемуарами всіх апостолів і створювались упродовж років; а отже, це не були просто його власні думки з авторським правом, як би це відбувалося з авторством у наші дні. У стародавні часи аж до періоду Томи Аквінського існувала практика записувати свої свідчення за допомогою писаря. Отже, твердження про те, що син Зеведея був автором цього Євангелія не означає, що всі ідеї, втілені в Євангелії, належать виключно Іванові; так само це не означає, що він написав усе сам, без допомоги писаря, що передбачає можливе редагування праці впродовж життя Івана або після його смерти (пор. 21:24-25). Поняття авторства в стародавньому світі дуже відрізнялося від того, яке ми маємо в наш час.
У будь-якому разі, найбільшого значення в дискусії про авторство цього Євангелія набуває ім’я «Іван», що входить до його назви. Івана традиція називає також «улюбленим учнем», про нього йде мова в самому тексті Євангелія. Обидві назви акцентують не на важливості постаті автора, але на важливості Бога та Ісуса. Ім’я Іван вказує на Божу доброту й милосердя, тоді як визначення «учень, якого любив Ісус», особливо показує любов Ісуса до людини, що продемонструвала свою вірність. Ці імена не залишають авторові місця для вихваляння власними досягненнями, що, можливо, пояснює той факт, що він умисно утримується від називання власного імени. За допомогою цього прийому Іван акцентує на тому, що справжнім автором Євангелія є Святий Дух. Усе це відбувається відповідно до духу самого Євангелія, що демонструє глибоке смирення Христового учня.
Кожен вірний послідовник Христа – це людина, яку любить Ісус (пор. 11:3; 15:9,13-15). Оскільки, як стверджував Іван Золотустий, любов Христа до Івана була основним мотивом написання Євангелія, всі однаково отримують запрошення відгукнутися на Його любов, дозволивши Святому Духові і в наш час у кожних конкретних суспільних обставинах вести кожного з них до розуміння істини про Ісуса. Далі, приділивши певний час на роздуми і повіривши у свідоцтво Євангелія, так як це робив улюблений учень (пор. 20:8; 2:22), об’єднана молитвою спільнота вірних та кожен її член зокрема стане ще одним євангелистом, який буде нести власне свідчення про те, що вони особисто пізнали й пережили в стосунках з Ісусом, як це зробив Його улюблений учень. Підсумовуючи сказане, кожен читач отримує заклик самому стати цим «улюбленим учнем», автором Євангелія у своєму контексті, розмірковуючи над усіма традиціями, пов’язаними з постаттю Ісуса, і проголошуючи вічні цінності іншим людям своїм життям, вчинками та словами.
