20:27-40 – Питання про воскресення з мертвих
Тут у Євангелії від Луки вперше та востаннє згадано саддукеїв. Вони приходять із підступним питанням, яке призначене висміяти вчення Ісуса, особливо щодо воскресення (пор. Лк. 14:14). Тому вони представляють гіпотетичну історію, яка могла трапитися відповідно до звичаїв того періоду. Закон писав, що якщо чоловік помре бездітним, брат цього чоловіка забере вдову у свою сім’ю (Втор. 25:5-6). Це явище відоме як закон левірату (від levir, «брат чоловіка»). Для саддукеїв закон левірату робив віру у воскресення сміховинною, бо якби існувало воскресення, на небесах виникли б суперечки за жінок, що їх успадкували брати.
Ми знаємо дуже мало про саддукеїв із оригінальних джерел. Скупа інформація, яка дійшла до наших днів, походить із писань їхніх опонентів. Згідно з цими джерелами, саддукеї були консервативною аристократичною групою, головно зі священицького стану. Мабуть, їхня назва походить від імени давнього ізраїльського священика Садока (1Цар. 1:8; 2:35). Нащадки Садока були священиками, що в період Другого Храму довший час виконували функції первосвящеників. Вони приймали як Писання лише п’ять книг Мойсея і заперечували доктрину про життя після смерти з його винагородою та покаранням у загробному житті, бо не вірили, що цього навчала Тора (Йосип Флавій, Ant. 13. 297; 18. 16; Bell 2. 165).
Ісус відповідає, що в майбутньому житті, в якому немає місця смерті, шлюб втрачає сенс. Опоненти воскресення цитували Тору, щоб виправдати свої докази, але Ісус теж цитує Тору (Вих. 3:6), щоб довести, що смерть не означає кінець людського існування. Коли Бог каже: «Я – Бог Авраама, Бог Ісака, Бог Якова», це припускає, що стосунки Бога з цими патріархами є вічними та особистими. Авраам був другом Бога. Якщо люди можуть втратити друзів через смерть, Бог не втрачає. Звідси й випливає, що померлі живуть і одного дня братимуть участь у житті воскресення, яке ознаменує Месія. Головна мета людського існування – жити для Бога та Божої слави. Ось чому вірні мусять продовжувати жити після короткого проміжку людського життя, і це стане можливим через воскресення.
Християни, які не залишаються неодруженими в цьому житті, мають свободу, якщо вони вирішать зробити це своїм покликанням, бути для Церкви зразком того, як то буде на небесах, де воскреслі не женитимуться, ні не виходитимуть заміж, згідно з Лк. 20:35.
20:41-44 – Питання про сина Давидового
Утихомиривши різних опонентів, Ісус міняється з ними ролями та ставить їм важливе запитання стосовно популярного переконання щодо Месії як сина Давидового. Незважаючи на те, у що дехто хотів би вірити, Ісус не заперечував Свого власного походження від Давида, це питання в НЗ виразно підтверджується (Мт. 1:20; Лк. 1:27; 2:4; Рим. 1:3; Об. 5:5; 22:16). Жодне з Ісусових висловлювань не означає, що Він вважав походження з дому Давидового цілком непов’язаним із роллю Месії. Власне, месіянська надія походить від обіцянки вічного престолу дому Давида, хоч реально Давидова династія вигасла після 586 р. до Р. Хр. Загалом вірили, що Месія буде царем, як і Давид, і війною підкорить народи, як це зробив Давид. Наміром Ісуса було виправити популярне уявлення про войовничого Месію. Месія мав бути набагато величнішою особою, чий вічний престол не є престолом земного царя, як-от Давида, а самим престолом Бога. Месія – це Господь Давида та сердець і життів усіх.
20:45-47 – Поганий приклад книжників
Застереження на цю тему вже звучали в Лк. 11:37-54. Спаситель уболіває через духовний та моральний стан релігійних очільників. Особливо Ісус осуджує їх за використання їхнього становища як учителів і тлумачів Закону для вимагання надмірної чести та пошани від людей, їхні довгі публічні молитви є просто камуфляжем, який приховує недобросовісне та безсердечне вимагання й потоптання прав удів. Їхня провина полягає у вдаваній побожності та фальшивій турботі про потребуючих, яких вони грабують, спонукаючи їх давати великі пожертви на Храм і внески на публічний культ. Звісно, потрібно наголосити, що не всі книжники та фарисеї були корумпованими, та факт залишається фактом: на думку Луки, більшість релігійних очільників у часи Ісусового служіння були вражені релігійним формалізмом, який втратив своє духовне значення. Їхня духовна сліпота не дозволяла їм розпізнати в приході Ісуса світанок нової епохи.
