20:1-8 – Владу Ісуса взято під сумнів
Ісус став популярною постаттю й основним джерелом труднощів, тому релігійні очільники не могли цього ігнорувати. Він увійшов в Єрусалим, як написано в Зах. 9:9, як смиренний цар, що прийшов у своє місто. Інцидент у Храмі був не лише революційним, це був найбільший виклик усій єврейській релігійній системі та поклонінню в Храмі. Після Свого входу Ісус щодня повчав у дворах Храму, притягуючи силу-силенну народу. Римські правителі очікували, що влада Храму підтримуватиме порядок. Ці правителі розглядали Ісусову діяльність як виклик їхній компетентності і, таким чином, їхній позиції влади. Як Ісус наважився чинити таке? Єдина особа, що має таку унікальну владу, – це Месія, та месіянські заяви Ісуса були для них украй сумнівними. Тому їхнім наміром було загнати Ісуса в глухий кут, аби показати Його месією-самозванцем, який зухвало прибрав до рук закони. Вони вважали, що Ісус у Своїх відповідях неодмінно скаже щось образливе для народу або римської влади.
Як завжди, Ісус є господарем ситуації. Він відповідає за допомогою контр-запитання, яке ставить перед дилемою не Ісуса, а Його супротивників: «Іванове хрищення з неба було, чи від людей?» Супротивники знають, що якщо вони заперечать божественне походження місії Івана, то ризикують, бо їх буде принижувати власний народ. Якщо вони визнають її божественне походження, тоді Ісус скаже, що Іван не лише заявляв, що є предтечею Месії, а, власне, визначив саме Ісуса як очікуваного Месію. Тому вони кажуть, що не знають. Саме вони постають перед дилемою. Не є несподіванкою те, що згодом релігійні очільники організують жорстку опозицію до Ісусових заяв і послання.
20:9-19 – Притча про злих наймачів виноградника
Цю притчу розказано з трьох причин. Перше, тут Ісус непрямо відповідає на питання стосовно джерела Його влади. Друге, вона слугує одним із остаточних попереджень від Сина Людського очільникам Єрусалима стосовно жахливих наслідків відкидання їхнього Месії. Нарешті, вона натякає, що ці очільники не лише відкидатимуть, а й уб’ють Ісуса.
Ця історія реалістично відображає порядок речей, що міг панувати і таки панував у Палестині І ст., яка тоді була окупованою територією, де існувало багато великих маєтків, власниками яких були чужинці, що віддавали їх орендарям за частину щорічної продукції. Економічна депресія в парі з націоналістичним духом часто призводили до затримування орендної плати відсутнім землевласникам. Це інколи призводило до жорстоких розправ, а деколи – й убивств. Ісус, проголошуючи Своє вчення, використовує епізод, запозичений із реальности.
Значення притчі, яку наводить євангелист Лука, досить зрозуміле. В історії використано добре відому старозавітну метафору з Іс. 5:1-7, де Ізраїля названо виноградником Господа (пор. Втор. 32:32-33; Пс. 80:9-19; Єр. 2:21; Єз. 15:1-6; 19:10-14; Ос. 10:1). Орендарі – це правителі Ізраїля, у чиї руки ввірено народ. Посланцями є пророки, яких зневажали, переслідували та вбивали. Син, якого вбили, – це сам Ісус. Первосвященики, взявши під сумнів джерело Його влади, спробували дискредитувати Ісуса перед народом, що з ентузіязмом слухав Його. Ісус не лише викриває їхній план, а й розповідає цю історію, щоб чітко заявити, звідки походить Його влада. Він, як Син і кульмінація пророків, був посланий Богом, аби виступити з остаточним зверненням до Ізраїля. Кажучи, що вкінці власник посилає «свого сина улюбленого», Ісус наголошує з цілковитою ясністю, якою владою Він робить ці речі і хто Йому цю владу дав. Хоч Син прийшов, проповідуючи покаяння, як і пророки, будучи сином власника, Він перебуває в такому стосунку щодо виноградинка, який цілковито відрізняються від стосунків і пророків, і єврейських очільників. Останні є лише слугами, а Він – спадкоємець і співвласник разом зі Своїм Отцем. Тому Ізраїль як виноградник Бога є власністю Сина, і Ісус претендує на їхню віру, любов, покірність та відданість, але, згідно з історією, замість прийняти сина (Месію), орендарі, тобто релігійні очільники, вбивають його.
Як оповідає Ісус, вбивство сина мусить призвести до вигублення злих слуг (20:16). Релігійна влада могла мати успіх, віддавши Ісуса на смерть, але Його Отець відомстить за Нього після Його смерти, зробивши Ісуса наріжним каменем у вічному духовному храмі Бога, якого всі прославлятимуть. Відмова та відкидання цього каменя призведе до цілковитого занепаду й руїни (Пс. 118:22). Віддавання виноградника іншим (20:16) може означати зростання та роль неєврейських Церков. Якщо це так, тоді можливо, що форма цієї притчі в Луки відображає пізнішу версію, яка розвинулася в період поширення християнських Церков серед поган.
20:20-26 – Бог та кесар
Невдала спроба релігійних лідерів вимагати пояснень від Ісуса за звільнення Храму від торговців і застереження, що містилось у притчі про підступних наймачів виноградника, далі підживлюють їхній гнів на Ісуса. Плануючи швидко покінчити з Його діяльністю, вони посилають своїх шпигунів, щоб поставити Ісусові питання, яке допускає подвійне тлумачення, щодо сплати податків Риму. Знову вони намагаються поставити Його перед дилемою. Відповісти «ні» на питання про те, чи вільно давати податок, означало б для Ісуса завдати Собі серйозних проблем із римською владою. Це могло закінчитися для Нього смертним вироком. Але відповідь «так» точно б дискредитувала Його перед великою силою народу, особливо перед галилеянами, від яких Він отримує найбільшу підтримку. Також така відповідь у результаті могла би призвести до того, що Його б каменували зилоти, які прийшли на свято Пасхи.
Данина, яку сплачували кесареві, – це один динарій на рік. Його сплачували кожен чоловік від 14 до 65 років і кожна жінка від 12 до 65 років. Євреї протистояли не лише податковому тягарю; зилоти заявляли, що в них немає іншого суверена, крім Бога, тож неправильно сплачувати данину не Богові, а комусь іншому. Тому питання є релігійним. Емісари вважають, що Ісус не зможе не втрапити в їхню пастку, незалежно від Його відповіді. Щоб досягти успіху, вони вдаються до лестощів. Урешті-решт, Ісус у відповідь просить показати монету. У стародавньому світі ознакою суверенности був випуск валюти, а той, хто мав владу випускати валюту, мав владу обкладати податком її користувачів. До нас дійшли зразки римських монет, що були в обігу в часи Ісуса. На одній із них є зображення Тиверія Цезаря з таким написом: TI(BERIVS) CAESAR DIVI AUGUSTI F(ILIVS) AUGVSTVS («Тиверій Цезар Август, син божественного Августа»), Ісус запитує Своїх співрозмовників, чий образ і напис на монеті, яку вони Йому показують. Вони відповідають: кесаря. Ісус каже їм віддати імператорові, те, що належить йому, а Богові – те, що належить Богові.
Питання, спрямоване на підривання авторитету Ісуса, призвело до несподіваних наслідків. Оскільки опоненти знають, що вони були створені Богом на подобу Божу, що вони належать Богові, тому за порадою Ісуса вони зобов’язані вшановувати Бога, а не образ кесаря. Адже це було б ідолопоклонством. У певних частинах світу, а особливо в Африці, і перші місіонери, і африканські церковні очільники цитували цей уривок, щоб відмовити християн від участи в політичному житті. Це гарний приклад того, як не потрібно використовувати текст із Біблії. Він виявляє цілковите нерозуміння Ісусового повчання.
