Коли навколо Ісуса зібрався народ, до Нього почали приходити такі відкинуті особи, як митники й грішники (15:1-3). Це не подобається релігійним очільникам, що також присутні тут, і те, що Ісус приймає цих відкинутих, забезпечує контроверсійне обрамлення для трьох притч, які йдуть далі. Знову можна зауважити організаційну структуру цих притч: дві короткі в синонімічному паралелізмі, після яких – довга притча, що висловлює таку саму думку. Такий тип структури є творінням надзвичайно ефективного комунікатора.
Притчі про заблукану вівцю та загублену драхму в 15:3-10 мають однакову ціль. Варто зауважити, що тут Ісус знову висловлює Свою думку, запозичуючи ілюстрації з життя і чоловіків, і жінок. Пошук вівці та монети означає Божий пошук дітей, що заблукали. У притчі про заблукану вівцю (пор. Мт. 18:10-14) Ісус апелює до звичаю. Якщо одна вівця загубиться, пастух залишає дев’яносто дев’ять овець у безпеці в кошарі та шукає, «аж поки не знайде», ту одну, що заблукала. Через цінність кожної окремої вівці для пастуха це не просто символічний пошук. Коли вівцю знайдено, є багато радости. Так само радіють на небесах за грішника, що кається. Аналогічні думки висловлено в притчі про загублену монету: 1) губиться цінна для жінки монета (драхма, еквівалентна заробітку робітника за один день роботи); 2) вона енергійно шукає її в кімнаті без вікон (типовий будинок для тогочасного періоду та місцевости), засвітивши світло; 3) вона радіє разом із сусідами, коли монета знайшлася, і 4) є радість на небесах за грішника, що кається.
Притчу про двох заблуканих синів у 15:11-32 зазвичай називають притчею про блудного сина. Однак ця популярна назва не передає належно сенсу притчі. Батько має не одного, а двох заблуканих синів, хоч один із них не знає про те, що заблукав.
Поширеним звичаєм серед євреїв у часи Ісуса було те, що батько міг заповісти своє майно спадкоємцям, склавши заповіт, або роздати його у вигляді подарунків ще за життя. Проте, як правило, власність усе ще перебувала під керівництвом батька, поки він не помирав. У певних випадках він міг передати розділену спадщину перед смертю. Схожий спосіб розподілу власности предків знаходимо в Індії, де, після того як виросте наймолодший син, будь-який із синів може вимагати частину батьківського майна. Серед різноманітних етнічних груп Африки традиції, які визначають дарування власности, загалом подібні до традицій євреїв.
Перша частина історії (вірші 11-24) розгортається гарно. Молодший із двох синів просить батька про свою законну частку майна. Немає вказівки на те, що таке прохання чи його задоволення є незвичним або неналежним. Батько погоджується, і син іде «до далекого краю», де розтринькує все, що отримав. Скотившись на саме дно людського існування, про що свідчить бажання їсти стручки, які їли свині, він «спам’ятався» (в. 17), усвідомлюючи, що наймитам у його батька живеться краще, ніж йому. Він вирішує повернутись і попросити свого батька прийняти його наймитом. Батько, побачивши здаля свого молодшого сина, біжить йому назустріч, слухає його слова, обіймає, цілує, дає йому найкращу одіж, перстень і сандалі, а тоді наказує справити свято на честь молодшого сина, який пропав був і знайшовся.
У цей момент в оповіді з’являється старший брат (15:25-32). Почувши звуки святкування, він запитує, що за нагода. Коли один зі слуг пояснює йому, його реакція на це – гнів (пор. 15:2). Він відмовляється приєднатися до святкування. Батько «вийшов» і запрошує його святкувати. Старший син висловлює свої аргументи, на які батько відповідає: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» (в. 31-32).
Очевидно, молодший брат був загубився (як вівця та монета у двох попередніх притчах). Радощі є саме через те, що він повернувся (як у двох попередніх притчах). Популярна назва «блудний» базується на цій частині історії. Не таким очевидним є заблукалий стан старшого брата. Справді, те, що він залишився вірний своєму батькові протягом багатьох років, незважаючи на труднощі, гідне похвали. Його поведінка бездоганна. Він заслуговує на спадок, і навіть батько це підтверджує. Проблема в тому, що самосприйняття старшого сина завело його в край набагато дальший від того, куди подався його брат. Старший брат є хорошим і, на жаль, він знає це! Вважаючи себе єдиним по-справжньому вірним сином, він звів барикаду лицемірства, що не дозволяє йому розпізнати безумовну любов його батька, яку той щедро пропонує обом синам порівну. Власне, це та барикада, яка тепер відокремлює його і від батька, і від молодшого брата. Возз’єднання з останнім необхідне для того, щоб стосунки з першим були змістовними. Ми так і не дізнаємося, чи старший брат, врешті-решт, приєднався до святкування. У цьому сенсі ця історія є незавершеною. Але, як і з усіма нашими життями, кожен з нас мусить вирішувати, яким буде фінал нашої незавершености!
Ця історія, присутня лише в Євангелії від Луки, була та продовжує бути класичною в християнських колах. Вона була предметом ретельних тлумачень у коментарях, зокрема Тертуліяна, Климента Олександрійського, Григорія Чудотворця, Амвросія, Єроніма та Августина (згадаємо лише кількох). Розуміння природи Бога та Божої безумовної любови, способів, якими Бог активно шукає заблукалих дітей, приймає та сприймає грішників, що каються, впливу спасення на стосунки з іншими людьми (брат/сестра з братом/сестрою) і цілісности, яку безумовна любов дарує всім, хто її отримує, у такій повній формі ми не знаходимо більше ніде, крім як у Євангелії від Луки 15.
