11:1-13 – Повчання про молитву
Матвій поміщає Господню молитву в Нагірну проповідь на початку Ісусового служіння (Мт. 6:5-15). Фіцмаєр правильно зауважує, що форма молитви в Луки добре надається для контексту Євангелія від Луки, де вона наведена невдовзі після Ісусової власної молитви до Отця (Лк. 10:21-22) і що цей уривок є першим із трьох епізодів, де йдеться про молитву (ц. т. 2. 896).
На мою думку, версія Матвія є, мабуть, ближча до оригінальної форми Ісусової молитви. Вона близько збігається з життєвим становищем Ісуса. Форма молитви в Луки адаптована, щоб відповідати інтересам Церкви. У Луки форма першого прохання «нам» є молитвою про те, щоб Бог «продовжував давати нам хліб щодня» («щодня» – типовий для Луки вираз), таким чином вказуючи на постійну щоденну Божу турботу про потреби Божого народу. Друге прохання «нам» стосується прощення – прохання, яке спочатку починається з визнання гріха та вини того, хто просить. Бути прощеним означає і самому прощати. Третє прохання «нас» наслідує застереження учням і є нагадуванням про те, що спокуса – це завжди потенційна небезпека для учня. Фраза «не введи нас у спокусу» – це прохання про те, щоб ми не піддалися спокусі, а не лише про те, щоб нас не спокушали. Дієслівна конструкція має значення, щоб ми «не піддалися спокусі», щоб не упустити ціль або мету Божого правління.
Притча, яка йде далі, характерна для Луки і наголошує на важливості витривалої молитви. Ця притча про настирливого приятеля (11:5-8) паралельна до притчі про несправедливого суддю (18:1-8); обидві навчають нас того, наскільки важливою є завзятість. Люди уникали подорожей під час денної спеки. Тому часто подорожні прибували до мети своєї подорожі пізно ввечері чи навіть опівночі. Гостинність – це священний обов’язок, який має бути виконаний незалежно від часу прибуття гостя, і важливо було насамперед нагодувати подорожнього, навіть якщо доведеться позичати в сусідів.
Бог не потребує, щоб Його впрошували дати нам те, що нам потрібно. Накази «просити», «шукати» й «стукати» стосуються віри людини в Бога, Який бажає добрих дарів усім людям і забезпечує їхні першочергові потреби. Ці накази (11:9-13) є розширеною версією Мт. 7:7-11. Ще важливішою в розповіді Луки є та думка, що Бог дає навіть більше, ніж «добрі дари» (пор. Мт. 7:11). Тому, хто просить, Бог дає Святого Духа, а в ранній Церкві це вважалось одним із найбільших Божих благословень.
11:14-28 – Ісус і Вельзевул
Здається, Лука запозичує два епізоди з Євангелія від Матвія, об’єднуючи тексти Мт. 9:32-34 і Мт. 12:22-24. Як бачимо, опозиція до Ісуса стає все інтенсивнішою, коли Він продовжує Свою подорож на хрест. Після того як Ісус вигнав «демона, який був німий», чоловік заговорив до людей, розповідаючи про це чудо, але дехто звинуватив Ісуса в тому, що Він вигнав його іменем Вельзевула. В часи Ісуса «Вельзевул» уже було популярним іменем бісівського князя. Ісус відповідає на звинувачення кількома способами. Сатана не настільки дурний, щоб дозволити внутрішню боротьбу серед своїх демонів. Розділений народ, як і розділене військо, не може перемагати. Саме «перст Божий» (пор. Вих. 8:19; 31:18; Втор. 9:10; Пс. 8:4) знищує силу володіння сатани; тому оздоровлення відбувається лише завдяки Божій силі, на відміну від заклинань і чарів, що їх використовують інші. Завдяки Божій силі можна твердо стояти на рішенні, зробленому на користь учнівства. Вимога «або-або» не має винятків: «Хто не зо Мною, той проти Мене» (Лк. 11:23).
Підхоплюючи емоцію того моменту, жінка з натовпу возвеличує Ісуса, кажучи про те, як же, мабуть, пишається Його мати тим, що народила Його. Вірші 27-28 характерні для Луки. Слова жінки є сповненням пророцтва Марії в Лк. 1:48. Ісус переміщує фокус із Себе (та Своєї матері) на щось важливіше, а саме: справді блаженними є ті, які «слухають Боже слово і його зберігають». Тут знову бачимо зацікавлення Луки темами, що стосуються жінок і благословення.
11:29-32 – Знак Йони
Народ згромадився навколо Ісуса через Його оздоровлювальну діяльність. Коли Ісус говорить про те, що вони шукають знаку, не роз’яснено, про який саме знак ідеться. Зважаючи на контекст, можливо, вони вимагали знаку на доказ того, що Ісусові чудеса ставалися завдяки силі Бога, а не сатани. Вимога знаку – це вимога доказів і підтвердження божественного авторитету. Це необхідно, бо надприродна сила як така не завжди є доброю. Наприклад, в Африці, деяких частинах Азії та в Латинській Америці прояви надприродних сил є звичним явищем. Їх часто приписують знахарям, людям, якими оволоділи певні божества, чаклунам, магам та ін. Люди обожнювали своїх предків, бо вважалося, що вони володіли надприродними силами, проте не всі надприродні сили, які асоціювалися з предками і використовувалися таким чином, є корисними для вірних. Власне, люди вірять, що злих духів і окремих божеств можна викликати, щоб вони виконували погані завдання. Більшість африканських тубільних Церков надають особливого значення глосолалії, пророчим висловлюванням, зціленню, екзорцизму та визволенню від злих сил. Так само вони вірять, що окремі члени Церкви перебувають у близькому контакті зі світом духів і що ними оволоділи злі духи. Духовний дар таких осіб походить радше від злих духів, а не від Бога. В окремих Церквах усе ще практикуються обряди й жертвоприношення духам, які асоціюються з африканською традиційною релігією.
Згідно з Євангелієм від Луки, духовна та моральна якість Ісусових чуд була настільки очевидна, що не потрібно було вимагати знаку чи доказу того, що саме Бог був джерелом Ісусових чудесних вчинків. Єдиний знак, який буде дано, – це паралель між Йоною, знаком для ніневитян, і «Сином Людським» для роду цього (11:30). Для Луки паралель полягає в тому факті, що їх обох було послано проголосити неминучу Божу кару, яка робить необхідним негайне покаяння. Далі через Йону Бог милосердно пропонує прощення та спасення неєврейському народові. Він був «пророком», посланим до неєвреїв. Так само через смерть, поховання і воскресення Месії Бог ширить прощення та спасення на ціле людство без винятку.
11:33-36 – Світло тіла
Цей маленький уривок є прекрасним підсумком для учнів. Він підкреслює значення того послання, яке проголошують учні, і слугує відповіддю на вимогу знаку. Жодна нормальна людина, засвітивши світло, не сховає його в сховок (krypte «приховане чи темне місце») чи під посудину (modios «мірний посуд»). Те, що Ісус не подає жодного знаку, не означає, що Він приховує від усіх якусь таємницю. Навпаки, слово, піднято й поставлено на свічнику, аби всі могли «бачити» (пор. 10:23). І все ж бачення вимагає уваги та здорового ока. Здорове око, як і світло, освічує тіло, та, якщо око не «здорове», Боже світло не може проникнути в тіло, тож воно й далі перебуває в найтемнішій темряві.
11:37-54 – Ісус засуджує фарисеїв і вчителів закону
Лука плавно й легко переходить від Ісусових слів про спотворений зір до Його дещо агресивного зіткнення з фарисеями та вчителями закону. Вони не мають «здорового» ока. Нагода для такого зіткнення з’являється, коли Ісус знову приймає запрошення на обід у домі фарисея. Дехто переконує, що полеміка, яка відбувається далі здебільшого у вигляді обміну відносно короткими висловлюваннями, відображає розбіжність між євреями та християнами, а також між Ісусом і єврейськими очільниками. Можливо, це й правда. Ісусове осудження виражене у формі шістьох «Горе…»; три з яких адресовано фарисеям, а три – вчителям закону. Беручи за відправну точку їхню прискіпливу увагу до ритуального обмивання, Ісус агресивно ставить під питання релігійні акценти фарисеїв на зовнішній чистоті замість більшої уваги до внутрішньої чистоти. Для Ісуса ритуальні обмивання (11:38), подавання милостині (11:41), скрупульозність у даванні десятини (11:42а), правосуддя, звершуване в спотворений спосіб (11:42б), престиж, отриманий завдяки привілейованим місцям у синагозі (11:43), є діями, що не ведуть до справжнього благочестя. Те, що відбувається глибоко всередині людської особистости, у найглибших сферах внутрішнього «я», – це те, що має значення для релігійної побожности, оскільки внутрішня сутність є місцем відданости (11:39б-40). Не маючи цієї відданости, яка б походила з внутрішнього «я», фарисеї стали наче побілені гроби (11:44).
Слово Ісуса до вчителів закону є не менш суворим. Вони накладають на людей дріб’язкові та обтяжливі приписи, а самі ними не переймаються всерйоз (11:46). Вони будують надгробки пророкам, але водночас своїми діями дають згоду на переслідування пророків, яке здійснювали їхні предки (11:47-51). Як наслідок, учителі закону взяли ключ знання, спотворивши зір – око, яке освічує внутрішнє «я», отож, вони не можуть бачити Боже світло, та й інші не можуть увійти в царство Боже через них (11:52). Цей епізод завершується появою «книжників», що приєдналися до фарисеїв, змовляючись проти Ісуса.
