7:18-35 – Іван посилає Ісусові запитання
Ця оповідь спричинила хвилювання деяких християн, бо запитання Івана змушує припускати, що він сумнівався в тому, чи справді Ісус є Месією. Так стається тому, що Євангеліє від Луки читають не як єдине ціле, а маленькими частинами. Зауважте, як починається історія: «Про все ж те сповістили Івана учні його» (7:18). Про що «все»? Очевидно, про речі, які нещодавно відбулися в Наїні, включаючи реакцію натовпу: «Великий Пророк з’явився між нами». Така реакція зумовлена тим, що Ісус творив такі самі чудеса, що й деякі стародавні пророки, а серед них Ілля (пор. 1Цар. 17:17-24). Урешті-решт вони б дізналися, що Ісус набагато більший, ніж пророк, але потрібно з чогось починати. Багато хто з нас приходить у християнську віру, думаючи про Ісуса щось одне; коли ж ми дізнаємось про Нього більше і поглиблюємо нашу віру, починаємо краще все розуміти.
Щоб зрозуміти цю історію правильно, потрібно також читати оповідь Луки далі та побачити, що запитання Івана є лише першим у низці ситуацій, коли таке запитання виринає знову й знову: хто такий цей Ісус? Далі про це запитують гості фарисея (7:49), відтак Його учні (8:25), потім – Ірод (9:9), а після всього Ісус запитує Своїх учнів про те, за кого Його мають люди (9:18). Запитання повторюється, аж поки не лунає надзвичайно важлива відповідь просто від Бога під час події Переображення: «Це Син Мій Улюблений» (9:35).
Отож, низка цих історій починається тут. Подивіться на опис Луки: Іван покликав двох своїх учнів і поставив їм запитання, а через кілька рядків вони повторюють це запитання перед Ісусом (7:19-20). Таким чином, читач або слухач чує це запитання двічі – одне за одним, наче удари дзвону. У думках читача також оселяється запитання: хто такий Ісус?
Коли Ісусові поставлено це запитання, зауважте, як обтічно Він на нього відповідає. Перед очима посланців Івана Він кілька разів творить чуда оздоровлення, що нагадує пророцтво Ісаї, яке Ісус цитував у Своїй вступній проповіді в Назареті (Лк. 4:18), а тоді каже їм іти й повідомити Івана про те, що вони бачили. Чому Він так зробив? Чому Він просто не відповів на запитання Предтечі?
Як ми зауважили вище, пророцтво у вступній проповіді припускало, що День Господній і Месія прийшли в особі Ісуса. Іван, звісно ж, зрозумів, у чому сенс, але також очевидним є те, що Ісус не вважав доречним самому відповідати на таке важливе запитання. Повне розкриття того, ким Він є, мало прийти безпосередньо від Бога. Як ми побачимо, саме це й сталося пізніше. Так само і з нами. Можуть бути періоди в нашому служінні, коли ми втрачаємо слід Господа Ісуса. Єдина панацея – перебувати в молитві з близькими вірними, аж поки Бог знову не відкриє нам, хто є Син.
Відіславши Іванових посланців, Ісус вдається до хвалебної промови, проголошуючи Івана найбільшим між народженими від жінок, якому немає рівних (7:28). За Ісусом, велич Івана не полягала в моральному боягузтві, яке згинається від кожного подуву, а навпаки, Іван був наче міцна скеля, яку не могла зрушити жодна житейська буря. Друге – велич Івана не полягала в самовдоволенні та самопотуранні. Натомість, виконуючи божественне завдання, Іван стерпів усі тяготи, цілковито присвячуючи себе Богові. Його велич полягає в його місії бути предтечею Месії, найбільшим завданням якого є звертати думки та серця Божих людей до Ісуса.
Прикінцева історія, коли Ісус розповідає про дітей, що бавляться, є дуже житейською. Пам’ятаєте, як ми були малі і пролежували спекотну суботу, незацікавлені в тому, щоб щось робити, та чекали, поки в когось іншого з’явиться гарна ідея? І коли хтось казав: «Давайте гратися в лови!», решта відповідали: «О ні, занадто спекотно!» Тоді інший вигукував: «Давайте рахувати камінці», а всі відповідали: «Це нудно!» У результаті, ніхто нічого не робив. Релігійні лідери є наче такими лінивими розпещеними дітваками, каже Ісус, бо вони спочатку відкинули Івана, а тепер відкидають Ісуса і ніколи нічим не задоволені.
7:36-50 – Ісус прощає грішницю
Певні особливості наступної історії в Євангелії від Луки вимагають пояснення. Перш за все, і це притаманно цілому світу, запросити до себе додому на обід видатну людину є знаком того, що той, хто запрошує, має бажання вшанувати цю людину. Природно, що в такій ситуації буде докладено максимальних зусиль для дотримання відповідних правил етикету. Та все ж фарисей Симон грубо ігнорує звичні правила ввічливости, яких зазвичай дотримуються стосовно поважного гостя. Він мав зустріти Ісуса біля дверей, покласти руки Ісусові на плечі та поцілувати Його. Коли ж Ісус увійшов, він мав наказати прислузі вимити Його ноги холодною водою, а після того подати трохи свіжої води, щоб Ісус умив лице та руки перед їдою. Відтак він мав запропонувати кілька крапель пахощів, щоб Ісус змастив Своє волосся для приємного аромату.
Щодо самого прийому їжі, у Палестині люди ніколи не сиділи на стільцях і не використовували столи, частуючи гостей. Вони лягали на гарні килими і підставляли подушечку. Коли вони споживали їжу, то спиралися на лікоть лівої руки, а їли пальцями правої. Їжу ставили в центрі на великій тарелі чи таці, і всі присутні їли з неї, аж поки не насичувалися. Залишки їжі забирали та віддавали слугам. Слуги ніколи не приступали до їди, аж поки не поїсть сім’я господаря та його гості.
А стосовно жінки, то хто вона така? Її названо «грішниця в місті», тож значення очевидне: вона – повія. Мабуть, вона зустрічала Ісуса раніше і була вражена Його проповідуванням. Дізнавшись, що Ісус все ще в місті, вона приходить до будинку, де Він перебував. Як їй вдалося пройти повз сторожу, ми не дізнаємось ніколи. Сторожа мала виставити таку жінку, як ця, на вулицю, та не зробила цього. У всякому разі вона заходить якраз у ту кімнату, де були гості, і, не кажучи жодного слова, починає неконвенційні дії біля ніг Ісуса. Вона витягує маленьку пляшку з алябастру (чудовий м’який білий камінь, з якого вирізьблювали пляшечки для парфумів, підсвічники та ін.), плаче і слізьми омиває ноги Ісуса, насухо витирає їх своїм волоссям (а не хусткою чи вбранням), цілує ноги і тоді змащує їх заспокійливими пахощами з алябастрової плящини.
Звісно, господар і гості були шоковані, особливо фарисей Симон. Зверніть увагу, що він каже: «Коли б був Він пророк…» (7:39). Хто казав, що Ісус пророк? Натовп, який бачив, як Ісус воскресив молодого сина вдови (Лк. 7:16). Отож, фарисей Симон також чув ці розповіді та вирішив і собі роздивитись Ісуса поближче, але поводився не надто приязно, хоч сам запросив Його на обід.
Звичайно, Господь добре знає, які злі думки з’являються в Симона в голові, тож Він його випробовує. «Кажи, Учителю», – мовить Симон. Ісус розповідає йому коротку історію, в якій згадує про динарій. Ця монета була еквівалентом денної платні робітника в полі (пор. Мт. 20:2). Симон слухає Ісусову історію і легко дає правильні відповіді на Його запитання, але, роблячи це, сам оголошує собі вирок, що й було наміром Ісуса. Ісус приймає відповідь Симона, повертається до жінки і порівнює її ставлення до Нього з тим, як ставиться до Ісуса Симон з того моменту, коли Він увійшов до його будинку. Ісус пояснює, чому їхня поведінка стосовно Його особи так відрізняється: «Кому ж мало прощається, такий мало любить». Ні, Симонові не потрібно ставати великим грішником, щоб отримати великодушне прощення; радше йому слід попросити в Бога прощення за те, що він вперто відмовлявся бачити, хто був перед ним, тоді як бідна грішниця впізнала й полюбила Ісуса всім своїм серцем.
Тепер черга решти гостей тривожитись. Коли Ісус обертається до жінки й каже: «Прощаються тобі гріхи», вони відсахуються і вигукують: «Хто ж це Такий, що прощає й гріхи?» Зауважте, це вже друга історія поспіль, в якій з’являється питання: «Хто ж це?..» Гості не мають уявлення про те, з Ким вони обідають. Ні вони, ні Симон не знають, що цей скромний, бідний Пророк з Галілеї є набагато більше, ніж пророк. Він – Божий Месія, очікуваний Відкупитель, Спаситель світу. Як часто нам не вдається помітити присутність Бога та Його люблячої руки у звичайних життєвих подіях!
