Перш ніж Ісус обрав дванадцятьох апостолів, Лука описує, що Він пішов на гору неподалік, де міг побути наодинці, і провів усю ніч у молитві та благанні до Бога. Коли блиснув світанок, Ісус був сповнений Святого Духа і негайно обрав дванадцятьох близьких товаришів, яких назвав apostoloi (або по-сучасному «місіонери»), а тоді за допомогою простих і промовистих слів окреслив спосіб життя, який мали вести ці нові учні.
Багато дослідників зауважили, що повчання в Лк. 6:17-49 дуже схожі на Нагірну проповідь у Матвія (Мт. 5-7). Мало того, багато повчань Ісуса в Євангелії від Матвія 5-7, яких немає в цій проповіді Ісуса, знаходимо в Євангелії від Луки в іншому місці. Лука ретельно відібрав лише ті повчання, які надавалися для першої проповіді Ісуса перед Його новими учнями. Метою Луки, що продиктувала цей ретельний відбір, було дати своїм читачам безцінний приклад того, що сам Господь Ісус сказав би новонаверненим.
Традиційно відома як «проповідь на рівному місці», на відміну від «нагірної проповіді» в Матвія, ця промова Ісуса складається з трьох частин: 1) вступ, який нагадує звістку, проголошену колись у Назареті, про спасення бідних, пригноблених та знедолених народів світу (Лк. 4:16-30), 2) основна частина, в якій йдеться спочатку про невідплату, а відтак – про неосуд, і 3) висновок. Розглянемо їх по порядку.
6:20-26 – Блаженства
Як душпастирі, які навчають новонавернених і катехуменів, що саме ми виокремлюємо, коли хочемо розповісти про Боже царство? У Євангелії від Луки вибір зрозумілий із самого початку: це прекрасний уривок з Іс. 61:1-2:
Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем, полоненим звіщати свободу, а в’язням відчинити в’язницю, щоб проголосити рік уподобання Господу.
Перша річ, яку Ісус сповіщає Своїм новим учням, – це те, що Він прийшов нагадати їм про особливу Божу опіку для бідних, позбавлених спадщини, та вигнаних людей світу. На відміну від формулювання Матвія – «блаженні вбогі духом» (Мт. 5:3), в Євангелії від Луки Ісус прямо називає блаженними «вбогих», «голодних тепер» і «засмучених зараз» (Лк. 6:20-21). Богослови та християнські реформатори з часів Бенедикта й Франциска аж до часів Махатми Ганді й Мартіна Лютера Кінга (молодшого) зауважували драматичну прямоту та майже матеріальну дійсність у його словах. Версія Луки прямо стосується Африки, де понад 90 % людей живуть у принизливій бідності та недоїданні, де велика кількість людей є майже рабами гігантських бізнесів, якими керують кілька багатіїв, де мільйони є голодними та бездомними. Проте навіть у Європі та Північній Америці тисячі бездомних людей сплять під мостами, на вулицях, на автобусних і залізничних станціях. Тим часом уряди, а також церковна влада вдають чи хочуть удавати, що вони не знають про всі ці страждання. Як результат, з’являються банди, лютують злочинність і наркотична залежність, тому що життя стало беззмістовним і сповненим болю.
У версії «блаженств» від Луки Ісус виходить за межі благословень і промовляє низку паралельних «Горе…». «Горе ж вам, багатим, що нині ситі, що смієтеся нині» (пор. 6:24-25). Христос не накладає прокляття на багатства, пожитки, сміх чи соціяльне становище як такі. Як ми можемо бачити в інших уривках від Луки, багатство є символом того, хто віддалений від Бога. Це люди, які отримали свої статки неправедним шляхом, вимагаючи в бідних і привласнюючи все собі (пор. нижче в Лк. 16:13). Такі люди, без сумніву, досвідчать повноту Божого гніву (пор. Ісусова історія про багатого чоловіка та вбогого прохача милостині в Лк. 16:19-31), але треба розуміти, що бідність, голод і горе не мають жодної користи, якщо їх не супроводжують покаяння, віра в Бога і терпеливість. Якщо терпіти сором і беззаконня заради Господа Ісуса Христа, чи принесуть вони в результаті благословення й винагороду? Багатство є Божим благословенням, якщо воно не призводить до жадібности та самолюбства. Воно є засобом допомоги бідним. Те, як ми використовуємо Божі благословення, визначає наше становище перед Богом.
6:27-36 – Невідплатна
Оскільки на початку цієї проповіді відчутний відгомін Іс. 61:1-2, наступна тема може здатися не такою очевидною. Чому Ісус, проголосивши особливу турботу Бога про бідних і пригноблених, обирає невідплату і ставить її на першому місці в християнському способі життя? Для цього існує доволі поважна причина, яку можна зрозуміти, якщо з’ясувати яким чином Євангеліє від Луки йшло до цього моменту. У главі 4 Ісус розпочав Своє суспільне служіння в Назареті, і не встиг Він цього зробити, як мешканці вже намагалися вбити Його. Тоді Він пішов до Капернаума, де, незважаючи на кілька дивовижних оздоровлень, які вразили людей, релігійні лідери все більше оздоблювалися на Нього. Усі, включно з учнями, мабуть, дивувалися, чому Ісус не реагує на їхнє вороже ставлення. Якщо Він Син Божий, то чому не покарає їх? Ісус дає таку відповідь: «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:36). Як Син Божий, Ісус відкрив людству візію Бога, відому в Ізраїлі тривалий час, але якої немає в жодній іншій релігійній традиції народів світу, – образ Бога, головною прикметою Якого є прощення. У класичному прикладі в єврейських пророчих текстах написано: «Не вчиню жару гніву Свого, більше нищити Єфрема не буду, бо Бог Я, а не людина, серед тебе Святий, і не прийду в люті гніву» (Ос. 11:9). Бог Ізраїля бажав покаяння і відновлення життя, а не покарання й смерти. Псалом 103 містить послання про ніжне милосердя Бога Ізраїля до тих, що люблять Бога, та не завжди дотримуються Божих законів. «Не за нашими прогріхами Він поводиться з нами, і відплачує нам не за провинами нашими» (Пс. 103:10; пор. Мих. 7:19). Як Бог є милосердним, так і ті, які називають себе послідовниками Христа, мають ставитись милосердно до тих, хто навколо нас. Це серце християнського життя – віддавати себе для інших.
Світ не живе так, і царство сатани теж не виявляє милосердя. Але ті, що належать до царства Божого, намагаються жити за вченням Христа: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 13:34). Потрібно пам’ятати, що Боже прощення приймають лише ті, хто відчуває справжні муки совісти за свої гріхи, кається у своїй гріховності і перестає грішити (пор. приклад Закхея в Лк. 19:1-10). Прощення не приймають ті, хто нічого не роблять, щоб змінити свої путі. Як застерігав Павло: «Позостанемся в гріху, щоб благодать примножилась? Зовсім ні!» (Рим. 6:1). Усі ті, що не повністю прийняли Боже прощення, перебувають у небезпеці Божого гніву, адже Бог ненавидить зло. Отож, ті, що люблять Бога, ненавидять зло (Рим. 12:9; пор. Ам. 5:15; Пс. 97:10: «Хто Господа любить, ненавидьте зло!»). Христос не закликає нас любити зло чи прощати злим людям, бізнесам чи країнам, які постійно чинять кривду. Бог Ісуса Христа є тим самим Богом Закону й Пророків, творцем світу, Який обрав Ізраїль, щоб той став свідком серед народів, сигнальним вогнем, що показує їм, якою має бути справжня людська спільнота (Вих. 19:5-6; пор. 1Пет. 2:9). Не може бути справжньої спільноти без справедливости та прощення, необхідних для відновлення спільноти. Однак прощення ніколи не може служити виправданням для відсутности справедливости.
Таким чином, перша нова заповідь, яку Господь Ісус дав Своїм учням, – це відпустити осуд, запеклість і ненависть. Новий учень є новим створінням: «Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!» (2Кор. 5:17). Національність, соціяльно-економічні відмінності чи стать більше не мають ваги, «бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Гал. 3:28).
6:37-42 – Неосуд
Спочатку Ісус наголосив на центральному характері Божого прощення, яке дозволяє нам прощати всіх і все. Наступне повчання Ісуса розвивається логічно: якщо любов Бога перебуває всередині нас, ми схильні бути добрішими у своїх судженнях щодо інших людських істот. Новим учням потрібно це почути, оскільки їм притаманна схильність до осуду, зумовлена прагненням вважати себе святішими за інших. Ісус мудро застерігав Своїх нових послідовників, аби ті пам’ятали, що лише Бог є головним суддею.
Цей уривок інколи тлумачили неправильно, кажучи, що християни не повинні судити взагалі. Це не так. Тут вжито грецький термін katadikazo – дуже сильне слово, що означає «засуджувати чи обвинувачувати когось». Те, що сказав Ісус, означало: «Не засуджуйте одне одного так різко! Постарайтеся бути м’якшими у своїх судженнях! Зрештою, ви самі також є людьми!» Уважно придивіться, як Ісус висловився в цій частині розмови: Його слова були радше лагідним нагадуванням, а не рішучою вимогою.
Водночас Христос закликає душпастирів і світських людей висловлювати судження стосовно світу, в якому вони живуть. «Оце посилаю Я вас, як овець між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки» (Мт. 10:16). Християни мають постійно бути на сторожі того, що відбувається в містах, де вони живуть, серед народу та світу. Християни не зосереджуються лише на «релігійних» справах. Церква також мусить приймати рішення в разі невідповідної поведінки в межах самої Церкви (пор. 1Кор. 6:1-11; Мт. 18:15-20). Важать дії, а не лише слова (Лк. 6:43-49). Нарешті, Ісус застерігає Своїх нових учнів, що вони мають демонструвати те, що вони є Його послідовниками, не словом, а ділом. Барвиста оповідь, розказана за допомогою ілюстрації, була б звичною для більшости читачів Євангелія від Луки. Влітку земля висихає і ґрунт твердіє. Недбалий будівник може звести дім з каменю й лози, не поклавши фундаменту на камінь. Коли взимку пройдуть дощі, то потоки води розмиють землю і дім без фундаменту розвалиться. «Що звете ви Мене: Господи, Господи, та не робите того, що Я говорю?» – запитує Ісус. Бог не дозволить із Себе насміхатися так лицемірно. Ось чому вкінці Ісусової історії руїна є «великою».
Отже, такою була проповідь, яку Ісус виголосив перед Своїми новими учнями і новим колом дванадцятьох апостолів. Він лише трохи торкнувся найважливіших елементів нашої початкової віри. У подальших промовах і проповідях Ісус говоритиме про глибші сутності.
