Місце, де Ісус навчав Своїх учнів востаннє (13:1-4), відображає Його ставлення до Храму, як це було описано ще в 11:11: Він «виходив» звідти востаннє; Він прорікає власне знищення та сідає на горі Оливній (див. 11:1-10) «проти Храму». Так звана «апокаліптична мова» (13:5-37) – це відповідь Ісуса на запитання чотирьох Його найближчих друзів про час і знак, «коли все те має здійснитися» (в. 4). Ісусова промова є найдовшою в цьому Євангелії та має величезне значення не тільки тому, що нею завершується Його служіння як учителя, але й тому, що стосується проблеми, яка була в центрі уваги Церкви 1 ст. – і кожного наступного періоду. Дане питання особливо гостро стоїть для християн, для яких певна форма апокаліптичного світогляду і досі є нормативною.
Щоб простежити цю думку до кінця, корисними будуть кілька важливих підказок:
1) У 13:4 учні запитують, коли «це» станеться і який буде знак, коли «все те має здійснитися», а у в. 23 Ісус каже, що Він оце щойно розповів їм «усе наперед». Схоже, це натяк на те, що відповідь на питання учнів міститься у вв. 5-23. Саме після тих страждань, що там описані, і з’явиться Син Людський (вв. 24-27). У вв. 28-37 те, що було сказано у вв. 5-27, проєктується і на християнську громаду. Вірш 29 знову виділяє слово «це» та переносить слухачів до вв. 23 і 24, скеровуючи погляд назад, до «цього», як зазначено у вв. 5-23, та вперед, на момент появи Сина Людського. І дійсно, «усе оце» (в. 30), тобто історичні події, описані у вв. 5-23, станеться раніше, ніж нинішнє покоління учнів покине цей світ. Саме між віршами 23 і 24 й перебуває Церква. І коли трапляться події, описані у вв. 24-27, знає тільки Бог (в. 32).
2) Двічі в зазначеній проповіді Ісус уживає слово «мусить»: у 13:7 апокаліптичні події «мусять» статися й у в. 10 дане Євангеліє «мусить» бути проповідуване всім народам світу. Це слово вказує тут на Божу необхідність. Громада не залишається покинутою напризволяще. І за тим, що відбувається, стоїть Бог.
3) Цей дискурс сповнений імперативів [слів у граматичному наказовому способі]: «стережіться», «пильнуйте» або «уважайте, чувайте» у 15:5,9,23 і 33; «не лякайтесь» у в. 7; «не турбуйтеся» у в. 11; «хто витерпить аж до кінця, той буде спасений» (непрямий імператив) у в. 13; «моліться» у в. 18; «не йміть віри» у в. 21; «навчіться» у в. 28; «знайте» у в. 29; «уважайте, чувайте» у в. 33; «пильнуйте» у вв. 35 і 37. Цей перелік імперативів читається як глосарій термінів, що уживаються при пастирському опікуванні переслідуваною громадою!
4) Ще одним словом, яке часто трапляється в цій проповіді, є «бо», яке вводить речення або вислови, що пояснюють попередній імператив (вв. 8, 11б, 19, 22, 33, 35). Апокаліптичні образи використовуються в служінні «пастирського опікування».
5) Твердження в 13:7, що «це ще не кінець», і що лжемесїї та апокаліптичні катастрофи – «це початок терпінь», як сказано у в. 8, є застереженнями проти спокуси всіх апокаліптичних громад інтерпретувати події, що відбуваються в даний момент, як «знаки» кінця. Ісус у цьому випадку радить запастися терпінням і витривалістю.
Усі ці разом взяті спостереження показують, що основною метою промови самого Ісуса, чи до-Маркової традиції, було не спекулювати на кінці часів і знаках, які могли б допомогти вирахувати його настання, а радше заохотити віруючих жити праведно в період між воскресенням Ісуса та пришестям Сина Людського.
Вірші 5-8: Особи, які претендували на титул «Месія» та формували групи своїх прибічників, були доволі звичним явищем у І ст. (пор. Дії 5:21-39; Й. Флавій, Ant., 20. 5. 1; 20. 8. 5-6, 10; Bell., 2. 13. 3; 2. 17. 8-9; 6. 5. 2; 7. 8. 1; 7. 11. 1), коли в Палестині та Північній Африці тривали війни та громадянська війна в самому Римі в 68 р. після P. X. Такі історичні обставини дійсно могли підказати інші типово старозавітні й апокаліптичні теми: війни (Іс. 13:1-9; Єр. 4:13-26), землетруси (Пс. 18:7-15; 77:18), голод (Єр. 15:2; Єз. 5:17). Двічі в цій частині читачів попереджають не приходити відразу ж до висновку, що зазначені події сигналізують про кінець світу; насправді вони є лише початком тих страждань, які супроводжують кінець часів (13:7,8).
Вірші 9-13: Звертаючись зокрема до християнської громади («Пильнуйте ж самі» у в. 9), Ісус оголошує, що Його послідовники зазнають як зовнішніх гонінь – і від євреїв (від «судів» та у «синагогах»), і від неєвреїв («правителів» і «царів»), – так і внутрішнього конфлікту (вв. 12-13; пор. Тацит, Ann., 15. 44. 2-8). Однак, незважаючи на провіщувані гоніння, громада знає, що її страждання слугуватимуть звіщанням Євангелія всім народам; віруючі переконані в тому, що Святий Дух дасть їм потрібні слова, коли вони постануть перед судом, і що їхні власні страждання є свідченням страждань їхнього Господа (пор. 8:31; 9:31; 10:33-45).
Вірші 14-23: Існують дуже різні думки щодо того, що мається на увазі під «гидотою спустошення» у в. 14-у фразі, яку взято з Дан. 11:31; 12:11; пор. 9:7 (пор. 1Мак. 1:54) та яка символізує щось таке, що читачі Євангелія від Марка, як уважається, повинні зрозуміти. Якщо в Книзі Даниїла це змушує Божий народ покинути Храм, то ті, хто чує це застереження від Ісуса, мають утікати з Юдеї. На відміну від Матвія, який описує це святотатство за допомогою дієприкметника середнього роду (в оригіналі), Марко застосовує чоловічий рід (в оригіналі), Марко, ймовірно, хоче, щоб читачі думали про римського полководця Тита, який, за словами Йосипа Флавія (Веll. 6. 4. 7; 6. 6. 1), увійшов у Святе святих у 70 р. після Р. X., незадовго до кінця Юдейсько-римської війни. Таким чином, це завоювання та руйнування Храму є сигналом для християн утікати з Юдеї, проте, незважаючи на «неправдивих» месій та пророків, християни не повинні дати себе обдурити, думаючи, що зруйнування Храму є «кінцем» – чи то цієї епохи, чи то їхніх страждань.
Вірші 24-27: Тільки (через якийсь час) після цих жахливих страждань Син Людський об’явиться в супроводі космічних знаків (пор. Йоіл. 2:10; 3:15; Іс. 13:10; 34:4; Єз. 32:7-8; Ам. 8:9; Дії 2:20; Об. 6:12-14; 8:12 та 9:2) і йтиме по хмарах із великою силою та славою (пор. Мр. 8:38; 14:62; Мт. 10:23; 1Сол. 4:13-18; Дан. 7:13).
Вірші 28-37: У цьому місці читача повертають назад у теперішній час і просять звести обидві частини цієї Ісусової промови разом. Із коротким проміжком часу, який минає між цвітінням смоківниці та появою на ній плодів (а це приблизно один місяць), можна порівняти інший короткий період – між історичними подіями з 13:5-23, кульмінацією яких є зруйнування Храму, та епізодом із 13:24-27 – появою Сина Людського. Християнська Церква живе між 13:23 і 13:24, що можна порівняти з часом Різдвяного посту, а також із часом Великодня та П’ятдесятниці. Оскільки ніхто – ні ангели, ні навіть сам Ісус – не знає точного часу пришестя Сина Людського, громада повинна жити в постійному очікуванні (вв. 33 і 35) – не в сенсі повної зневіри та шукання «знаків», щоб не бути захопленим зненацька, а в сенсі сповненого віри сподівання на появу Христа. Мало того, Марко нагадує своїм читачам, що те, що було правильним для першого покоління віруючих, є правильним і для всіх подальших поколінь (13:37).
