Розділ 12:1-44 – Чотири запитання

Притча про віроломних орендарів (12:1-11) являє собою те, що раннє християнство розуміло як відповідь Ісуса юдейським керманичам на їхнє питання про дану Йому владу. І знову ж таки ця притча здається показовою («в притчах» 12:1; пор. 4:2-10). Усяка історія, яка починається так само, як ця, відразу ж нагадуватиме юдейським та християнським слухачам про Іс. 5:1-10 із його історією про «виноградник Господа Саваота то Ізраїлів дім» (пор. Пс. 80:8-13; Єр. 2:21). В Євангелії від Марка кульмінаційною точкою цієї притчі є не безплідність винограднику, а відмова тих, кому доручено піклування про нього, поважати владні повноваження тих, хто представляє власника того винограднику, навіть – та в першу чергу – владні повноваження його сина. Але як власник винограднику відомстить за сина, винищивши орендарів, так, згідно з пояснювальною цитатою з Пс. 118:22-23, і Бог відомстить за Свого Сина Ісуса. Як у випадку з Храмом, так і тут: Божа помста спрямована не на Ізраїль, а на релігійних вождів народу Ізраїля – аргумент, який ці вожді таки сприймають (12:12).

У чотирьох подальших запитаннях та їхньому обговоренні, як показано в 12:13-37, продемонстровано авторитет Ісуса як учителя (пор. 1:22). Перше запитання Ісусові з явно ворожим наміром поставила група фарисеїв та іродіян (3:6; 8:15), і в ньому вони допитуються Його думки щодо правомірности сплати податків євреями чужоземній владі, римському імператорові. Хоч і фарисеї, й іродіяни погоджуються з цим податком – перші як із поступкою, другі з принципу, це запитання ставить самого Ісуса перед дилемою: негативна відповідь дасть привід відкрито звинуватити Його в заколоті (пор. приклад Юди Галілейського – Йосип Флавій, Ant., 18. 1. 1; Дії 5:37), а позитивна поставить під загрозу Його стосунки з простим народом. Питання тут полягає не в тому, чи повинен хтось платити цей податок, а в тому, порушує це чи ні закони юдаїзму. Зауваживши, що римські монети мають на собі образ кесаря та напис про нього, Ісус радить віддати їх (тобто податок) їхньому власникові, – але тільки їх, податок. Таке суворе обмеження ґрунтується на тому, що кесар має право вимагати це, а от щодо другої частини відповіді Ісуса, то вона значно рішучіша: кесар не має права претендувати на те, що належить Богові, – на всеосяжну відданість, любов і покору. Саме такі питання хвилювали багатьох ранніх християн (Рим. 13:1-7; 1Тим. 2:1-6; Тит. 3:1-2; 1Пет. 2:13-17; а також в іншому контексті Об.).

Друге запитання (12:18-27) стосується воскресення померлих. В єдиному місці, де вони з’являються в Євангелії від Марка, саддукеї, відомі насамперед своїм аристократичним походженням, прийняттям у ролі Святого Письма тільки П’ятикнижжя та своїм невизнанням ідеї воскресення померлих (пор. Дії 23:6-8; Й. Флавій, Аnt. 18. 1-4), вповідають Ісусові історією, яка стосується виконання умов левірату (levir (лат.) означає «брат чоловіка»), як показано у Втор. 25:5-10, і призначена продемонструвати, наскільки сміховинною є віра у воскресення померлих: після того як одна жінка належала в земному житті аж сімом чоловікам поспіль, то чиєю з них вона стане по воскресенні? Перша частина відповіді Ісуса полягає в тому, що та жінка не буде нічиєю, а стане наче ангел (1Еноха 104, 4; 2Варуха 51, 10). А що стосується питання про саме воскресення, то його існування доводить Святе Письмо (П’ятикнижжя). У рабинському стилі Ісус указує на теперішній граматичний час, ужитий у Вих. 3:6, аби показати, що патріархи за часів Мойсея були живі, і тим самим доводить правду про можливість воскресення з мертвих.

У відповідь на питання одного книжника щодо того, яка заповідь є найпершою з усіх (12:28-34), явно поставлене від щирого серця, Ісус зовсім не прагне розставляти пріоритети серед усіх шестисот тринадцяти загальновизнаних заповідей. Натомість Він знову виходить на більш фундаментальний рівень – до заповіді, на якій базуються всі інші заповіді, – до Шеми [Shemа] (див. Втор. 6:4-5), молитви, яку юдеї промовляють щодня (Мк. 10:29-30). Із власної ініціативи Він тут же називає й другу за важливістю заповідь, знову ж таки цитуючи Святе Письмо, цього разу з Лев. 19:18, та доходить висновку, що немає заповідей важливіших, ніж любити Бога та любити ближнього – ідеї, які не назвеш невідомими для юдаїзму (пор. b. Sukk. 49б; b. Ber. 55а; Deut. Rabb. 5. 201d). Хоч цей книжник, здається, розподіляє заповіді за іншими ознаками, ніж Ісус (перша заповідь у в. 32, друга – у в. 33), він, попри це, підтверджує сказане Ісусом і навіть додає до цього своє власне підтвердження з Писання (Ос. 6:6; пор. також 1Сам. 15:22; Мих. 6:6-8). Близькість до царства Божого цього книжника з таким його розумінням Божого закону свідчить про форму юдаїзму, в якій християни-неєвреї легко могли побачити коріння і своєї власної віри.

Після того як Ісус сформулював дві найважливіші заповіді, ніхто вже не сміє ставити Йому додаткових запитань, тож у 12:35-37 Ісус сам порушує питання про вживання книжниками виразу «Син Давидів» у значенні месіянського титулу. Це запитання не ставить під сумнів загального переконання ранніх християн щодо походження Ісуса від царя Давида (Мт. 1:1,6,17,20; 12:23; Лк. 1:27,32; 2:4; 3:31; Ів. 7:42; Рим. 1:3; 2Тим. 2:8; Об. 5:5; 22:16), як і Марко не відкидає цього титулу прямо (10:46-52; 11:9-10). Що тут є предметом обговорення, то це те, чи достатньо зазначеного титулу для повного окреслення Месії, як стверджують книжники. Використовуючи Пс. 110:1, натхненні слова Давидові, Ісус ясно дає зрозуміти, що Месія не (тільки) син Давидів, але його «Господь». Хоча і не цілком, але цей титул, так як його розуміли книжники, є невідповідним. Очевидним тут є богословське зацікавлення неєвреїв.

У рамках Свого вчення Ісус закликає слухачів остерігатися книжників (12:38-40), яких тут описано відповідно до того, чого вони прагнуть (і отримують), а саме: особливого одягу, поваги, найкращих місць на богослуженні та в суспільному житті, гостинності, якою вони охоче користуються, та захоплення людей їхніми тривалими публічними моліннями (пор. Мт. 6:5,7-8; 23:1-7).

На противагу тим книжникам Ісус звертає увагу Своїх учнів на «вбогу вдовицю» (12:41-44), яка дає – «дві лепті, цебто гріш», «найбільше за всіх», «все, що мала, свій прожиток увесь» (в оригіналі буквально – своє «життя», фізичне існування). Ісусові повчання в Храмі в цьому Євангелії завершуються тим, що Він звертає нашу увагу на контраст між людьми, які хочуть урятувати своє життя та здобути цілий світ, але які закінчать тим, що втратять усе (12:40), та жінкою, що готова відмовити собі й пожертвувати власним «життям» (Мр. 8:34-37).

Попередній запис

Розділ 11:1-33 – Ісус в Єрусалимі. Конфлікт у столиці

11:1-16:8 – Ісус в Єрусалимі Єрусалимський період пастирського служіння Ісуса обрамляють події, які підкреслюють Його владу: тріюмфальний в’їзд у місто ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 13:1-37 – Надія й стійкість у критичний момент

Місце, де Ісус навчав Своїх учнів востаннє (13:1-4), відображає Його ставлення до Храму, як це було описано ще в 11:11: ... Читати далі