До цього часу служіння Ісуса відбувалося в Галілеї та прилеглих до неї територіях. Відтепер Ісус і Його учні приєднуються до інших паломників, які вирушають до Єрусалима на свято Пасхи. Паломники, як правило, переправлялися через річку Йордан і подорожували через Перею, щоб оминути Самарію. І знову ж таки під час цього переходу Його супроводжують юрби людей і Він дає зцілення багатьом. Із цього місця події починають розвиватися надзвичайно швидко, щоб завершитися фінальною розв’язкою на «на місце, що зветься Голгофа» (27:33).
19:3-12 – Шлюб та розлучення
Фарисеї, які перебували в юрбі паломників, були знайомі з вченням Ісуса про перелюб та розлучення (пор. 5:27-32), тому вони намагаються знайти можливість перед натовпом народу показати Його нехтування Законом. Той факт, що Івана Христителя вкинуто до в’язниці та страчено за те, що він викривав Ірода за порушення приписів про шлюб, може бути підставою для тлумачення цього запитання як провокації, що змусить Ісуса торкнутись такої делікатної з точки зору політики проблеми. Ставлячи запитання: «Чи дозволено дружину свою відпускати з причини всякої?», вони керуються Втор. 24:1, де Мойсей дає дозвіл на розлучення, якщо чоловік «помітив би в неї щось негоже». Ісус вдається до Писання, вказуючи на мету, з якою Господь створив людство, до опису про створення світу (Бут. 1:27; 2:24), щоб показати, що Божа воля є такою: коли двоє стають одним у шлюбі, вони вступають у відносини союзу, який не можна зламати. Людина не може зруйнувати те, що Господь запланував. Проігнорувавши слова Ісуса, які ґрунтувалися на текстах Святого Письма, фарисеї знову звертаються до «закону», прописаного у Втор. 24:1: «А чому ж Мойсей заповів…?». Далі Ісус вказує на те, що то не Божий Закон, але щось, що Мойсей дозволив задля жорстокости їхніх сердець (пор. Іс. 48:8). Такий компроміс ніколи не може вважатися Божим законом. Вірність відносинам у союзі перевищує правні традиції. Як про це йдеться в 5:31-32, єдиною можливою причиною для надання розлучення є роrneіа «тривала подружня зрада» (див. вище 5:31-32). Розлучення з однією жінкою з будь-якої іншої причини, щоб одружитися з другою, є перелюбом. Традиційне тлумачення тексту допускає розлучення з причини подружньої зради, що може бути ініційоване зрадженим членом подружжя, але без дозволу на одруження вдруге. Це тлумачення відображає пастирську практику, що побутувала в II ст., але вона, можливо, не зовсім коректно передає значення того винятку, про який ідеться в тексті.
З огляду на практику довільних розлучень, учні мають сумнів з приводу того, чи варто взагалі одружуватися (в. 10). Відповідь Ісуса доводить, що тривалі стосунки в шлюбі можна зрозуміти лише в контексті вірних відносин у царстві Божому. Таке розуміння дається Богом, коли ми усвідомлюємо любов нашого Отця, Який постійно прагне повернути Ізраїль як Свою наречену, незважаючи на її невірність (пор. Іс. 54:1-8). Діти царства Божого мають наслідувати свого Отця (5:48). Існують винятки в Божому плані: скопці з народження, скопці, що їх люди оскопили (оскоплені для того, щоб служити в царському палаці, що було загальноприйнятою практикою на стародавньому Близькому Сході; пор. Єр. 29:2; 38:7; Іс. 56:3-5), та скопці, які самі такими стали заради Царства Небесного (йдеться про тих, які утримуються від шлюбних стосунків, щоб проголошувати царство, так як це робив Ісус).
19:13-15 – Благословення дітей
Ця маленька інтерлюдія навмисне розміщена перед розповіддю про багатого молодого чоловіка як нагадування про те, що можна ввійти до Царства Небесного лише як дитина Божа, залежна від Господа в усіх аспектах. Паломники, будучи свідками Ісусових зцілень, бажають, щоб Він благословив їхніх дітей, але Його учні, мабуть, забули урок про велич царства, який Ісус їм уже продемонстрував раніше (18:1-4).
19:16-30 – Багатий юнак
Цей опис та притча про робітників у винограднику (20:1-16) мають спільну основу і розглядають спільну тезу про належність до царства: чи може хто досягти царства на основі людської доброчесности чи Божої доброти? Багатство є другорядним щодо учнівства. Юнак вважає, що він може досягти вічного життя, що є насправді його егоїстичним бажанням, власними ділами. Ісус Своєю відповіддю вказує, що «ніхто не є Добрий, крім Бога Самого» (пор. 20:15), і ця відповідь є алюзією до Shema, яку періодично повторюють (Втор. 6:4,5) як нагадування, що кожна дія має бути вмотивована любов’ю до Бога. Ісус говорить саме в такому аспекті про те, що потрібно виконувати заповіді, на яких ґрунтуються взаємини з Господом і ближнім. Ісус наводить цитату з другої таблиці заповідей союзу (Вих. 20:12-16; Втор. 16-20) і завершує цитатою з Лев. 19:18, що підсумовує всі ці заповіді. Любов до ближнього – це наслідок любови до Бога. Очевидно, саме цю істину юнак не збагнув, адже він заявляє, що дотримується всіх заповідей. Ісус закликає його підтвердити свої слова: роздати багатство бідним і знайти «скарб на небесах» (див. вище 6:19-21), ставши послідовником Ісуса. Ось це і стало справжнім випробуванням: поставити царство понад усе (6:33), тому що царство має найвищу цінність (пор. 13:44-46). Але пута земних багатств, очевидно, набагато сильніші.
У християнській духовній традиції розрізнення між десятьма заповідями та «євангельськими радами» ґрунтується саме на цій перикопі. Так звані євангельські ради – це упривілейований шлях із особливим закликом до християнської любови. Для потенційних читачів Євангелія від Матвія в цій перикопі особливо підкреслена думка, що багатий юнак не зумів побачити, що життя земне і життя вічне – це безвідплатні дари Господа, а Він є добрий Господь.
Щоб донести цю істину, Ісус використовує іронію (вв. 23-24). Нав’юченому верблюдові важко буде пройти крізь «голчине вушко», як колись називали вузьку міську браму. Щоб увійти в царство, потрібно лише звільнитися від тягаря земних багатств. Учні дуже здивувалися, почувши це від Ісуса. Їхнє запитання «Хто ж тоді може спастися?» показує, наскільки їхнє збентеження подібне до того, що пережив сам багатий юнак. Якщо той, хто виконував заповіді, не може ввійти в царство, хто ж тоді може? Пильно глянувши на них, Ісус промовив, що спасення можливе лише завдяки Богові. Власними зусиллями людина не може заслужити вхід до царства.
У фокусі цього фрагмента – твердження Петра. Від імени всіх апостолів він стверджує, що вони виконали те, що відмовився зробити багатий юнак. Ті, хто відмовились від усього, щоб слідувати за Ісусом, отримають оновлення в усьому (незвичайне слово palingenesіа означає «нове творіння»: пор. Іс. 65:17; 66:22); коли Син Людський сяде на престолі й судитиме Божим судом (пор. Дан. 7:13-14; 1Енох 45, 2; 62, 5-7), вони судитимуть разом з Ним на суді і правитимуть як «святі Всевишнього» (Дан. 7:18,22,27). Отже, апостоли, символізуючи дванадцять колін Ізраїлевих, будуть судити тих, хто не прийняв Добру Новину про царство. Усі цінності світу будуть перевернуті догори ногами в царстві, де могутні й багаті знесиляться, а слабкі піднесуться, щоб стати могутніми з Божої благодати (в. 30). Ця метафора має своє продовження в наступній притчі про царство, що пов’язана з 30-тим віршем через 20:16.
