18:1-20 – Велич малих
Отримати царство означає ввійти в особисті взаємини з Отцем Небесним, в яких кожна людина є дуже цінною для Господа. Тому коли учні ставлять Ісусові запитання про статус і ранг, про певну єрархію, притаманну світським стосункам, Ісус закликає їх подивитися на поведінку дитини, щоб зрозуміти такий урок: ті, кому належить царство, будуть бачити в собі дітей свого Отця Небесного (пор. Іс. 63:16; 64:8), тому що лише такі зможуть увійти в царство. Єдиний статус, який ми маємо, – це статус дітей Отця Небесного, даний нам Богом.
Справжня велич приходить завдяки перебуванню в стосунках залежности й довіри в згоді з Ісусом, Сином Божим, через Якого Господь відкрив нам Себе (пор. 25:31-46). Отже, коли хтось із учнів починав сумніватися й помилятися – це дуже серйозна проблема. Учнів знову названо «малими» (10:42; 18:10,14; 25:40,45; пор. 11:25), адже якщо вони найменші, то, як це не парадоксально, вони стають найбільшими (пор. Єр. 31:34; Іс. 60:22). Стати для когось причиною сумніву й помилки означало, що стосунки тієї людини з Господом можуть бути розірвані і людина буде загублена, що є найбільшим злом та вимагає найбільшого покарання (пор. Іс. 57:14). Млинове жорно – це великий важкий камінь, який приводив у рух запряжений віслюк. Метафора про людину, кинуту в море з прив’язаним до шиї млиновим каменем, показує, наскільки важкими є наслідки цього злочину для самого зловмисника (пор. Єр. 51:63-64).
«Спокуси» (в. 7) необхідні для того, щоб випробувати віру та очистити праведних (пор. Мал. 3:3-4), але це жодним чином не виправдовує того, хто спокушає інших (пор. 26:24). Використовуючи гіперболу (див. 5:29-30), Ісус підкреслює, що питання життя й смерти для учнів – це їхня здатність переборювати спокуси та уникати тих, хто призводить до спокуси. Потрібно постійно бути насторожі, щоб позбутися блокувальних зв’язків, що є всередині нас. Усупереч закону священиків (Лев. 21:16-24) Ісус вказує на те, що є дійсно важливим: бути духовно цілісним, щоб увійти в життя з Богом у Його царстві. Усі учні – це діти Божі, неважливо, наскільки малими вони можуть бути (в. 10). Навіть найменшими не можна нехтувати, тому що вони підпадають під особливий Божий захист і турботу. Притча про загублених овець (вв. 12-13) є узагальненням щодо Ісусової місії шукати овечок загинулих дому Ізраїлевого (10:6; 15:24) і збирати їх до царства. Вигнання описане тут, щоб показати, що Божий народ був як вівці загублені, розкидані по горах, знедолені та принижені своїми провідниками (Єр. 50,6; Єз. 34:1-10). Обітниця, дана пророкам, полягала в тому, що Господь шукатиме загублених, віднайде тих, які заблукали, і з любов’ю поведе їх до мети (Єр. 23:1-4; 31:10; Єз. 34:11-24; Іс. 40:11; Зах. 10:2-3). Воля Господа полягає в тому, що жодна людина не має бути загублена і Божі діти мають проявляти таку саму любов до тих, хто збився зі шляху, щоб відновити повноту їхніх стосунків у Божій спільноті. Традиційна доктрина впродовж століть додає тлумачення про ангелів-охоронців до Мт. 18:10. Цей текст містить натяк на те, що разом з усіма Божими творіннями у світі Господь дбає про спасення кожної людини, а отже, Божа воля про спасення не відкидає жодної людини. У контексті даного вірша це означає, що, дозволяючи грішникам відпасти, церковна спільнота буде неспроможна виконати те призначення, яке одностайно виконують усі небесні сили; отже, таке ставлення до загублених суперечить принципам учнівства.
У наступних віршах (15-18) показано, яким чином людина, що вже належить до царства, має ставитися до гріхів інших людей – брата чи сестри, бо Отець Небесний дбає, щоб ніхто не загинув. Мета полягає в тому, щоб повернути брата чи сестру, щоб вони не впадали в спокусу і не вводили в спокусу інших людей. Тоді, мотивуючись любов’ю та турботою, послідовник Ісуса має побесідувати наодинці з братом або сестрою (пор. Лев. 19:17-18). Якщо ж брат чи сестра впиратимуться у своєму гріху, тоді буде доречною допомога «двох або трьох свідків», але не як свідків у суді (пор. Втор. 17:6; 19:15), а для того, щоб спонукати їх повернутися до віри. Якщо ж брат чи сестра все одно не слухатимуть, послідовник Ісуса повинен повідомити про це «Церкву», спільноту тих, які належать до царства. Остаточне прагнення – усунути будь-які перешкоди, щоб привести того, хто збився з дороги, до товариства вірних. Якщо ж і ця спроба буде марною, «хай буде тобі, як поганин і митник». Це загальноприйняте визначення для ідентифікації людини, що перебуває поза межами царства (пор. 5:46-47). Мета такої дії – повернення тих, хто заблукав, і вона показує, що діти Божі відповідальні за ключі до царства. Слова, звернені до Петра в 16:19, «що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі», тепер звернені до Церкви, всієї спільноти, покликаної Ісусом (в. 18). Це накладає на спільноту Божу владу виконувати певні дії через своїх вождів, коли вони «виключають» чи «включають», призначають чи скасовують зобов’язання, засвідчують вину чи прощення. Такі повноваження вже не є людськими, а Божими діями (здійсненими «на небесах»), що набувають авторитету й законної сили. Акцент при цьому поставлено на сповіщенні Доброї Новини загубленим, а не на дисциплінарній дії. У світлі сказаного вище вв. 19-20 варто тлумачити як Боже ствердження взаємодії Божих слуг у гармонії з Ісусом, Отроком par excellence. Присутність Ісуса серед Свого народу для того, щоб вести й спрямовувати, запевняє в тому, що Ісус і Його Церква мають одне призначення, Божу підтримку та вмотивовані волею Отця (в. 14; пор. Мал. 3:16-18).
18:21-35 – Належати до царства: у дусі прощення
Вияв занепокоєння через гріх іншої людини у вв. 15-17 був викликаний бажанням усунути всякі перешкоди в житті особи й спільноти вірних. Немає місця для особистої відплати, тому що вірний постійно живе у всепрощальній любові Отця (Іс. 40:2; 43:25) і випромінює цю любов іншим. Петро пропонує прощати «сім разів» у відповідь на вчення Ісуса, що є протиставленням із помстою «всемеро» за Каїна (Бут. 4:15; пор. Лев. 26:21). Відповідь Ісуса прощати «до семидесяти раз по семи» протиставлена помсті за Ламеха (Бут. 4:24). Число сім та його кратні символізують повноту. У царстві закон помсти має бути замінений безмежним прощенням.
Притча про немилосердного боржника доводить, що жити в царстві означає отримувати безмежне прощення від Господа і що ті, хто належить до царства, випромінюють це всепрощення в стосунках з іншими людьми. Упродовж усієї притчі гріх метафорично порівнюється з боргом; ті самі мовні засоби вжито в Господній молитві. Греки вважали, що десять тисяч – це найбільше число, а талант є найбільшою платіжною величиною. Отрок заборгував царю абсурдно велику суму і не мав змоги повернути цей борг, незважаючи на те що пообіцяв це зробити. На Близькому Сході в стародавні часи людей нерідко продавали в рабство, якщо вони не змогли розплатитися з боргами, але набагато частіше рабство було покаранням, а не формою сплати боргу. Цар натомість, почувши благання, простив йому борг. Коли всепрощення не віддзеркалюється в ставленні цього слуги до інших людей, навіть щодо боргу, який може бути легко сплачений, його неспроможність змилосердитися (коли до нього самого цар поставився милосердно) призводить до того, що милосердя царя скасоване і немилосердний боржник відтепер переданий до рук катів (в. 34) аж до часу, поки він не сплатить свій неймовірний борг сповна. Соціяльний контекст цієї притчі демонструє, що людські створіння – це «співслуга», кожен із яких має неоднакові боргові зобов’язання перед Богом, але до всіх них Господь ставиться однаково й усім прощає їхні борги. Прощати – це діяти відповідно до законів царства. Непрощенна призводить до відділення від царства, а тому ставить поза межі Божої всепрощаючої любови. Ця притча довершено узгоджує два принципи Ісусового вчення, які досить часто вважають взаємозаперечними: милість Господа безмежна, та однак Господь відмежовує, засуджує й призначає заслужене покарання. Загальна думка є така: верховенство Бога вимагає, щоб Боже милосердя було мірою прощення в наших взаєминах.
