15:1-20 – Передання старших і справжня чистота
Слава про Ісуса досягла також Єрусалима, де релігійні вожді виявляли все більше занепокоєння. Фарисеї та книжники приходять до Ісуса як офіційна делегація із запитанням: чому Ісус не дотримується традиційного тлумачення Закону? Вони мають претензії до Його учнів, але насправді їхньою головною ціллю є Ісус. «Передання старших» – це усні перекази тлумачень приписів і вказівок СЗ, які пізніше були записані в Мішну; ці детальні правила досить часто йшли врозріз із біблійними законами. Звинувачення в тому, що учні не мили своїх рук перед їдою, ґрунтувалося на обрядових приписах про чистоту, що була вимогою для священства (Вих. 30:17-21) і яку фарисеї нав’язували кожному. Ісус звинувачує фарисеїв у тому, що вони свою традицію ставлять вище за заповідь Божу, порушуючи одне з основних положень союзу (Вих. 20:12; Втор. 5:16), покаранням за що була смерть (Вих. 21:17; Лев. 20:9). Вони покликалися на свою традицію, бажаючи заперечити свої обов’язки перед батьками. «Дар» чи «пожертва» стосується специфічної законницької традиції, що детально обговорена в Мішні (Nedarim) і має стосунок до qorban. Ця традиція описує практику складання клятви, коли людина проголошує, що її власність належать Богові, і продовжує нею користуватися. Така клятва вважалась обов’язковою для виконання (Чис. 30:3; Втор. 23:21-23), але могла бути використана для ухиляння від фінансових зобов’язань перед батьками. Чинити так означало поставити іншу традицію понад основним законом союзу. Отже, Ісус називає тих, хто так чинить, лицемірами (в. 7; див. вище в 6:2) і наводить цитату з Іс. 29:13, яка є алюзією до попередніх віршів (11:25-30). Відтак, повертаючись до натовпу, він закликає людей: «Послухайте та зрозумійте!» Це важливі слова, оскільки те, що Ісус має сказати, приховане від «премудрих та розумних» (11:25; Іс. 29:14; пор. 6:9-10). В очах Бога справжня нечистота виходить із уст людини, а не ззовні (в. 11).
Учні Ісуса висловлюють занепокоєння тим, що єрусалимська делегація образилась на Ісусові слова, але Він, оповідаючи притчу про кукіль та пшеницю (13:24-30,36-44), вказує, що ці «вожді» не є рослинами, які посадив Господь (Іс. 60:21; 61:3). Вони залишаються духовно незрячими, як і вожді, описані в Іс. 56:10-12, і тих, хто слідує за ними, спіткає така сама доля. Петро не зрозумів, що мав на увазі Ісус у в. 11, тому він просить Ісуса розтлумачити свої слова. Ісус відповідає щиро і ясно: «Чи ж ви не розумієте, що все те, що входить до уст, вступає в живіт, та й назовні виходить? Що ж виходить із уст, те походить із серця, і воно опоганює людину» (вв. 17-18). Людина опоганюється злом у своєму серці, але не тим, що не дотримується ритуальної чистоти. Любити Бога понад усе і свого ближнього, як самого себе, – вище за всі інші людські правила (22:34-40).
15:21-28 – Ханаанська жінка
Дійшовши до околиць Тиру та Сидону, Ісус зустрічає по дорозі жінку-язичницю, чия наполеглива віра різко контрастувала зі сліпотою єрусалимських вождів. Якщо розглядати цю ситуацію як продовження історії про дріб’язкові претензії книжників та фарисеїв щодо дотримання правил споживання їжі, тут автор розглядає можливість місії до язичників, що цілком відповідає посланню Ісуса про божественне спасення. «Жінка-хананеянка» – це термін, що з’являється тут як анахронізм, оскільки хананеяни, хоч і були аборигенами на цій землі, давно зникли. Проте грецькі купці оселилися в цій частині світу; юдеї, як правило, зневажали їх, оскільки вони не завжди були чесними у своїх торгових угодах (пор. Йоіл. 3:4-8; Зах. 9:13), а тому називали їх «хананеянами» (пор. єврейський текст Зах. 11:7,11; 14:21). Матвій використовує принизливе слово, щоб посилити контраст між «побожними» релігійними вождями й цією жінкою-чужинкою. «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів» – це такий самий крик благання, як і той, що його вигукують сліпці в 9:27 та в 20:30-31 (див. у 9:27 та 12:23). Грецька жінка, що знала про славу Ісуса як зцілювача недуг і чула, що він може бути Месією, вірить, що Ісус здатний зцілити її одержиму демонами доньку. Після її вражаючого визнання той факт, що «Він їй не казав ані слова», є надзвичайною деталлю. Це випробування віри жінки, але учні занепокоєні тим, що вона невпинно кричить, тому вони благають Його відпустити її (пор. 14:15). Відповідь Ісуса своїм учням «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого» (див. 10:6) підкреслює, що першочергова місія Ісуса полягала в тому, щоб зібрати вірних до царства Божого, аби вони могли стати народом союзу й світлом народів (пор. Іс. 49:1-6). Ісус набагато більше прагне прислухатися до жінки, ніж до учнів, які вже готові відмовити цій жінці, навіть не вислухавши її; відповідь Ісуса – це випробування її віри. Вона продовжує благати про допомогу. Тоді Ісус апелює до зневажливого стереотипу, який демонструє ставлення юдеїв до язичників, уживаючи зменшувальну форму «щенята», щоб пом’якшити суворість упередженого ставлення. «Діти» – це сини Ізраїля. Жінка не виявляє образи й розширює метафору Ісуса на поганський контекст, підкреслюючи, що навіть щенята отримують крихти хліба, які падають зі стола господаря. Так відповівши, жінка пройшла випробування до кінця. Ісус заохочує її сильну віру, і її дочка одужує тієї самої години (пор. 8:13). Тут жінка успішно уникає клейма, накладеного на неї та її народ, щоб заявити про своє бажання отримати місце в царстві Божому. Зцілення її дочки – це знак того, що царство Боже належить не лише тим, хто має відповідний етнічний чи соціальний статус, але й тим, хто має сильну віру.
15:29-39 – Насичення чотирьох тисяч
Цей фрагмент має багато паралелей із уривком, в якому йдеться про насичення п’яти тисяч (14:13-21), проте відмінності між цими двома описами лише посилюють відчуття месіанського святкування Божого царства. Повернувшись на північний берег Галілейського моря, Ісус підіймається на гору й сідає там так само, як Він це робив, коли вперше проголошував царство в 5:1-2. Як і в попередньому описі, ця дія, безперечно, має алюзії до Іс. 40:9-11 та 52:7, бо відтепер Він, немов «отару Свою буде пасти, як Пастир» (Іс. 40:11) на знак святкування царства (Іс. 55:1-2). Традиція пророків уже говорила про збирання розпорошених синів Ізраїля на Божій священній горі Сіон і про те, що Господь буде піклуватися про них та нагодує їх там (пор. Єз. 34:11-16,25-31; Іс. 25:6-10). Матвій спостерігає, як усе це відбувається в Галілеї, а не в Юдеї. До переліку недуг додано ще й такий фізичний недолік, як «кульгавість». Ця особливість додається до цієї картини на знак виконання обітниці, яку Господь дав у Книзі пророка Єзекіїля, що він позбирає загублених, поранених, недужих овець, які збилися зі шляху. Далі, як про це говорить також Єзекіїль, Господь зцілить і нагодує їх (Єз. 34:13-16). Будучи свідком усіх цих зцілень, народ «славив… Бога Ізраїлевого», як характерно називають Бога в СЗ (пор. особливо Іс. 29:23; 45:3,15; 48:1-2). Факт перебування людей з Ісусом протягом «трьох днів» свідчить про їхнє прагнення царства. Тут іще раз Ісусове співчуття до них перегукується з Іс. 49:13 (пор. Мт. 9:36; 14:14). Знову ж таки (пор. 14:19) якщо брати до уваги порядок трапези (Ісус спершу «віддавши Богу подяку, поламав і дав учням Своїм»), то можна простежити паралелі, які пізніше ми побачимо у фрагменті опису Таємної Вечері. Сім повних «кошів» дещо відрізняються від дванадцяти в 14:20. Але якщо кількість кошів та людей дещо відмінна в обох описах, їхнє головне послання однакове: Ісус уже розпочав святкування приходу царства в серцях та житті цих людей. Повтор особливо підкреслює важливість цього послання.
16:1-12 – Фарисейська та саддукейська закваска
Відтепер навіть саддукеї, що належали до касти священиків Єрусалима, діють спільно з фарисеями, спокушаючи Ісуса, щоб Він показав їм знак із неба (пор. 12:38-42). Існує зрозуміле пояснення, чому ці дві групи досить рідко згадуються разом у НЗ. У часи земного життя Ісуса вони уособлювали дві політичні та релігійні групи Ізраїля, що мали протилежні погляди. Саддукеї були опонентами фарисеїв і охоче співпрацювали з римлянами. Їхня доктрина заперечувала воскресення – саме те, що було дуже важливе для фарисеїв. Тому тепер, коли ці два «чоботи», які насправді не були «парою», вступили в дискусію з Ісусом, висуваючи аргументи проти Його вчення і вимагаючи якихось знаків, автор зосереджується на цих двох групах. Як одні, так і інші намагаються впіймати Ісуса в пастку. Вірші 2-3 містять звинувачення на адресу тих, хто може передбачити, якою буде погода наступного дня, але не здатні розпізнати показники «барометра» власного життя й не помічають знаків часу у своєму суспільстві. Знову ж таки єдиний знак, що відкривається для них, – це знак, даний Йоні, який підкреслює, що їм необхідно змінити своє ставлення на протилежне, аби стати тими, ким вони покликані бути, – свідками та світлом народів. Як Йона, вони рухаються в протилежному напрямку.
