12:1-14 – Зростаюче протистояння фарисеїв
Неспроможність фарисеїв збагнути місію Ісуса проілюстрована ситуацією про те, з яким завзяттям вони дотримуються закону шабату. Цей закон дозволяв збирати колосся з недожатих країв чийогось поля (Лев. 19:9-10; Втор. 23:25), але фарисеї вважали недопустимим, що Ісус дозволив Своїм учням робити це в шабат. Головний закон шабату, даний народові в синайському союзі, був встановлений, щоб люди пам’ятали і, утримуючись від усякої роботи в суботу, розмірковували про ці особливі відносини в союзі з Богом, Який звільнив їх від рабства і дав їм відпочинок (значення, закладене в слові шабат). Однак фарисеї оточили закон про шабат величезною кількістю заборон. За класифікацією Мішни (m. Sabb. 7, 2), існує 39 видів робіт, що їх заборонено виконувати в суботу. Одна з таких робіт – «збирати урожай». Фарисеї очевидно порівнювали зривання колосся, щоб поїсти, зі жнивами. Матвій звертає особливу увагу на те, що учні Ісуса зголодніли, а вгамування голоду було знаком відновлення царства (Іс. 65:13). Лише дурень буде «видирати в голодного хліб з рота» (див. Іс. 32:6; пор. 58:6-7,10), проте для фарисеїв єдиним виправданням порушення закону про шабат вважалася тільки загроза смерти. Ісус як «Помазаник» (11:2), що приносить Добру Новину стражденним, нагадує фарисеям про дії іншого «помазаника», якого вони поважають, а саме – царя Давида (вв. 3-4). Коли Давид та його товариші зголодніли, вони з’їли п’ять черствих хлібів покладання в суботу, того дня, коли клали свіжі хліби. Черстві хліби покладання могли їсти лише священики (Лев. 24:5-9; 1Сам. 21:1-6). Якщо у випадку Давида голод отримав перевагу над Законом, тоді, безперечно, така ситуація була можливою й тепер, у час відновлення царства. Те, що Ісус має на увазі відновлення царства, автор детально пояснює за допомогою такої ілюстрації: у суботу священики мали обов’язок виконувати храмову роботу, як-от заміна хлібів покладання (Лев. 24:8), принесення суботньої жертви (Чис. 28:9-10), а також інші обов’язки, які перевищували закон шабашу (m. ‘Еrub. 10, 10-15; m. Рesah 6, 1-2) їм дозволялося «працювати» без провини, тому що ця праця була освячена Храмом. Ісус підкреслює, що царство Боже, в яке весь Божий народ може ввійти, «більше, ніж храм» і тепер заміняє його. Ті, хто мають закон Божий у своїх серцях (Іс. 51:7), знають, як діяти в співчутті, навіть у шабат (пор. Іс. 56:1-2). Звертаючись до Ос. 6:6, Ісус закликав до відданої любови, на противагу самим лише обрядам. Фраза «Син Людський» (в. 8) стосується Ісуса, Який є прикладом Божого Отрока, обраного, щоб проголошувати царство словом та ділом, на що Йому дана влада (пор. 7:29). Тут можна пригадати Мт. 9:6, де автор уже змальовував Сина Людського, якому дана влада.
Входячи до «їхніх синагог», (пор. 4:23; 9:35), Ісус увійшов у сферу впливу фарисеїв. Вони тепер намагатимуться зловити Його в пастку як порушника Закону. Згідно з Законом, «Хто опоганить її [суботу], той конче буде забитий» (Вих. 31:14). Фарисеї знали Ісуса як того, хто уздоровлює, тому вони приводять до Нього чоловіка з сухою рукою і ставлять Ісусові запитання: «Чи вздоровляти годиться в суботу?». Для них відповідь на це запитання мала бути негативною. Життю цього чоловіка нічого не загрожувало (m. Yoma 8, 6). Його неміч вважали результатом Божого прокляття (пор. Зах. 11:17; 1Цар. 13:1-6). Спершу Ісус вказує на невідповідність між їхніми запитаннями та діями (вв. 11-12). Понад усе вони ставлять особисту власність, але не переймаються проблемами іншої людини. Тут Ісус доречно порівнює цю ситуацію з порятунком вівці в суботу, оскільки Свою безпосередню місію Він вбачав у тому, щоб зібрати докупи загублених овечок дому Ізраїля. Згідно з Законом, у суботу можна чинити добро, тому що самовіддана любов – це і є виконання Закону (Ос. 6:6; Мт. 22:34-40). Акт зцілення людини, який виконує Ісус, – це ще один знак відновлення Божого народу, але фарисеї осліпли і не зрозуміли цього знаку. Вчинок Ісуса є очевидним доказом для них, якого вони чекали, щоб розпочати процес Його покарання за вчинену дію.
12:15-21 – Ісус як Отрок Ізраїль
У цьому фрагменті автор розкриває Ісусове розуміння власної місії та долі. Він уникає конфронтації, самоусувається. З іншого боку, Матвій говорить, що час Ісусової смерти наближається невідворотно і незалежно від того, що Його вороги плетуть інтриги проти Нього. Відповідь Ісуса на інтриги, що їх замислила фарисейська опозиція, надихнула Матвія ще раз нагадати цитату про те, що Ісус виконує роль Отрока Ізраїля (див. 8:17). Тут ми бачимо найдовшу цитату з Книги Ісаї (Іс. 42:1-4), яку наводить Матвій, кожен вірш якої стосується Ісусової місії на противагу ставленню до цього фарисеїв. Ця цитата докладніше пояснює ідентифікацію Ісуса, визначену під час Його хрищення (3:17), а відтак під час Його Переображення (17:5). Ісус віддаляється від синагоги, щоб уникнути непотрібної конфронтації, як Він це радив робити також Своїм учням (7:6; 10:13-14). Не зважаючи на те, як до того поставилися фарисеї, багато хто послідував за Ним у вірі, і Він зцілює їх усіх та ще раз наголошує їм про те, що вони не повинні виявляти Його іншим (пор. 8:4; 9:30; 16:20; 17:9). Згідно з Іс. 42:1-4, Обраний Божий Отрок відкриється спочатку вірним (пор. 11:25-27) і лише потім – усім іншим народам. Матвій дещо змінює цю цитату, щоб підкреслити різні аспекти Ісусової місії як Отрока Господнього. Фраза «І погани надіятись будуть на Ймення Його» є частиною місії Отрока Господнього, щоб бути «світлом народів» (пор. Іс. 42:6). Фраза «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить» вже підтвердила, з яким співчуттям Ісус ставився до тих, хто прагне зцілення, найостаннішим із яких був чоловік із сухою рукою (вв. 9-13). Ісусова місія полягала в тому, що принижені будуть звільнені і справедливість восторжествує.
