12:22-37 – Подальше протистояння з фарисеями
Цей опис того, як фарисеї висувають звинувачення проти Ісуса в тому, що Він виганяє бісів із допомогою князя бісів, має паралелі з фрагментом, в якому йдеться про зцілення глухонімого, одержимого бісами в 9:32-34, та фрагментом, що розповідає про зцілення сліпців 9:27-31. Сліпота, в якій продовжували перебувати фарисеї, разюче контрастує з діями Ісуса як Отрока Ізраїля, «щоб очі відкрити незрячим» (Іс. 42:7). Фарисеї досить часто говорили про майбутнього Месію, Сина Давидового, Який прийде, щоб звільнити Ізраїль. Якщо вони вважали, що це звільнення буде полягати у звільненні від чужоземного панування, «сила народу», захоплена зціленням біснуватого, запитанням «Чи ж не Син це Давидів?» свідчить про інше звільнення (пор. 61:2). Це не просто акт зцілення від хвороби, воно означає звільнення від прокляття, передбаченого союзом (пор. Втор. 28:28-29; Іс. 59:10), та від злих духів, які підкоряються Ісусові як Синові Давида (пор. 9:27; 20:30-31; 15:22; 21:9,15). Фарисеї, однак, вважають таку відповідь Ісуса неприпустимою, бо той, хто порушує закон суботи, здатний так чинити лише силою Вельзевула (див. 10:25) чи сатани, князя злих сил. Рабини вважали порушення шабату і магію такими важкими переступами, що ті, хто їх учинив, заслуговували на смерть через каменування (m. Sanh. 7, 4). І знову сила Ісуса показана такою великою, що Він міг читати думки Своїх ворогів. Ісус відповідає, вказуючи на непослідовність їхньої логіки: як вони пояснять той факт, що люди з їхнього угрупування (буквально «ваші сини») практикують екзорцизм (пор. Дії 19:13; Йосип Флавій, Ant. 8. 46-48).
Ісус виганяє бісів «Духом Божим» (в. 28) як відданий Отрок, на Якого вилився Дух Святий (Іс. 42:1; 61:1). Саме на цьому етапі фарисеї лицем у лице зіштовхуються з царством. Це є заклик до них відкрити свої очі, щоб визнати реальність Ісусової місії і співпрацювати з Ним, а не протиставлятися Йому. Щоб підкреслити це, Ісус проводить паралелі з Іс. 49:22-25, де Господь повертає до відновленого царства дітей Ізраїля, які були розкидані між народами. Коли в цьому контексті постає питання, чи могутні народи відпустять їх, відповідь YHWH є такою: «Полонені відібрані будуть від сильного, і врятована буде здобич насильника, і Я стану на прю із твоїми суперечниками, синів же твоїх Я спасу». Своїми зціленнями Ісус проявляє законну силу, щоб звільнити поневолених і зібрати їх у царство. Якщо фарисеї виступають проти Ісуса – вони вступають у суперечку із самим Богом. Частиною місії Отрока Божого було зібрати розкиданий народ Ізраїля докупи (Іс. 49:5). Саме цю місію виконує Ісус: збирає овечок загинулих дому Ізраїлевого (10:6; 15:24). Фарисеї у своєму протистоянні Ісусові поставили себе в один ряд із тиранами та гнобителями минулого, а отже, вони виступають проти Святого Духа. Це хула на Святого Духа, яка не проститься людям (вв. 31-32). Фарисеям було дуже добре відомо, що хула вважалася одним із найтяжчих переступів, які каралися смертю через каменування (Лев. 24:16), але навіть такі переступи проти Господа й Божого народу могли бути прощені. Хула на Святого Духа, а саме навмисне протистояння діянню Божого Духа і відмова визнати силу Святого Духа, – не може бути прощена. «І як скаже хто слово на Людського Сина» – буде прощений. Ми ще раз наголошуємо – що вираз «Син Людський» використано як альтернативний титул до імені «Отрок YHWH» (пор. 1Енох 46, 4). Хтось може не пізнати й не визнати Ісуса Отроком Господнім, але свідоме відкинення діяння Святого Духа означає, що він невідворотно ставить себе поза межею царства. Про метафору дерева та його плоду (вв. 33-35) див. 7:15-20; 3:8-10, а про добрий скарб див. 6:19-21. Це два вірші, які не мають паралельних місць в інших Євангеліях і пропонують цілісне вчення про зв’язок між нашими словами та судом, якому ми всі будемо піддані. Людина може бути виправдана чи засуджена через її слова: це положення повною мірою узгоджується із давнім ученням Святого Письма про те, що кожне вимовлене слово надзвичайно важливе, оскільки воно або чітко демонструє добро, або служить злу.
12:38-45 – Рід лукавий
На цьому етапі протистояння Ісусові книжники приєднуються до фарисеїв. Вони вимагають від Нього якогось знаку на доказ того, що Він відповідає їхнім критеріям Сина Давида (пор. в. 23), але Ісус уже надав підтвердження тому, що Він Месія та ідентифікує Себе як Отрок Ізраїль (11:2-5), підтверджуючи це багатьма зціленнями (12:9-14,22). Фраза «рід лукавий і перелюбний» (пор. 16:4; 17:17; 11:16) запозичена зі СЗ (пор. Втор. 1:35; 32:5). Відсутність віри часто порівнювали з подружньою зрадою, тому що й союз часто описували як подружні стосунки між YHWH та Ізраїлем (пор. Ос. 2:16-20; Іс. 1:21). Ісус дає «знак пророка Йони», адже Йона, який символізував Ізраїля, намагався уникнути того завдання, яке Господь призначив йому, оскільки дуже не любив Ніневію. Ніневія, столиця ненависних асирійців, уособлює всіх тих чужоземців, яких так ненавиділи ізраїльтяни в давнину, і небажання Йони показує неспроможність Ізраїля бути світлом народів. Але тут у ситуацію вступив Бог, і через драматичні для Йони випробування все ж таки відіслав його до Ніневії, так що жителі Ніневії покаялися. Отже, незважаючи на це невірне покоління, призначення Ізраїля буде виконане, і якщо хтось стане на заваді його виконанню, ці народи судитимуть його. Таким чином, Матвій переслідує подвійну мету, наводячи приклад Ніневії: він нагадує слухачам про їхню місію для грішників та вигнанців і одночасно передрікає місію до язичників після воскресення Христа.
Як Йона перейшов до воскресення через смерть, Син Людський, Який уособлює Ізраїль, має пройти те саме (в. 40; пор. Іс. 53:8-11), щоб привести Ізраїль до розуміння свого призначення свідчити народам. У цьому передбаченні смерти Сина Людського ми ще раз бачимо, як фарисеї, намагаючись знайти знак, який мав допомогти їм розпізнати Месію, не збагнули серцевини месіянської природи Ісуса, того, що це не був месіянізм впливової політичної особи – Сина Давида, а месіанізм Отрока (прообразом якого є Йона), який має пройти страждання, смерть і воскресення – усе це Ісус докладно пояснює в Мт. 16:21. «Серце землі» означає місце смерти, могила (Йона 2:1; 2:3; пор. Іс. 53:9).
Отже, поріддя, що не справилося зі своєю місією, буде засуджене народами (вв. 41-42), які покаялися і прийшли до віри, типовим представником чого був народ Ніневії (Йона 3:5-10) і цариця Шеви (Савська) (1Цар. 10:1-10). Більшим за Йону та Соломона є Ісус, Який проголошує царство Боже, що вже наблизилось, і закликає Ізраїль покаятися. Ісусове проголошення словом і діяннями замінило функцію Храму та його священства (12:6), і тепер царство прийшло на зміну ері пророків і царів.
Притча (43-45), яку можна розглядати на тлі вв. 22-29, – це попередження зціленому одержимому не піддаватись впливу книжників та фарисеїв. У цьому фрагменті Матвій звертається до тієї самої людини, що перед тим звинуватила Ісуса в чарах. Автор показує відповідь Ісуса як логічний висновок: Його обвинувачувані самі перебувають під впливом сатанинських сил. Те, що нечистий дух шукає спокою, але не знаходить, пов’язане з природою злих людей (пор. Іс. 48:22; 57:20; 1Енох 63, 6). Там, де немає взаємин із Господом, людина залишена напризволяще і наражається на різноманітні деструктивні відносини.
12:46-50 – Справжня родина Ісуса
Зважаючи на зростаюче протистояння й вороже ставлення до служіння Ісуса, Його мати та брати дуже занепокоєні Його незахищеністю і, можливо, намагалися вмовити Його облишити Свою місію. Ісус насамперед відданий місії проголошення царства Божого (6:33; 10:34-39), тому Він відповідає їм, що справжня Його сім’я – це Його учні, ті, хто з вірою визнають Бога як свого Отця, – вони і є братом, сестрою та матір’ю Ісуса.
