8:14-17 – Оздоровлення тещі Петра та інших
Як одружений чоловік, Петро має свій власний дім у Капернаумі. Його хвора теща лежить у гарячці. Ісус торкається її руки так само, як Він торкнувся руки прокаженого (в. 3) та під час зцілення інших (9:29; 20:34). Із його дотиком здоров’я Петрової тещі цілком відновлюється. Дуже важливо зазначити те, що вона «встала», – це слово вживається насамперед у НЗ, коли йдеться про тих, хто піднявся з мертвих. Відновлена до повноцінного життя, вона одразу ж вдячно відповідає вчинками служіння. Одержимість бісами (в. 16) означала перебіг будь-яких мимовільних психічних та фізичних реакцій, що, як вважалося, були спричинені злими духами, які протистояли Богу. І духи виходять за Його словом, що нагадує нам вияв віри сотника, а також є покликанням на Ісаю, який стверджував, що спасительне Господнє «слово» здійснює те, що Бог має на меті (див. в. 8). Цитата з Іс. 53:4 передбачає всі чудеса, про які згадувалося до цього часу. Ісус, як істинний представник стражденного Отрока Ізраїля, приносить Ізраїлю зцілення та відновлення. Автор доносить до читача, що Ісус виконує покликання Ізраїля як Отрока Господнього в царстві.
8:18-22 – Про учнівство
Ці дві історії слугують ілюстрацією того, що учнівство в царстві закликає до посвячення, і посвячення вимагається більше, ніж будь-що інше. Оскільки Ісус готується відбути на другий берег Галілейського моря, якийсь книжник висловив бажання слідувати за Ним. «Книжник» тут є нейтральним словом, що позначає людину, яка мала великий багаж знань і вважалася учителем та тлумачем Писань (пор. 13:52; 23:34). Книжник звертається до Ісуса, називаючи Його «учителю», що досить доречно для людини, яка бажає приєднатися до Ісуса в ролі учня й послідовника. Звертання книжника – це не що інше як палка відповідь на запрошення Ісуса до Царства Небесного (7:7-11) і його реакція на ту подію, свідком якої він став. Ісус відповідає, що запрошення до Царства Небесного не обіцяє ні економічної, ні політичної стабільности, якої прагнуть багато людей. А учнівство – це цілковите присвячення свого життя місії царства. Слова Ісуса є закликом продемонструвати це посвячення, наслідуючи Його приклад. Поезія цього вірша нагадує Мт. 6:26-30, де йдеться про «птахів небесних» та «польові лілеї». У цьому вірші немає місця для сентиментальних жалів до самого себе. Крізь призму цих віршів, на противагу турботам про матеріяльні блага, ми маємо побачити нестабільність життя учнів разом з Ісусом, життя, що вимагало постійних зусиль покладати всі надії на Отця Небесного. Вірш 21 у фразі «інший із учнів» містить натяк на те, що заклик Ісуса не був зрозумілий усім Його учням. Ісус тут вперше називає себе «Сином Людським», це той Його статус, який простежується впродовж цілого Євангелія.
СИН ЛЮДСЬКИЙ
Наприкінці періоду вигнання Девтеро-Ісая говорив про ізраїльський народ як про Отрока Господнього, Обранця, на якого Бог пролив Свій Божий Дух, щоб він був свідком, народом союзу і світлом для націй (Іс. 42:1-7; 43:10,12; 49:1-8). Травма вигнання була для Отрока Ізраїля процесом, під час якого він пройшов очищення «у горні недолі» (Іс. 48:10). Принижений та пригноблений народами Отрок воскресне з мертвих до оновленого життя, щоб виконати божественне призначення як Божий справедливий Отрок, оправдає Своїм пізнанням багатьох (Іс. 53:11). Вічний союз, який Бог уклав із Давидом, зараз передається Слузі Ізраїлю, Божому свідкові перед лицем народів (55:3-5). Ця тема продовжується в Іс. 56-66, але тут особливо наголошується, що цей узагальнювальний термін стосується лише вірних Ізраїля (Іс. 60-62; 65:9,13-16).
У Книзі пророка Захарії 9-14 об’єднана група вірних, яку називають «Юдою», хто, незважаючи на переслідування з боку вождів Єрусалима, будуть представляти Боже керівництво й провадити до відновлення всіх (пор. Зах. 9:9; 10:3,6; 12:4-7; 13:1). Пізніше, у Книзі пророка Даниїла узагальнювальний термін, що позначає вірного Отрока, «йшов ніби Син Людський» [= «ніби людська істота»], бо «Йому було дане панування й слава та царство» (Дан. 7:13). Він представляє «царство Святих Всевишнього», які «володітимуть царством» (Дан. 7:18,22,27). Це саме ті мудрі, що приведуть «багатьох до праведности» (Дан. 12:3).
Усі ці різноманітні думки об’єднані в Притчах Еноха (1Енох 37-71), де той, кого названо Сином Людським (46:2-4; 48:2; 60:10 і т. д.), також називається Справедливим (Праведним) (38:2-5; 53:6), Обранцем (Вибраним) (39:6; 40:5; 45:3-4 та ін.) і Помазаним (48:10; 52:4; пор. Іс. 61:1). Ці узагальнювальні терміни вжито для опису людини, якій Бог надає владні повноваження й престол, щоб оправдати всіх вірних та обраних і здійснити суд «над царями й володарями», які пригноблюють праведних. Ці притчі, написані близько 4 до Р. Хр., мали тісний зв’язок із Іс. 40-66 та Книгою пророка Даниїла, але особливо вони підкреслюють теми суду й оправдання.
Ісус, спираючись на вказані мотиви, трансформував зазначений концепт, утіливши місію Отрока Ізраїля та включивши тему оправдання й суду в репрезентативну назву «Син Людський», водночас закликаючи весь Ізраїль виконати роль Отрока у своєму свідченні перед народами. – Ред.
* * *
Наступні вірші – це другий урок (вв. 21-22) про відповідальність сина, яка полягала в тому, щоб належним чином поховати своїх батьків (Бут. 50:5; Тов. 4:3). Цей учень просить дозволити йому виконати свої обов’язки перед батьками, перш ніж почати працювати для царства Божого (1Цар. 19:19-21). Відповідь Ісуса, що може видатися шокуючою, насправді є не більше, ніж вимогою до того, хто проголосив клятву назорея (Чис. 6:6-7) чи первосвященика (Лев. 21:11). Ісус проголошує: прагнення царства Божого має пріоритет перед сімейними традиціями (10:35-39; 12:46-50; 19:29), стаючи першочерговим посвяченням. Мертві, що ховають своїх мерців, – це духовно мертві люди, які не є послідовниками Ісуса, а тому не розуміють важливости царства Божого.
