6:1-21 – Про праведні вчинки (закінчення)
Спокуса, спокушування, як про це сказано в 4:1-11, означає бути підданим випробуванням, як Ізраїль був випробовуваний у пустині (Вих. 16:4; Втор. 8:2). Переслідування та гноблення розглядали як випробування в «горнилі страждання», щоб переплавити їх як срібло (Іс. 48:10; Мал. 3:3). Вираз «не введи нас» не означає, що Господь навмисно вводить нас у спокусу (Бог нас не спокушає). Але якщо Господь дозволяє спокусі ввійти в наше життя, це може повести нашу долю таким шляхом, де випробування (а до них належать спокуси) будуть присутні. Людське життя, угодне Богові, завжди буде піддаватися випробуванням, щоб бути вдосконаленим, але від такої людини вимагається сила для протистояння злу. Відповідь Бога вірним, які прагнуть звільнення від зла, – це завжди запевнення, що Господь буде піклуватися про них і що сили зла не переможуть їх.
Із давніх-давен, як ми це бачимо в Дідахе, до цієї молитви додають доксологію: «Бо Твоя сила і слава на віки». Хоч цей додаток і порушує лаконізм молитви, повернення до займенника «Ти», що вживається в перших рядках після займенника «нас» в останніх рядках, виконує функцію інклюзії, яка свідчить про довершеність – ознаку, що притаманна самостійному тексту.
Піст був поширеною юдейською практикою, особливо в День покути та як знак жалоби (напр., Пс. 35:13; пор. Зах. 7:1-14; 8:18-19). Більш строгі фарисеї постили щонайменше двічі на тиждень на згадку про те, як Мойсей піднімався на гору Сінай і спускався з гори, коли отримував Закон. Застерігаючи людей не бути схожими на лицемірів, які виснажують своє обличчя до невпізнання (в. 16), а також посипають голову й лице попелом, Ісус викриває їхні наміри з іронією: вони роблять свої обличчя невпізнаваними, щоб люди побачили, що вони постять. Вони вже отримали свою нагороду, бо їх визнали тими, ким вони є. Намащена оливою голова, як у святковий день, вмите лице покаже, що ваш піст – це щире свідчення перед Отцем небесним про ваш смуток. Згідно з Іс. 58:1-11, одягання волосяниці та посипання себе попелом і виснажування себе постом нічого не варте, поки ви не прагнутимете задовольнити потреби принижених, полегшити страждання голодних і бездомних.
«Скарби на землі» (вв. 19-21) – це так звані праведні вчинки, які часто називали словом «скарби» (Тов. 4:9; 12:8; Сир. 29:11-12). Коли люди покладаються на похвалу й визнання інших людей, а не Бога, це означає, що вони покладаються на земні багатства, які дуже швидко марнуються. Фраза «де ні міль, ні іржа їх не нищить» запозичена з Іс. 50:9; 51:7-8. На противагу цьому «скарби на небі» – це блаженство вірних стосунків із Господом та людьми, які приходять до тих, чиє серце містить Боже вчення (Іс. 51:7). «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє». У єврейській культурі серце вважали органом, який продукує думки.
Ісус підводить підсумок (вв. 22-23) щодо дискусії про Закон та праведні вчинки, зосереджуючись на потребі правильно розставляти пріоритети. У стародавньому світі вважали, що око виражає ставлення людини (напр., Втор. 15:9; Пс. 18:27; Пр. 22:9). Тому вираз «око – то світильник для тіла» означав, що людина за допомогою свого ставлення контролює свої вчинки й слова. «Тіло» в цьому випадку означає всю людину, її особистість. Коли співець псалмів промовляє: «Бо Ти світиш мого світильника, Господь Бог мій, освітлює Він мою темряву» (Пс. 18:29), він висловлює думку про те, що Боже слово визначає всі ставлення та добрі вчинки людини (пор. 119:105). Отже, якщо око здорове, то й ставлення людини щире й відкрите до Божого керівництва; тоді життя цієї людини буде наповнене смислом, розумінням і повнотою. Але якщо око зле, сліпе до Божої волі, тоді життя людини стає безсенсовним і руйнівним; «ми мацаємо як сліпі стіну» (пор. Іс. 59:10). Місія Ісуса полягає в тому, щоб «народ, що в темноті сидів, світло велике побачив» (Мт. 4:16; Іс. 9:2) і щоб очі сліпих прозріли (Іс. 29:18; 35:5).
6:24-34 – Про земні турботи
Вірш 24 є перехідним містком до розмови про ставлення до матеріяльних потреб та надбань у вв. 25-34. Не можна поставити на перше місце Бога і водночас жити лише турботами про матеріяльні потреби. «Ненависть» та «Любов» не завжди в єврейській думці розглядалися як категорично протиставлені поняття, але часто їх вживали в порівняльному сенсі (напр., Бут. 29:30,33; Мал. 1:2-3). Це саме те значення, в якому їх потрібно розуміти тут. «Мамона» – пізньосемітський термін, що означає «власність, гроші, надбання» (пор. m. ’Abot 2, 12; IQS 6, 2; CD 14, 20). Служити багатству (мамоні) й одночасно Богові означає порушувати першу заповідь. Життя в Галілеї в часи Ісуса з усіма митами, податками й десятинами було сповнене переживаннями за власну безпеку та виживання. Саме в цій ситуації запитання «Якому панові будете служити – Богові чи мамоні?» є дуже актуальним. Порада, яку дає Ісус, насправді є коментарем до цілої низки біблійних текстів, а особливо Пс. 103:15-17; 104; 147:7-11 та Іс. 40:6-8. Ці тексти розглядають Бога не тільки як того, хто забезпечує всі матеріяльні потреби створінь, але й протиставляють тимчасову природу цих речей вічній та вірній Божій любові (Пс. 103:17) і Божому слову, що стоїть міцно назавжди (Іс. 40:8). Ісус не говорить про те, що не потрібно працювати, а про те, що не потрібно тривожитися надміру (в. 26). Якщо Господь забезпечує потреби життя для птиць небесних, звичайно, Він забезпечить потреби Божих дітей. Журба не допоможе продовжити життя вірних, а лише вкоротить його (в. 27). Лише Господь може продовжити життя вірних (1Цар. 3:14). Бог усе дає прекрасним квітам, незважаючи на їхнє коротке життя (в. 28; пор. Пс. 103:15; Іс. 40:6); немає нічого кращого за барвисті, різноманітні та вишукані шати, в які вбираються польові квіти, не отримуючи ані добрив, ані обробітку. Звісно, Господь потурбується про Свій власний народ! «Маловірні!» (в. 30) – так Ісус звертається лише до учнів (8:28; 14:31; 16:8) і закликає їх до того, щоб вони найперше довірилися Богові (в. 33). Прагнути царства Божого означає шукати його панування у своїх серцях відтепер і назавжди (Іс. 51:7; 52:7). Божа справедливість – це сповнення всіх обітниць союзу. Ставити на перше місце Бога означає, що всі потреби людського життя стануть на місце в правильному балансі. Тривожність завжди веде до зосередження на негативі (в. 34). Суть полягає в тому, що прагнення царства Божого та праведности в надії й вірі – це зосередження на позитивних речах, яке дає змогу людині побачити світло (в. 22) й мати бачення на майбутнє. Ця частина тексту виступає проти ментальности язичників (в. 32) і тих, кому бракує впевнености в Божому провидінні (в. 30). Також можливо, що обидва вірші піддають критиці язичницьку ідею, яка зображає божество віддаленим і байдужим до людських потреб. Бог Ісуса Христа є Отцем, що піклується однаково і про неслухняних дітей.
