6:1-21 – Про праведні вчинки
Тут Ісус повертається до традиційних вчинків праведности, таких як милостиня, молитва й піст (пор. Тов. 12:8-9; m. ‘Abot 1, 2). Вважалося, що виконання 613 заповідей разом із цими трьома праведними діяннями й становило цілковиту «праведність». Але Ісус попереджає: «Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас». Ця теза продовжує дискусію про Закон і праведність, яку Він розпочав у 5:17-20. У 6:1-18 Ісус не вживає слово «фарисей», тому існує ймовірність неправильного тлумачення цієї частини, нібито він критикує окреслену групу людей, протиставляючи її іншій. Проте тут Ісус критикує саме тих, хто має хибну мотивацію суворого дотримування Закону. Його слова адресовані певним релігійним юдейським лідерам, які жили в ті часи. Висловившись щодо Закону, Ісус тут так само ставить благочестиві вчинки в правильну перспективу: вони марні, якщо не вмотивовані щирими й вірними стосунками з Богом та іншими людьми.
Закон схвалює давання милостині (Втор. 15:7-11); милостиню вважали способом ділення Божими дарами з іншими учасниками союзу (Іс. 58:7; Пс. 112:9; Тов. 1:16-17).
«Лицемір» (гр. hypocrita) – слово, яке мало значення «актор», «виконавець». Люди, яких тут критикує Ісус, поводяться перед іншими так, ніби влаштовують виставу зі свого давання милостині в синагогах та на вулицях. Вони роблять так, тому що очікують, щоб їх прославляли, бо прагнуть популярности й слави, яка, проте, має належати Богові (5:16; 9:8; 15:31). З аплодисментами, що їх отримують ці актори, їхня винагорода вже повністю сплачена, але вони не отримають нагороди від Бога. Дитина Божа буде творити милостиню без розголосу, спонтанно й скромно, так що ліва рука не знатиме, що чинить права, але Бог усе знає і благословляє.
Молитва (в. 5) також може стати спектаклем замість бути особистим спілкуванням із Богом. Ті, хто сподівається, що їх побачить велика кількість глядачів, вже отримали свою нагороду сповна. А дитина Божа входить у тихе місце для спілкування з Отцем Небесним, щоб її ніхто не відволікав і не турбував у цей час. Таємна «кімната» – це тихе місце, приватний куточок (пор. Іс. 26:20). Коли діти Божі звертаються до Бога в щирості й чистоті серця, їхній Отець Небесний завжди чує їх.
Значення молитви потребує детальніших коментарів. За римськими звичаями обрядові молитви лише тоді вважали дійсними й такими, що завдяки їм можна отримати бажані матеріяльні блаженства, коли їх проголошували згідно з усталеною формулою. Можливо, тут ідеться саме про це (пор. також Іс. 8:19). Римляни молилися багато й довго. На основі цих фактів можна зробити висновок, що головною рисою молитви, якої навчає Ісус, є лаконічність. Речення «знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання» перекликається з фрагментом, де йдеться про Божу відповідь вірним в Іс. 65:24. Фактично, молитва вірних, про яку сказано у фрагменті, починаючи з Іс. 63:7 аж до 64:11, та відповідь Господа в Іс. 65:1-25 формують основу молитви, показану тут як зразок.
Господня молитва (вв. 9-13) є прикладом того, як потрібно молитися і з якими проханнями Божа дитина має звертатися до Небесного Отця. Як уже було сказано раніше, Господня молитва – це взірець лаконічности, наповнений універсальним змістом. «Отче наш, що єси на небесах!» виражає дуже близькі стосунки між вірними та їхнім Батьком (Іс. 63:16; 64:8). «Нехай святиться Ім’я Твоє» – ім’я Бога возвеличують вірні свідки Божого народу перед лицем усіх народів (Іс. 29:22-23; 49:3). І коли вони свідчать про свого Бога в союзі відданости, Господнє ім’я буде прославлене (5:16), Господнє ім’я – святе. Прославляння вірними Божого імени має значно глибший сенс: на землі всі вірні утворюють спільноту культу, яка разом із небесним хором вигукує: «Свят, свят, свят Господь!» у безперервному літургійному співі (пор. Іс. 6:2). Отже, це молитовне звертання є закликом до Божого народу по всій землі об’єднатися в цій небесній літургії.
«Нехай прийде Царство Твоє»: Ісус уже проголосив, що царство прийшло і воно належить вірним (5:3-12), але це молитовне прохання про те, щоб царство Боже продовжувалося з усіма блаженствами для всіх, хто прагне їх отримати. Царство належить убогим духом (5:3), а отже, їхній заклик про прихід царства не є закликом розчарованих через невиправдані надії та марне очікування. Молільник насправді зосереджений на своїй причетності до царства Божого, прагнучи остаточного його настання. Слова «як на небі, так і на землі» ми не маємо розуміти як тимчасовий паралелізм. «Небо» – це сфера, в якій панує Божа воля. Тоді як земля – це сфера, в якій усе ще перебуває гріх і сатана.
«Нехай буде воля Твоя» насправді є повторенням думки, вираженої в попередньому молитовному проханні, але тут вона зосереджена на тому, що Господь має визначену мету для Божого народу, яку потрібно осягнути: об’єднати увесь Божий люд, щоб він був свідком і світлом для народів (Іс. 42:1-4). Девтеро-Ісая постійно нагадував вигнанцям, що Господь, Який усе задумав, – це Той, хто створив небо і землю (40:21-22; 42:5). Але якщо небеса та небожителі відгукуються на заклик Господа (48:13; 40:26), то земні істоти, здається, піддають сумніву божественну мету. Отже, це молитовне прохання закликає все Боже творіння на землі також відгукнутися на Божий заклик.
«Хліба нашого насущного дай нам сьогодні»: Грецьке слово еріоusіо, яке зажди було в центрі дискусії, тут має переклад «щоденний». В інавгураційній промові про царство в Іс. 55:1-2 хліб означає духовне благословення перебувати в царстві Божому. Насичення – це задоволення потреб в їжі та питті (Іс. 49:9-10), відповідь Бога на молитву вірних запевненням, що вони не зазнають ні спраги, ні голоду і будуть радіти (Іс. 65:13-14). Тому це молитовне прохання можна розглядати як просьбу про духовну поживу царства, про можливість користуватися Божими дарами вже тепер.
«І прости нам довги наші» – це молитовне прохання про звільнення від боргів минулих помилок, щоб жити життям у повноті та бути відкритим у стосунках у царстві. Відродження царства часто описувалося як звільнення від гріха, очищення від переступів, коли Бог не пам’ятає більше гріхів Ізраїля (Іс. 40:2; 43:25; 65:16-19). Ісус наголошує на тому, що прощення – це основна умова, щоб увійти в царство, але він додає: «як і ми прощаємо винуватцям нашим», що є постійним нагадуванням про те, що вірні та віддані стосунки з Богом завжди нерозривно пов’язані з відданими стосунками з нашими ближніми (пор. 22:34-40). Важливість думки про те, що ми спершу маємо простити, вказує на наше досягнення, і ця думка узгоджується з Мт. 5:24, де мовиться: «Примирись перше з братом своїм» і лише тоді можеш наблизитись до Бога. Вірші 14-15 пояснюють важливість цього молитовного прохання та підкреслюють взаємозалежну природу Божої родини в царстві.
