5:33-37 – Про клятви
Цитата (в. 33) є узагальненням великої кількости законів про клятви й обітниці, що включають Лев. 19:12; Чис. 30:2; Втор. 23:21-23. Практика виголошення клятв та обітниць була настільки поширеною до народження Ісуса, що рабини присвячували досить багато часу, обговорюючи її дійсні чи недійсні форми. З самого початку клятви проголошували перед жертовником у присутності Бога, коли якусь справу не можна було обґрунтувати за допомогою свідків або документів. До таких клятв додавали заклинання чи прокляття, якщо б клятва виявилася фальшивою (пор. Зах. 5:1-4; Втор. 29:19-21). Пізніше, для того щоб не називати ім’я Бога намарно, стали використовувати Його перефразоване ім’я і навіть більше: існувала поширена практика клястися чимось, що було цінним. Рабини досить довго обговорювали, які з цих різноманітних клятв та обітниць були дійсними (пop. m. Seb. 4, 13; m. Ned. 1, 3; m. Sank. 3, 2). Ісус говорить, що немає значення, з яких слів складається клятва, це все одно є клятвою перед Богом. Небеса є престолом Господа, а земля – його підніжком (Іс. 66:1), Єрусалим є містом великого Царя (Пс. 48:2), а цінність людської голови визначає Бог. Ті, що належать до царства, говоритимуть щиро й правдиво, тому їхнє просте слово «так» або «ні» може бути прийняте як правдиве перед Богом і людьми, (в. 37). Коли складання клятв сьогодні є вимогою судів та інших інституцій, основна суть викладеного тут – це промовляти з внутрішньою чесністю та щирістю. Цей фрагмент добре відомий у християнській доктрині. Як. 5:12, мабуть, є найдавнішим джерелом, що покликається на зазначений фрагмент. Юстин у Першій Апології, безперечно, цитує цей фрагмент Євангелія, вважаючи, що це правило має бути повсякденним правилом християнського життя.
5:38-42 – Про відплату
Ці правила зустрічаємо в усіх трьох зводах законів (Вих. 21:22-25; Лев. 24:17-22; Втор. 19-21), де їх розглянуто як такі, що накладають обмеження на помсту. Рабини для свого власного народу, що жив у часи Ісуса, в окремих випадках дозволяли штрафи замість помсти, хоч цей закон сприймався дуже серйозно. «Не противитись злому» (в. 39) не є заохоченням до самогубства чи до толерування несправедливости, але це заклик протистояти злу добром, протистояти ненависті любов’ю, а отже, змінювати людські стосунки. Вдарити когось по правій щоці було більшою образою, ніж тілесне пошкодження, оскільки при цьому застосовували тильну сторону долоні (пор. m В. Katta 8, 6). Підставити другу щоку – гіпербола, яка підкреслює, що відповідь на зло злом призведе до ще більшого зла. Любов, хоч і вразлива, є єдиною силою, яка може перемогти зло. Щоб проілюструвати це, Ісус змальовує знайому багатьом картину, де бідного робітника тягне до суду його кредитор, який хоче зняти з нього його одежину (в. 40). Згідно з традицією закону (Вих. 22:26-27), кредитор мав право взяти верхній одяг боржника не більше, ніж на один день, як заставу про сплату боргу. Щоб обійти такий закон, кредитор вимагав закласти спідній одяг. Ісус радить: віддай йому і свій плащ, щоб присоромити кредитора! Суть сказаного полягає в тому, що потрібно за зло платити добром.
Ми маємо розуміти, що цей фрагмент не цілком узгоджується з таким явищем, яке називають ненасильницьким спротивом, притаманним сьогодні багатьом політичним рухам. По-перше, тут немає жодної політичної мети чи ідеології, що поставлені на чашу терезів; по-друге, Ісус запрошує кожну людину надавати перевагу добру нападника, а не своєму власному, але це не скасовує обов’язку стати на захист інших (особливо тих, за кого ця людина відповідальна), якщо на них скоєно брутальний напад.
Підґрунтям в. 41 є ненависний римський звичай, що називався angareia, – правило, за яким римські солдати мали право змусити будь-якого перехожого служити їм і нести їхнє спорядження на відстань не більше, ніж одну милю (напр., Симон Киринейський у Мт. 27:32). У цілому така практика призводила до зростання взаємної ворожнечі, але якщо добровільно погодитися нести вантаж на відстань удвічі довшу, це могло б зменшити ворожість і уможливити розвиток дружніх стосунків. Практика давати в борг людині, яка ніколи не зможе повернути його (в. 42), вже була зафіксована в традиційному законодавстві (Вих. 22:25; Лев. 25:35-38). Ісус іще раз стверджує це як акт співчуття до тих, хто має справжню нужду.
5:43-48 – Про любов
Ця частина є вираженням найважливішої тези, яку намагався донести Ісус: щоб виконати Закон і Пророків, стався до людей з любов’ю й турботою (в. 17), і це буде найвищою праведністю (в. 20). Учення Ісуса не було абсолютно новим, оскільки в таких фрагментах, як Лев. 19:34 (пор. Вих. 23:4,5; Пр. 25:21-22), ідеться про поблажливе ставлення до чужинців. Однак досить популярним було повчання про те, що потрібно любити своїх і ненавидіти чужинців. У часи чужоземної навали такі твердження можна зустріти у Вих. 34:12; Втор. 7:2; 20:16; 23:3,6 та літургійних псалмах (напр., Пс. 137:7-9; 139:19-24) – прийнято було вважати, що вони навчали ненавидіти своїх ворогів. Проте відповідь Ісуса є такою: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (в. 44). Ніякого розмежування між ближніми та ворогами не проводиться, оскільки Божа любов поширюється на всіх, а отже, на кожного. Ця любов завжди є проявом найщирішого бажання, щоб усі ввійшли до Божої сім’ї: «Щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі» (в. 45) перекликається з в. 9: миротворці «синами Божими» назвуться.
Упродовж усієї Нагірної проповіді Ісус спрямовує Своїх слухачів до ідеалів Царства Небесного; за Його словами, всі народи врешті-решт стануть частиною Божої вселенської родини, визнавши Господа своїм Отцем. Як Бог піклується про злих і добрих, праведних і неправедних, так само мають чинити й діти Божі. Як і Отрок Господній, вони повинні виправдати багатьох, (Іс. 53:11), відображаючи славу свого Отця (Мт. 5:16), навіть якщо здається, що взаємне добре ставлення неможливе. Любов, яка обмежується лише колом друзів, не більша за закон про відплату, адже якщо «око за око» означає «як гукнеш, так і відгукнеться», то й – «добрий вчинок є відплатою за добрий вчинок». Щоб проілюструвати, що любити ближнього як самого себе, означає йти глибше, ніж просто любити своїх, Ісус вказує на дві групи завжди зневажених людей – митників та язичників. Юдеїв, які купували в римлян концесії на збирання податків, рабини відносили до тієї самої категорії, що й убивць і грабіжників (m. Ned. 3, 4; m. В. Каmmа 10, 1, 2; m. Tohar. 7, 6), їх часто обмежували в цивільних правах, якими користувалися інші юдеї (m. Sank. 3, 3; b. В. Kamma 94b). Ісус показав приклад поведінки, зав’язуючи дружні стосунки з такими людьми (9:10-11). Про «нагороду» див. вище в 5:12.
«Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (в. 48) означає прагнути жити так, щоб бути подібним до образу Божого (Бут. 1:27), відображаючи Божу любов, однакову для всіх. Слово «досконалий» часто має значення «без жодної провини», це синонім до слова «праведник» (Пс. 18:21-30), але в зазначеному контексті Божа любов є досконалою, довершеною, бо охоплює не лише тих, хто любить Бога, але і Його ворогів.
