Слово генеза може вживатися у двох значеннях: «родовід» і «походження» (пор. Бут. 5:1; Мт. 1:18а). Уживання слів Ісус Христос як імені має пізніше походження (його ми знаходимо в усіх Євангеліях лише в Мт. 1:18; Мр. 1:1; Ів. 1:17; 17:3) і апологетичне звучання, щоб підкреслити, що Ісус здійснює всі надії на довгоочікуваного «Помазаника», чи «Месії». Порядок, в якому вжито титули, є також надзвичайно апологетичним. Матвій підкреслює, що той Ісус, який походить із Галілеї, є сином Давида (цей вираз згадано першим у переліку, аби акцентувати на Ісусові «Месії з роду Давида») і так само сином Авраама (пор. 3:9). Автор також має на увазі, що Божі союзи як із Давидом (2Сам. 7:12-16), так і з Авраамом (Бут. 12:1-3; 18:18) були здійснені в Ісусі Христі. Ми бачимо, як ці два окремі союзи зливаються в одне ціле в Євангелії від Матвія. Авраам також був змальований як батько всіх народів (Бут. 17:5), і саме через Ісуса Христа всі народи отримають благословення. Матвій виступає як спадкоємець «біблійної» традиції, об’єднуючи все в одне ціле, «виймаючи з скарбниці своєї нове та старе» (див. Мт. 13:52).
Родовід представлений у вигляді алгоритму, який відтворює три періоди історії Ізраїля. Вірші 2-6 висвітлюють домонархічний етап від Авраама до Давида, двох предків, про яких уже йшлося у в. 1, таким чином міцно пов’язуючи ім’я Ісуса з цим періодом становлення. Давида чітко названо «царем», тому що саме він започатковує династичний принцип, із якого виникла месіянська надія. У цьому першому переліку чотирнадцяти імен предків, узятих із 1Хр. 1:34; 2:1-15, згадано імена трьох жінок – Тамари, Рахав й Рути, що є досить рідкісним явищем у генеалогії. Ім’я Тамари (в. 3) було згадане лише в джерелі (1Хр. 2:4). Вона була овдовілою невісткою Юди, який всиновив її синів-близнюків (Бут. 38), отже, це було потомство не з законного шлюбу! Проте юдейська традиція, розглядаючи зазначений прецедент, говорить про гріховність Юди, тоді як про Тамару сказано, що вона ведена Господнім духом, щоб діяти відповідно до волі Бога. Рахав (в. 5) – це ханаанська блудниця в Єрихоні, яка заховала ізраїльських вивідувачів (І. Н. 2), і через її віру та вчинки її оправдано, тоді як Єрихон було зруйновано (І. Н. 6:25; пор. Євр. 11:31; Як. 2:25). Юдейська традиція ставилася до Рахав як до героїні, яка допомогла Ізраїлю виконати Божий задум і відіграла важливу роль у родоводі Давида. Рута була ще однією жінкою неюдейського походження, моавитянкою, яка стала прародичкою Давида, вступивши в шлюб з Воозом у досить незвичайний спосіб (Рут. 3). Юдейська традиція вважає, що ці три жінки належали до прозелітів, які допомагали здійснити Божий задум для Ізраїля. У цьому сенсі обітниця Авраамові про те, що всі народи отримають благословення через нього, вже була здійснена через цих трьох жінок.
Другий період (1:6-11) простягається від часів царювання Давида до вавилонського переселення. Тут є згадка про четверту жінку – жінку Урії. Вирсавію тут названо так для того, щоб нагадати фрагмент із 2Сам. 12:9-10, в якому Давид засуджений як за чужоложство, так і за вбивство Урії, хеттита. Незважаючи на ці незаконні стосунки, Вирсавію шанували як жінку, яку Бог призначив продовжити лінію Давида. Кількість поколінь другого періоду також становить чотирнадцять, якщо ми не враховуємо Давида, згаданого вдруге.
Третій етап (1:12-16) охоплює період після вигнання до народження Ісуса, «званий Христос». Можливо, Єхонію також треба враховувати в цій секції, оскільки він був «перехідною» фігурою, був узятий у неволю 597 р. до Р. Хр. і продовжував жити в постмонархічний період. Останній вірш у цьому фрагменті (в. 16) завершує перелік предків. У в. 16 пасивна форма egenёthё – це так звана форма passivum theologicum, яка не називає чоловіка, але вказує на Бога як причину й джерело зачаття Ісуса. Вірш 16 також дає нам ім’я п’ятої й останньої жінки в цій генеалогії – Марії. Подібно до інших жінок, Марія також є інструментом, за допомогою якого здійснюється Божий план через Святого Духа. Тут ще раз підкреслено, що це народження відбулося з надзвичайного зачаття (вв. 18-25), яке не було осквернене гріхом, але такого, що принесе людству звільнення від гріха (1:21). Тим, хто викаже підозру про обставини народження Ісуса, має простежити всю історію лінії Давида. Той факт, що цей родовід дає Ісусові законних предків, а не предків за фізичним походженням, віддаляє Його від їхньої небездоганної історії та легітимізує Його месіянство. Матвій про це упевнено твердить! Включивши імена чотирьох жінок у генеалогію Ісуса, Матвій не лише підводить до незвичайного зачаття Марії, але також засвідчує, що Божий замисел включає й поган.
Матвій упорядкував генеалогію в алгоритм, що поділений на три епохи, кожна з яких налічує 14 поколінь (в. 17). Використання числа 14 може мати два пояснення: 1) цифрове значення єврейських літер, з яких складається ім’я Давид, у сумі дають число 14 (д=4, в=6, д=4), а отже, Матвій підкреслює, що Ісус – це Месія з коліна Давидового і що Його генеалогія є месіянською за своєю формою; 2) Матвій досить часто створює групи, що складаються з семи одиниць, а 7 – це число, що символізує повноту, довершеність (напр., сім притч у гл. 13; сім докорів у гл. 23; також 12:45). Отже, Матвій, мабуть, намагається розглядати минуле у вимірі шести сімок та Ісуса, Який стає вершиною – сьомою сімкою, символізуючи епоху звершення. Ісус – це перехідна фігура, що символізує кінець минулої епохи Ізраїля, та ознаменування нового, довгоочікуваного месіянського віку. Цей символічний алгоритм також підкреслює чотири основних аспекти: 1) обітниця, дана Авраамові, що він стане благословенням для всіх народів, здійснена в Ісусі Христі (Бут. 22:18; пор. Мт. 8:11); 2) Давид, для кого обітниця месіянського нащадка виконана в Ісусі Христі; 3) вавилонське переселення як точка повернення і час, коли було обіцяне царство, початком якого стане Ісус; 4) і нарешті, сам Ісус назвав Себе Месією, через якого будуть виконані всі обітниці.
