Розділи 1-3

1:1 – Титул. Перший вірш Книги пророка Михея, здається, припускає той поділ, який представлено двома паралельними підрядними реченнями: «Слово Господнє, (а) що було до морешетського Михея… (б) яке він бачив на Самарію та Єрусалим». Така конструкція є унікальною для початку книги біблійного пророка. Загальновизнано, що Книга Амоса також має у вступі два підрядні речення, але вони не є паралельними. Загалом, усі погоджуються, що події в Книзі Михея 1-5 відбуваються за правління царя Єзекії (727-698 рр. до Р. Хр.). Згадка попередніх царів Йотама (739-733 рр до. Р. Хр.) і Ахаза (733-727 рр. до Р. Хр.) у першому вірші Книги Михея може походити від остаточного редактора. Він видає свою приналежність до девтерономічної традиції через вираз «слово YНWН» («слово Господнє»). Причиною, чому він згадує Йотама і Ахаза, може бути те, що невідомий тезко Михея з Морешету, від якого походить текст Мих. 6-7, проповідував у Північному царстві в той період, коли Йотам і Ахаз правили на Півдні (А. С. ван дер Вауде). Цей час приблизно збігається із правлінням на Півночі царів Пекахії (742-740 рр. до Р. Хр.) та Пекаха (740-731 рр. до Р. Хр.). Таким чином, остаточний редактор Книги Михея, якою ми маємо її в теперішньому вигляді, міг перенести період Північних царів Пекахія та Пекаха на хронологію царів Півдня, Йотама і Ахаза. Ось чому ми читаємо в Біблії, що Михей з Морешету також діяв як пророк у часи Йотама і Ахаза, у той час, якщо говорити мовою історичних фактів, це справджується лише щодо його невідомого ровесника-пророка в Північному царстві. Ми не маємо незаперечних доказів такого ходу подій у тексті, але ця теорія представляє правдоподібне зв’язне пояснення дивовижного і унікального титулу на початку Книги пророка Михея.

1:2-7 – Михей використовує традиційні літературні форми. У контексті типового пророцтва щодо чужих народів Михей описує прихід Ягве та Його космічні явища (теофанія). Як Ам. 1:2, Мих. 1:3 описує теофанію на початку пророцтва проти народів. Літературний жанр такого пророцтва, яке закінчується карою для Юди та Ізраїлю, створює елемент несподіванки. Це можна вважати літературним засобом, щоб захопити увагу слухачів. Поки всі ствердно кивають на слова пророка, він раптом спрямовує стріли своєї критики на своїх же слухачів. Теофанія, яку зазвичай використовують для оголошення Божого спасительного втручання, тут теж має елемент несподіванки. Вона оголошує про прихід Бога, але не щоб врятувати, а щоб покарати людей.

1:8-16 – Це дуже загадковий уривок через велику кількість прикладів гри слів у ньому, суть яких нам є незрозумілою. Його перша частина (вв. 8-12) – це плач, сформульований у характерній термінології, в якому звертаються до адресата в другій особі множини. Друга частина (вв. 13-16) є проголошенням осуду до другої особи в однині. Географічні назви та їхнє місцезнаходження, які використані для гри слів у тексті, здебільшого нам невідомі, хіба що за винятком кількох сіл в околицях Лахішу, про які згадано у віршах 13-16. Згадка Єрусалиму у віршах 9 і 12 може натякати на те, що таємничі географічні назви у віршах 10-11 стосуються селищ поблизу Єрусалиму. Щодо наслідків пророцтва Михея, то падіння Самарії відбулося в 722 р. до Р. Хр., але асирійці не продовжували свій наступ, щоб захопити Єрусалим. Падіння Єрусалиму відбулося більш ніж за століття після проповідування Михея. Отож, Михей слушно вбачав зв’язок між гріховністю правлячого класу Святого міста та його руйнуванням. Але він помилявся щодо часу.

2:1-5 – Цей уривок пропонує класичне пророче проголошення осуду через суспільну несправедливість, вказуючи на (а) ситуацію (в. 2), (б) слово Ягве (в. 3) і (в) передбачення покарання (в. 4). Вірш 4 є чітким прикладом закону про відплату. Безжальні загарбники будуть позбавлені саме того, що вони вкрали в бідних селян: власности на землю. Це був не лише спосіб підтримки. Власність на землю, якою малою не була б ділянка, була підставою для титулу, що надавав світські та релігійні права в спільноті Ізраїлю. Корумпована еліта втратить своє право брати участь у зборах народу Божого. Розподіл землі, про який тут йдеться, нагадує їм, що справжнім власником землі є лише Бог.

2:6-13 – У цій перикопі Михей мовить про реакцію опонентів (2:6-7а) на свою суспільну критику (пор. 2:1-5). Проте Михей різко відповідає, що Божі обіцянки не спрацьовують автоматично, незалежно від поведінки людей. Слова Михея є благотворними щодо тих, хто живе за заповідями Божими (в. 7). Насправді, опоненти Михея цього не роблять. Вони наступають на Богом дані права слабших членів ізраїльської спільноти (жінок і дітей). Михей закликає їх покинути Святу Землю, яку вони паплюжать своєю аморальною поведінкою (в. 10). Тоді Михей представляє своє глузування з пророцтва про спасення, яке «ці (жалюгідні) люди», тобто послідовники його опонентів, хотіли б почути (вв. 12-13). Ці два вірші звучать як добрі новини, але вони оманливо заколисують читача.

3:1-12 – Ця глава є літературно добре побудованою одиницею. Як чітко розмежований текст, вона дуже допомагає у визначенні структури Книги пророка Михея. У всій своїй небагатослівності фрагмент містить фундаментальну критику різних правлячих груп в Єрусалимі та Юді. Можна розрізнити три очевидних менших частини (вв. 1-4; 5-8; 9-12), в яких ми бачимо цілісність теми, послідовність метафор, паралелі в розвитку думки, повторення лексики. У них йдеться про вельмож загалом (вв. 1-4), про неправдивих пророків зокрема (вв. 5-8), а тоді про проводирів, священиків і пророків як єдине ціле (вв. 9-12). Це зрозуміло, оскільки офіційні пророки і священики виступали спеціялістами зі зв’язків із громадськістю і представниками корумпованих правителів. Михей тут протиставляє власне пророцтво про осуд («А я відказав…») їхнім пророцтвам про спасення, які ми саме почули вкінці глави 2. На противагу цим оманливим «добрим новинам» Михей наполягає, що аморальність правителів Єрусалиму призведе його до загибелі. Велика різниця між лжепророками та Михеєм полягає в тому, що вони проповідують, керуючись власним інтересом, а Михея веде дух Ягве. Це також може служити корисним критерієм для відрізнення правдивих пророків від неправдивих в інших частинах Біблії та навіть сьогодні. Проголошення руйнування Єрусалиму (в. 12), мабуть, звучало як відверте богохульство для опонентів Михея. Навіть більше, ніж попередня суспільна критика (2:1-5), це послання Михея привезло до суперечки з офіційними релігійними функціонерами в наступній главі.

Проте дуже важко із впевненістю сказати, хто саме говорить у главах 4-5: Михей чи його опоненти. Простий спосіб відповісти на це запитання – подивитися, чи текст налаштований до Єрусалиму прихильно (опоненти) чи ні (Михей). Заперечити такий підхід може той факт, що критичне ставлення не зупиняє Михея від попереднього проголошення деякого позитиву про ті речі, які він обговорює. Сучасний аналіз так званого наративного синтаксису припускає, що в Мих. 4:1-9 говорять опоненти Михея; Мих. 4:10 – Михей, у той час як вірші 11-13 належать, як вважають, опонентам. Мих. 4:14-5:3 – це слова Михея. У віршах 4-5 говорять опоненти, вірш 6 належить Михеєві, вірші 7-8 знову передають думку опонентів і, зрештою, у віршах 9-14 промовляє Михей.

Попередній запис

Книга пророка Михея і її канонічний контекст

Схожість між Книгою Ісаї та Книгою Михея є відомим фактом. Обидві використовують формулу «того дня» як основний редакторський засіб (Мих. ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 4-6

Глава 4 – Текст, про який йде мова, відкриває обговорення трьох тем: (1) майбутнє Храму в Єрусалимі (4:1-5; 9-13), (2) ... Читати далі