43:1-12 – Повернення слави Господньої
Вірш 3 пояснює це видіння, цей досвід, такий самий як і дві попередні теофанії, що відбулися в часи зруйнування міста та в часи покликання Єзекіїля. Повернення слави Господньої описано детально. Тут є кілька елементів, які пов’язані з теофанією: шум вод великих та осяяння. Слава проходить тим самим шляхом, але в зворотньому порядку, порівняно з тим. як ця слава віддалялася в 10:19; 11:23. Слава Господня наповнює всю будівлю, що може мати два значення: споруду, яка вміщує Святе святих, чи в ширшому сенсі, йдеться про усю прилеглу до Храму територію. Здається, що в цьому випадку йдеться передусім про святилище та Святая святих, де Бог говорить пророкові, що це місце стане Його оселею. Додається й важлива деталь: назавжди. Це слово є центральним у Господньому посланні.
44 – Чужоземці, священики та левити
Вірші 1-3 пропонують досить цікаву інформацію. Перший факт: князь воссідає біля східної брами внутрішнього двору, щоб їсти хліб після подячної жертви: другий факт: брама завжди залишається зачиненою. Брама зачинена тому, що слава Господня повернулась через неї в храм; а сама будівля в наслідок цього стала освяченою. Зачинена брама – це один із символічних образів, натхненних саме Єзекіїлом, що нечасто трапляється в християнській іконографії.
З часів Христа в мурі, що оточує Храм, який розбудував і прикрасив Ірод Великий, є брама звана Золоті ворота, яка залишається зачиненою в очікуванні Месії.
У віршах 4-31 автор висловлює занепокоєння ще кількома серйозними проблемами. Спершу виникає питання про чужоземців та їхній доступ до святині. Необрізаним заборонялося входити до Храму. Звичайно, обрізання практикували й до Єзекіїля та вигнання, але саме в цей час воно набуло релігійного виміру. Відтоді цей обряд став знаком приналежности до народу Ізраїля, символом обітниці, яку Бог дав народові. У вірші 9 автор використовує два важливих вирази: «необрізаносердий та необрізанотілий». Пророк Єремія надавав надзвичайного значення обрізанню серця (Єр. 4:3-4; 9:24-25), але в тексті Єзекіїля цей вираз став чимось на кшталт лозунгу юдаїзму. У часи Христа при вході до Храму був напис, що забороняв заходити до нього будь-якому язичнику, тобто усім необрізаним. Обрізання вважалося доказом того, що навернення в юдейську віру було щирим та абсолютним. Отож не дивно, що серед «прозелітів» було більше жінок, аніж чоловіків. Велику проблему, пов’язану з обрізанням, мали первісні християнські спільноти: чи мусить чоловік бути юдеєм, себто обрізаним, для того, щоб вважатися християнином?
Далі відбуваються суперечки з левитами. Походження, різниця та відмінності між левитами, священиками та левитами-священиками, нащадками Цадока, є не зовсім зрозумілими. Беззаперечним вважається той факт, що Єзекіїль стає на бік єрусалимських священиків проти священиків інших святинь, які в результаті девтерономічної реформи і централізації культу стають позбавлені функцій (див. 2Цар. 23:8-9). Він ганить священиків-левитів, обов’язки яких подано в Книзі Второзаконня (18:1-8), за те, що вони в інших святинях поклонялися божкам, а не служили Господеві в єрусалимському Храмі, попри те що аж до девтерономічної реформи ті святині були посвячені Ягве і були так само осквернені, як єрусалимський Храм (див. Єз. 8-10). Лише централізація культу в Єрусалимі остаточно дискваліфікувала левитів. «Левити» були переведені в нижчу категорію, тоді як нащадки Цадока отримали справжню священичу владу. Немає сумніву, що люди, які вносили доповнення та зміни в тексти Єзекіїля були його однодумцями і поділяли його погляди. Незаперечним є й те, що існувала ворожнеча між різними групами священиків. Остання частина цієї глави присвячена викладу чітких норм, що визначають священицьке життя.
45-46 – Новий розподіл землі, місце та роль князя
Спершу маємо зазначити, що в тексті більше не йдеться про царя; монархічний досвід, здається, був настільки згубним, що автор навіть уникає самого слова «цар» (див. гл. 34). Тут використовується термін nasi’ (вождь, князь). Роль такої людини обмежена. Його місце в культі та суспільстві регулюють численні норми: його можливості дуже обмежені. Тенденція до обмеження повноважень царської особи була започаткована ще в Книзі Второзаконня (17:14-20). Князь уже не є наріжним каменем ізраїльського суспільства, він підпорядкований Закону. У Книзі Єзекіїля князь de facto залежний від священиків, які мають безпосередній доступ до серця святині, джерела життя народу. Релігійні та політичні інституції помінялися місцями та ролями. До вигнання священик був лише уповноваженим представником царя. Після повернення з вавилонської неволі князь підпорядковувався священику. Ці суперечності між різними інституціями в СЗ можуть здаватися для нас дитячою грою. Однак достатньо перечитати історію християнства, щоби переконатися як далеко вони зумовлювали відношення між виміром «духовним» і «дочасним», навіть у реформованих Церквах. Скільки разів у незліченних конфліктах між світською та релігійною владами зверталися до СЗ, а зокрема до Книги Єзекіїля, щоб довести свою правоту! Існує потреба серйозної герменевтики прочитання та використання біблійних текстів, що стосуються взаємин між політичною та релігійною сферами. У цій царині посилання на докази, узяті з текстів, ніколи не допомагають вирішенню конфлікту.
