Розділ 20

20:1-31 – Історія Ізраїля: гріх і більше нічого

У цій главі Єзекіїль узагальнює історію Ізраїля, підсумовуючи її в декілька етапів. У вв. 1-4 автор змальовує місце, де розгортаються події. Як це вже відбувалося у 8:1 та 14:1 мужі Ізраїля приходять, щоб спитати поради в пророка. Бог дає першу категоричну відповідь: «Я не відповім вам» (в. 3). Те ж саме висловлювання з’являється знову у в. 31, а отже, творить межі цього фрагменту. Замість того мужі юдейські змушені переглянути історію народу, частиною якого вони є, це абсолютно темна історія, в якій немає нічого, крім гріха.

Ця історія поділена на три приблизно однакові частини, що мають більш-менш однакову структуру: (а) гріх: «Та стали ворохобні ті сини проти Мене» (13а, 21а); (б) реакція Господа: «І подумав Я, що виллю на них Свою лютість» (вв. 8, 13, 21); (с) інакша реакція Бога: «І зробив Я ради Свого Ймення, щоб воно не безчестилося на очах тих народів» (вв. 9, 14, 22). Звісно, з’являються й інші вислови, але саме наведена вище схема є достатньою для того, аби допомогти читачам зрозуміти, які функції виконує текст. Перша стадія змальовує перше покоління Ізраїля в Єгипті у вв. 5-9. Друга стадія у вв. 10-17 розглядає поведінку того самого покоління під час його перебування в пустелі, де вони досвідчили як звільнення з єгипетського рабства, так і отримання Закону. Вірші 18-26, з певною мірою невизначености, стосуються наступного покоління, яке було свідком наслідків бунту своїх батьків. Однак така сама непокора триває й далі. На цьому етапі, досить незвичайно, але історія переривається; і це покоління розпорошене Господом, бо Господь і не забирає назад Свою погрозу у в. 23 (як це вже відбувалося на попередніх стадіях). Винесено вирок, проголошений Єзекіїлом у в. 4. Вв. 30-31 порівнюють гріхи предків з гріхами їхніх живих нащадків: це ті самі гріхи. Отже, покарання цих нащадків є справді заслуженим.

Історія Ізраїля, представлена Єзекіїлом, має цілу низку певних особливостей. Перш за все, вв. 27-29, на переконання переважної більшости богословів, не є частиною цього оповідання, оскільки суперечать вв. 23-26. В очах Єзекіїля історія Ізраїля – це історія непокори. Звичайно, пророки не були терпимими до свого народу. Але жоден із пророків досі не розглядав історію Ізраїля як ланцюг безперервного гріха (пор. Єр. 2:1-3). Для Єзекіїля цей гріх бере початок ще в Єгипті, і саме там Господь мало не знищив Свій народ (в. 8). У Святому Письмі в жодному іншому місці не згадується про це. По-друге, існують різні традиції щодо другого покоління, але в жодній із них не йдеться про те, що цьому другому поколінню не було дозволено ввійти в Обіцяну Землю і що воно було розпорошене перед входом. Одна з характерних рис місії пророка – властива всім пророкам, але найбільш радикально вона виражена в Єзекіїля – полягає в тому, щоб перейняти богословські традиції і змінити їх таким чином, аби вони служили потребам сьогоднішнього моменту. Очевидно, що Єзекіїль знав напевно, що друге покоління увійшло в землю ханаанську: він бо також був вивезений у вигнання звідти. Але на його думку, Ізраїль ніколи не входив в Обіцяну Землю, бо люди завжди були недостойні і грішні. Усе це означає, що Єзекіїлові замало бездумно повторювати загальноприйняті богословські традиції. Він прагне, щоби вони були актуальними і могли бути застосованими в сучасному житті. Традиція нічого не варта, якщо не є джерелом оновлення і відповіддю на запитання сьогодення.

Вірші 25-26 завжди були приводом для дискусії. Як Господь може проголошувати закони, за якими люди не можуть жити? Зрозуміло, що впродовж своєї історії ізраїльтяни практикували такі традиції, які з часом виявилися негативними. Але в їхніх умах єдиною причиною усього був Бог. З цього огляду кожен болісний випадок можна тлумачити як кару від Господа. Таке пояснення здається найбільш прийнятним.

Декілька разів (вв. 9, 14, 22) Господь дає причину для припинення кари «ради Ймення Свого». Вірш 5 містить нагадування для людей, що Господь відкрив їм Себе і Своє ім’я. Причиною для Божої милости є Його ім’я. Для нас це може видатися дивним. Складається враження, що Господь діє заради Себе самого, задля Божої слави, Божої чести, і що народ Ізраїля – це лише засіб для Його дії, навіть якщо й користає з цього. Однак маємо знати, що розкрити своє ім’я комусь означає присвятити (віддати) себе комусь, пов’язати своє існування настільки тісно з кимось іншим, що долі обох є нерозривно пов’язані між собою. Отже, коли мовиться, що Господь діє «ради Ймення Свого», він діє заради людей, долею яких Господь переймається, як Своєю власною. І навпаки, поведінка Ізраїля неминуче передбачає присутність Бога.

20:32-44 – Надія попри все

Ось ще одне протиріччя: слова людей у в. 32 відображають катастрофічні обставини, в яких вони перебувають, принаймні після першої хвилі депортації. Спокуса є зрозумілою: розчинитися в культурному середовищі завойовників та в такий спосіб отримати шанс на життя. Очевидно, що досвід покарання нічого їх не навчив. Але Господь присвятив Себе цьому народу, розкриваючи Своє Боже ім’я. Доля цього народу навіки поєднана з Господом. Господь не може не відреагувати на те, що народ може припинити своє існування. Ось що означає вираз «Та зробив Я ради Ймення Свого». Господь має врятувати Свій народ, не зважаючи на них. У перспективі – новий вихід. «У пустині народів» буде відбуватися суд, відбір, союз, і Господь буде панувати над ними знову.

Попередній запис

Розділи 18-19

18 – Хто відповідальний? Підстава для дискусії в цій главі представлена у в. 2. У ньому цитовано – для того, ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 21-22

21 – Вогнем і мечем Перша частина, 21:1-12, складається з трьох окремих фрагментів: 1-4; 6-10; 11-12. Перші два фрагменти пов’язані ... Читати далі