38:1-28 – Єремія та Седекія
З різних причин гл. 38 потрібно сприймати як частину уривку гл. 37-38. Обидві глави стосуються ув’язнення пророка; в обох з них описано стосунки між Єремією та Седекією; в обох розповідається про капітуляцію перед халдеями; обидві закінчуються на одній і тій самій ноті. Незважаючи на подібність, кожна з цих глав має власні акценти. Гл. 38 пропонує паралель між пророком і царем, наче для того щоб наголосити на схожому кінці будь-якої влади в Юді, чи-то релігійної, чи політичної. Життю Єремії загрожує його власний народ, бо люди помістили його у водозбір (38:4-6), тоді як чужинець урятував його (38:7-13). Аналогічно до царя, який відчуває, що опинився між молотом і ковадлом, між ударами у відповідь від жителів Юди, які перейшли на бік Вавилону (38:19), та загибеллю в Єрусалимі (38:18), сказано, що життя він отримає з рук чужинця, ворога Юди (38:17). Розрив союзу народом Ізраїля та відмова жити за правилами гри перевертає з ніг на голову те, що було відомо й чого очікували.
Водозбір, символ зруйнованого союзу і, таким чином, загроза добробутові Ізраїля в попередніх главах книги, тепер наново постає як матеріяльний об’єкт і як загроза життю пророка (38:6-13). Мало того, сухий водозбір – це непотріб, йому бракує raison d’être (сенсу). Відсутність у ньому того, що несе життя, подає знак загрози людям, які залежать від нього. Тут він служить образом прийняття Юдою інших богів та відвернення від Ягве, натякаючи, що Єремія був відкинутий через нездатність Ізраїля жити в союзі. Знову життя Єремії нерозривно пов’язане з життям його народу, – мабуть, не на щастя, а на біду. Чи сприймає Седекія застереження Єремії серйозно, чи ні, стане відомо в наступній главі. На якийсь момент читача залишають спостерігати за тим руйнуванням, яке настане, якщо цар відмовиться здатися (38:17-23). Седекія тепер не має жодного виходу Що б він не зробив, неодмінно станеться біда. З іншого боку, незважаючи на постійні загрози, Єремія тепер у безпеці. Пророк Ягве нарешті починає відчувати захист, який йому обіцяв Бог.
39:1-18 – Падіння Єрусалиму
У розповіді про взяття Єрусалиму вавилонянами автор зосереджується на долі трьох осіб: царя, пророка, чужинця. Двоє останніх, які вірували в слово Ягве, були врятовані, тоді як цар, що побоявся вийти до ворога так, як наказував Бог, був врятований, щоб зазнати долі, гіршої за смерть. Він був осліплений після того, як на його очах убили обох його синів.
Погрози, висловлені Єремією, стали врешті-решт реальністю, проте дещо по-іншому, аніж він звіщав. Убогі люди, всі залишилися в рідній землі, вижили, а чиновники, що втекли під час остаточної облоги Єрусалиму Вавилоном, були спіймані та вбиті. Збереження життя полягало в капітуляції перед ворогом, як пророкував пророк, що залишився в місті. Пророка нарешті виправдано.
40:1-12 – Життя в рідній землі
Цей уривок цікавий тим, що містить незвичайну зміну тональности між початком і кінцем. Він розпочинається із проголошення кінця надіям: Єремія в кайданах як заручник Вавилону, армія, що бере облогою землю. Завершується він нотами, які мали б викликати веселість: повернення вигнанців і багатий врожай. Дії Ягве приховані не в діях юдеїв, а в діях вавилонян, які захищають Єремію і ставлять Ґедалію на чолі тих, хто залишився в землі. Єремія проводить різкий контраст між народом у союзі й чужинцями. Чужинець, начальник охорони, визнає Ягве як могутнього Бога Ізраїля (40:2-3), і це стає вражаючим контрастом зі ставленням самого вибраного народу до свого Бога, від Якого він постійно відвертався.
Вибір Єремії залишитися у своїй землі з Ґедалією є мовчазним визнанням того, що його влада благословенна Богом. Вигнанці в інші землі та провідники «відкритої держави» гуртуються довкола Ґедалії, щоб відновити життя в Юді. Текст створює враження, що розпочалося повернення, а отже, Ананія мав рацію, коли віщував, що вавилоняни будуть тут присутні протягом дуже короткого часу (гл. 28). Багатство землі свідчить про Боже благословення й натякає на новий початок, про який говорив Єремія. І все ж, як показано в наступному уривку, натяк, що Бог розпочав благословляти народ, є не більше ніж іскра тліючої жаринки, яка розпалює марну надію.
40:13-41:18 – Жорстокість у рідній землі
Загроза життю Ґедалії вказує на те, що єдність людей, які згуртувалися довкола нього, теж під загрозою (40:15), розбиває надію, яку ми бачимо в 40:1-12, тільки-но вона починає з’являтися. Насправді після вбивства Ґедалії і тих, хто з ним був, у Міцпі (41:1-3) відразу слідує масове вбивство сімдесятьох людей із півночі (41:4-7). Цей перший акт убивства вивільнив таку хвилю жорстокости, що тіла вбитих заповнили водозбір, який викопав цар Аса (41:9). Попереднє твердження про те, що гріховність ізраїльтян завжди така сама свіжа, як і вода, що має бути у водозборі, здається правдивим. Тепер водозбір наповнений результатом їхніх лихих учинків. Ця розповідь про жорстокість (чи це опис справжньої події?) справджує застереження Єремії, що смерть прийде до тих, хто залишиться в рідній землі.
Жорстокий вчинок Ізмаїла запускає ланцюгову реакцію: ізраїльтянин воює проти ізраїльтянина (41:11), і чужинець, який захищає, стає ворогом, якого бояться (41:16-18). І знову безпеки шукають в Єгипті, а земля стала пусткою, як і застерігав Єремія.
