34:1-45:5 – Частина 5: Останні роки Юди
34:1-22 – Союз зруйновано
Після короткої, сповненої надії інтерлюдії в гл. 30-33 у цій главі знову опускається темінь Божої кари, і вона обрамлена запевненням руйнування Єрусалиму (34:2,22). Зосереджені навколо позитивних образів два пророцтва в Єр. 34 є прикладом контрастів. Якщо слово Ягве до Седекії в 34:1-5 вселяє надію в безвиході, слова, звернені до народу в 34:12-22, підтверджують, що їхня впевненість у захисті Ягве, прихильній реакції Бога на їхню скороминучу покору (34:8-11), виявилася несвоєчасною. Тому й дотримання умов союзу, і відвернення від нього, про які до цього часу говорилося дуже метафорично, знаходять конкретне вираження.
Текст, що вселяє надію, хоч і обмежену, лише цареві (34:1-5), підкреслює важливість дотримання умов союзу, особливо в тій частині, що регулює права в суспільстві. Основна різниця між Седекією, який дотримувався умов союзу, і народом, що не дотримувався їх, є остаточний кінець останнього. Усі люди приймуть свою смерть від руки ворога, та лише його одного запевняють, що його тіло поховають, що за ним будуть голосити (34:5), тоді як трупи інших з’їдять звірі і вони будуть забуті (34:20). І це не є малозначущою відмінністю для народу, який розумів, що мир у загробному житті визначається тим, як до тіла людини поставилися після її смерти.
Вражаючі образи, що їх знаходимо в описі церемонії союзу (34:18), найпромовистіші в цілій єврейській Біблії (єдиними іншими такими образами є Бут. 15:9-18), вказують на силу цієї події. Ті, хто не зможе дотриматися умов союзу, матимуть не краще майбутнє за тварин, між переполовиненими тілами яких пройде військо. Оскільки ізраїльтяни не змогли дотриматися умов союзу, руйнування не уникнути. В основі всього лежить питання вибору. Завдяки грі слів послання Ягве до людей підкреслює важливість волі (34:17). Народ використав свою волю для того, щоб інші не могли бути вільними, і тепер народові дадуть нову волю – для його власної загибелі й смерти.
Як і союз, воля може бути позитивною або негативною. Живучи згідно з волею Божою, народ є джерелом життя; якщо жити в спосіб, який принижує права інших, народові гарантована смерть.
35:1-19 – Приклад родини Рехавітів
Раптово відбувається несподіваний перехід уваги з юдеїв на родину Рехавітів. Власне, своїм затягнутим вступом і довгим описом цієї групи, текст пом’якшує гнітючу атмосферу незмінної загрози народу Ізраїлю. Тут порівняно й зіставлено дві групи людей. Непохитна покірність Рехавітів наказам їхніх предків помітно відрізняється від численних відмов ізраїльтян коритися їхньому Богові. Хоч накази обом групами стосуються самоідентичности, лише Рехавіти сприймають їх серйозно. Чітке порівняння ставлення двох груп (35:12-16) дає змогу проголосити результати зіставлення. Вірні своєму походженню матимуть майбутнє, тоді як ті, хто відмовляється жити відповідно до їхніх основоположних принципів, зазнають зла. Цю напругу можна щохвилини послабити, проте майбутнє Ізраїля все ще залишається сумним.
36:1-32 – Сувій знищено й переписано наново
Ця майстерно виписана оповідь із її детальним представленням слова, яке було сказано Єремії, вибудовує очікування, що, можливо, покаяння стримає проголошене руйнування. Вона показує силу слова, яке залишається живим і дієвим, незважаючи на всі намагання зруйнувати його. Слово, сказане Єремії, тривала чинність якого була засвідчена тим фактом, що воно було записане, тобто його можна було зачитувати в різних випадках, намагалося своїми погрозами привести народ до покаяння (36:3,7). Не лише три послідовні читання цього сувою один за одним, як про це згадано в тексті, але й страх, який це слово могло породити, та як наслідок потреба захистити Єремію від гніву царя (36:19,26) – все це свідчить про те, що це слово сприймалося серйозно. І все ж відкидання Божого слова, про яке вже не раз ішлося в Книзі Єремії, отримує конкретне вираження в діях царя Єгоякима, який намагається викорінити це слово безповоротно (36:22-24). Знищуючи сувій, на якому написані пророцтва Єремії, цар символічно відкидай слово Боже в усіх його виявах і виправдовує Божу кару над Юдою. Переписування цього сувою демонструє, що слово Господнє продовжує «промовляти», незважаючи на намагання заглушити його. Цар погрожує смертю Єремії, тому пророк змушений переховуватися і врешті сходить зі сцени. Таким чином, слово Боже має більше значення, аніж присутність пророка, тому Єремія стає ще пасивнішим, аніж будь-коли в цій книзі, а книга наближається до завершення. Пророк є несуттєвим; виживає слово.
37:1-21 – Слово Господнє до Седекії
Надія, яку подано в главі 36, швидко закінчується в гл. 37, де особистий досвід Єремії відображає становище народу. Слова Єремії спростовують будь-які запевнення, що їх отримував Ізраїль, коли халдеї (вавилоняни) відступили перед єгипетським військом, що саме наближалося (37:10). Всяка така надія – це ні що інше, як черговий приклад самообману, в якому так часто був звинувачений народ Юди в попередніх главах. Замість того щоб применшувати силу юдеїв, як це робить Єремія, він наголошує на здатності Ягве втрутитися й змінити той результат, який здається очевидним. Відступ вавилонян лише тимчасовий (37:8-10). Текст знову повторює, що все, чого можна очікувати, є неочікуваним – чи це відновлення влади Вавилону, чи ув’язнення Єремії через фальшиве звинувачення (37:11-16). Спустошення, яке він пророкував цілому місту й цареві, впало на нього самого.
Бажаючи страждати через відданість своєму покликанню проповідувати Боже слово, пророк Ягве, однак, виступає проти загрози його життю, яку відчуває у в’язниці (37:18-21). Захищаючи себе перед царем, він не отримує свободи, проте отримує гуманніше ставлення. Життя Єремії стає метафорою життя Божого слова: до нього ставляться і з презирством, і з повагою; воно одночасно перебуває і під загрозою, і під захистом. Руйнування вже стоїть біля брами Єрусалиму, і Єремії, який звістив про це, загрожує напад. Ніхто не може втекти, навіть пророк Ягве.
