Розділи 24-26

24:1-9 – Видіння двох кошів зі смоквами

Це видіння прояснює Єремії значення вигнання, спричиненого політикою Навуходоносора, і підтверджує правдивість пророцтва, записаного в 21:1-10. У вступних словах: «Господь показав мені», слухачів запрошують разом із пророком спостерігати за двома кошами зі смоквами. Це алегоричне видіння, в якому двічі згадано якість смокви, дозволяє слухачам самим визначати власну реакцію. Виправдання дій Ягве, які збивають з пантелику, бо Він, обіцяючи життя тим, хто покине землю, і смерть тим, хто залишиться під владою Вавилону, перевертає очікування й світогляд народу з ніг на голову.

Повторюючи запитання: «Що ти бачиш?» (24:3) щодо видінь Єремії на початку його пророчої діяльности (1:11-16), текст пригадує те, що було проголошено із самого початку і, таким чином, виключає всяку несподіванку проголошення вигнання. Несподіваною натомість є обіцянка Ягве відновити союз і дати народові нове серце (24:7). Ця ідея пізніше буде розвинена в пророцтвах спасення в 30:1-31:40. Як добрі смокви є ознакою приємного й бажаного майбутнього (24:4-7), так погані смокви віщують руїну й відкидання (24:8-10). Нагромадження образів запевняє пророка в тому, що життя переміниться в смерть для тих, хто підкориться Вавилонові й залишиться в Обіцяній Землі. Натомість ті, кого буде витіснено з землі, переживатимуть духовну та емоційну смерть, будуть зневажені й вважатимуться прокляттям (24:9), а ті, хто залишаться, будуть знищені фізично якщо не ворогом, то природою (24:10).

Хоч надія запропонована, її умови ставлять під сумнів традиційне розуміння. Пророкам, священикам і провідникам не можна довіряти. Ті, що проповідують мир, через свою оманливість спричинюють руйнування, тоді як той, хто проповідує руйнування, може, зрештою, виявитися джерелом надії.

25:1-14 – Сімдесят років вигнання

Точно вказуючи на вавилонське вигнання, спричинене Навуходоносором, це пророцтво про Божу кару ставить перед читачем питання про ефективність Господнього слова. Повторення в тексті слів: «не слухали ви» (25:3,4,7,8) перегукується з неодноразовою нездатністю народу зважати на слово Боже, про що йшлося в 25:1-7. Схоже повторення, яке тепер стосується майбутнього (25:9-11), пропонує образ руйнування й спустошення як невід’ємний результат відкидання народом слова Божого та їхньої відмови змінюватися. Чотири слова показують жахіття й відчай прийдешньої ситуації: вигубити дощенту, страх, сміховище, наруга (25:9). Щоденне життя, відображене в трьох парних виразах, зупиниться (25:10). Пустиня й руїна (25:11) описують ту безвихідь, яку знову згадано в провіщенні сімдесяти років вавилонського гніту. Досить прості символи в 25:10 уявно створюють смертельну, примарну тишу, яка унеможливлює звичайне існування. Усі звуки й знаки життя зникнуть: веселі голоси; шлюб із його обіцянкою продовження життя; гуркіт жорен, перемелювання в якому позначає початок дня, і світло світильника, що позначає його кінець.

Обмеження вигнання сімдесятьма роками (25:12) приховує в собі невисловлену обіцянку відновлення, хоча й не для цього покоління. Як і покоління Виходу, яке померло, не перетнувши річку Йордан та не увійшовши в землю Ханаан, покоління, що покине Обіцяну Землю та піде у вигнання, помре на чужій території. Це приховане порівняння двох груп приховує невисловлену надію на новий початок, про що опосередковано сказано у фінальних слова пророцтва, які віщують падіння Вавилону. Смерть за межами Обіцяної Землі не означає кінця обітниці.

25:15-38 – Келих гніву

Ці дві частини місять засуд правителів як Юди, так і довколишніх держав. Перша частина містить видіння келиха гніву (25:15-29); друга описує знищення народів у всеохопному хаосі (25:30-38). І шум п’яного товариства, який лежить в основі образів у 25:15-29, і рев та зойки, виголошені у восьми різних виразах (25:30-38), кладуть край смертельній тиші з 25:10.

Келих гніву, що його Єремія мусить дати перерахованим царям і народам, являє собою антибенкет, де вино, що загалом є символом радощів та веселощів у СЗ, стає символом нудоти й сп’яніння. Згадки про втрату контролю (25:16) і як результат нездатність встояти на ногах (25:27) та, зрештою, погибель від меча (25:29) не залишають сумнівів щодо наслідків пиття з цього келиха.

Поетичні пророцтва в 25:30-38 зображують Ягве як лева, що є загрозою не для овець, а для вівчаря. Паралельно з галасом тих, хто чавить виноград, щоб зробити вино, ревіння (лев рикає не перед тим, як вбити свою жертву, а перед тим, як з’їсти її), згадане двічі стосовно Бога в 25:30, повторно підтверджує негативне значення вина в цьому контексті; тут відбувається повна зміна значення образів, на яких побудовано текст. Вино стає джерелом смерти, а Ягве стає ворогом. Сила руйнування була вивільнена, і, як і лев у пошуках здобичі, вона здійснить напад у той момент, коли жертва найменше цього сподіватиметься.

26:1-24 – Єремія перед судом

У цьому уривку книги звернено увагу на життя Єремії і на те, як проповідування Господнього слова зробило його об’єктом постійних загроз смерти. Якщо історична довідка в 26:1 правдива, то розповідь про суд, яку ми знаходимо тут, є судом, який відбувся за царя Єгоякима, тобто перед тим, як Єремія проголосив пророцтво, записане в главі 25. Таким чином, ми бачимо конфлікт між записом у книзі та історичною послідовністю подій. Із суто літературного погляду, суд і вирок Єремії (26:8-12) здається результатом його пророкування гніву Божого (25:1-38). Проте історична згадка в 26:1 змушує читача стежити за подіями в їхньому хронологічному порядку і визнати, що Єремія продовжував проголошувати слово Господнє навіть після того, як його проповідування викликало реакцію, що загрожувала його життю.

Після короткого підсумку проповіді в Храмі Господньому (26:4-6, див. 7:1-15), текст зображує пророка Ягве, якому погрожують релігійні провідники, але якого підтримують князі й люди, що розпізнали в словах Єремії слово Боже. Розповіді про те, що сталося з двома іншими пророками, Міхеєм та Урією, один із яких давно помер, а інший був сучасником тих подій, створює напружену оповідь навколо долі Єремії. Чи цар змилосердиться над ним, чи таки накаже покарати на смерть? Даючи обидві історії про Міхея та Урію, оповідач натякає на те, що можливий і перший, і другий результат. Для тих, хто має вуха, щоб слухати, порівняння двох історій чітко вказує, що джерелом біди було не послання пророка (всі троє проповідували падіння Єрусалиму), а бажання уникнути гніву царя (26:21-23).

Певним чином доля Урії та Єремії (жоден із них не врятувався втечею, захищаючи власне життя) віщує долю юдеїв того часу, коли вавилоняни захоплять їхню землю. Ті, хто, як і Єремія на суді, віддасть себе в руки ворогові, врятують своє життя; ті ж, хто, як Урія, намагатиметься врятуватися втечею, загинуть.

Попередній запис

Розділ 23

23:1-8 – Справедливість відновлена Несподівано змінюючись, текст коротко пропонує ковток надії в гнітючій атмосфері відчаю. Він починається криком горя до ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 27-29

27:1-22 – Вавилонське ярмо Ця глава, що розпочинається символічними діями Єремії та закінчується знаком відсутности Ягве в Юді, складається з ... Читати далі