Сніг не встиг розтанути і лежав подекуди холодними острівцями, а дерева ще не прокинулися від зимової сплячки, зате Пролісок уже щосили пробивався крізь товщу важкого сніжного пласта. Піднатужившись востаннє, він висунув голівку назовні й вражено зойкнув: такого він не бачив ніколи в житті! Ялинки, які вітер розгойдує з боку в бік, величезні сосни, що шуміли десь у височині…
А тут ще з лісу вискочив якийсь сіро-білий клубок і завмер біля Проліска.
– Привіт! – недбало кинув клубок. – Ти хто такий?
– Я? Пролісок, – відрекомендувався Пролісок. – А ти хто?
– А я – Заєць. Тебе їсти можна? – і Заєць підскочив ближче.
Якби в Проліска були ноги, він би обов’язково позадкував.
– Не думаю, – зізнався він.
– Швидше за все, я неїстівний.
– Ох і життя настало, – важко зітхнув Заєць. – Зима закінчилася, я ще на літнє забарвлення не перейшов, їсти хочеться, а в лісі нічого не знайдеш, тільки лисиці з вовками сновигають. Ну, поки що неїстівний! І коли хоч якась травинка з’явиться?
– Ха-ха-ха, – пролунав поряд із Проліском чийсь скрипучий і єхидний голос. Щось велике і чорне злетіло з гілки і плюхнулося на галявину перед пролісками. – Неїстівний! Від нього ніякої користі немає!
– А ти їстівний? – образився Пролісок. – І хто ти такий? Або що таке?
Величезне і чорне незграбно розкланялося:
– Добридень! Я – Ворона! Так би мовити, Санітар лісу. Все, що можна склювати, я відразу ж знищую, а тебе і клювати нічого – Ворона знову хрипко зареготала. – Ох, як мені набридли всі ці квіточки, пелюсточки! Росла б у лісі ковбаса, от було б щастя! Цілий рік! А вами, квітами, не наїсися!
– Про ковбасу не знаю, а ось морквинка – це смачно, – зауважив Заєць. – Ну, гаразд, я побіг.
І він умить зник.
– Біжи, біжи, морквяноїдний, – проскрипіла вслід йому Ворона. – Побачу Лисицю, обов’язково передам, де ти шастаєш!
– Ну, чому ви така сердита? – не втримався Пролісок. – Що він вам зробив?
– А те й зробив, що їсти хочу, а до смітника долетіти сил немає – ослабла!
На доказ своїх слів Ворона змахнула крилами.
– Була б я молодша, на Зайчика б пополювала!
– Та як ви смієте! – хоч Пролісок і був, можна сказати, новонародженим, та зрозумів зловісний зміст слів Ворони. – Як вам не соромно!
– А чого соромитися тут, їсти всім хочеться! І користь у цьому світі є тільки від того, що саме проситься до рота! – Ворона грізно зміряла поглядом Проліска. – А красу всіляку не визнаю! Вирвати тебе з корінцем, чи що?
Ворона ступила вперед, але тут, на Проліскове щастя, вирішив втрутитися Вітер, що дрімав на сосновій гілці до слушної нагоди. Він поворухнувся і… Ворону здуло його поривчастим подихом і тут же віднесло на торішній кущ шипшини.
– Ой матінко! – хоча на кущі й лежав сніг, коловся він добряче, що відразу ж відчула Ворона. – Обража-а-ють!
Сердито підвиваючи, знесилена Ворона, все-таки, знайшла в собі сили вибратися і полетіти подалі, а Пролісок весело розсміявся, але тут же й засумував.
– Може, й справді, від мене немає жодної користі? – запитав він у дерев, які були поруч із ним. – Адже мене ні клювати, ні… це… їсти. То навіщо взагалі я такий потрібен?
– Дурненьки-ий, – лагідно прошепотіли високі ялини, але відразу ж і замовкли, бо бешкетнику Вітру набридло сидіти на одному місці. Він злетів у повітря, ненавмисно заваливши Пролісок сніговим пластом, і бідна квітка ледь не задихнулася!
– Кхе, кхе, – ледве обтрусив він із себе колючі сніжинки.
– Ось бачите? – звернувся Пролісок до дерев, які стояли непорушно – наче завмерли. – Я теж слабосилий, гірший від Ворони. Так навіщо мені пробиватися і… той… красуватися тут перед вами?
Але дерева загадково мовчали і лише час від часу ліниво погойдувалися, бо вони ще не до кінця прокинулися. А Пролісок продовжував скаржитися на злу долю, зовсім забувши, як пишався до недавнього часу своїм, хоч і скромним, але новим убранням, як чогось пробивався крізь землю і сніг, щоб вибратися назовні, адже він був ще зовсім маленьким. Втомившись скаржитися на долю, Пролісок ображено насупився.
– Ось піду звідси, тоді знатимете, – пригрозив він невідомо кому. – Нема щоб напоумити маленького Проліска, підказати, правий він чи неправий. Всі тільки розча-ро-ву-ю-ють.
Пролісок ледве вимовив складне слово, і в тиші знову пролунав чийсь сміх. Але цей сміх йому відразу сподобався.
– Ой, який смішний малюк! – щось тоненьке і тепле легенько торкнулося Проліска, і він аж розімлів від задоволення, так це було приємно!
– Привіт, я – Сонячний Промінь! Давай познайомимося! І будемо дружити! Хіба ти мені не радий?
– Радий! – стрепенувся Пролісок. – Та тільки краще б ти з Вороною подружився! Вона ж хто? Са-анітар лісу! А я? Ма-ню-ю-юсінький Пролісок! Від мене немає ніякої користі!
– Я ж кажу, смішний! – Промінь ще раз торкнувся Проліска, та так, що той захихотів:
– Лоскітно!
– Користь є від кожного творіння на цій землі!
– І від мене? – мало не підскочив Пролісок.
– І від тебе! Від тебе дуже навіть велика користь! Ти береш участь у весняному диві!
– Як це?
– Дуже просто. Проліски сповіщають усім про те, що минули холоди, і все живе воскресло від сну, прокинулося. А більше я пояснити тобі не можу, треба поспішати далі. Бувай! Побачимося ввечері!
І Промінь зник. Залишившись на самоті, Пролісок обов’язково б засумував, якби не побачив, що навколо нього і справді почало відбуватися справжнє диво: сніг безслідно щез, а на спорожнілу поверхню землі почала пробиватися зелена травичка, на деревах звідкись з’явилися і зацвірінькали незнайомі Проліскові маленькі істоти. І навіть Заєць вискочив із кущів, затарабанив по старому пеньку і зробив перекид через голову. Виявилося, що він повністю змінив забарвлення і став зовсім сірим.
– Оце так! – захоплено промовив Пролісок і на мить пошкодував, що не може перекидатися, як Заєць. – Диво й справді настало!
Якби маленький Пролісок знав, що весняне диво означає набагато більше, ніж просто пробудження від зимової сплячки, воно нагадує людям про воскресіння Того, Хто помер за всіх у цьому світі, – якби він це знав, то зрадів би ще більше… Але навіть того, що він почув і побачив за сьогоднішній день, було цілком достатньо для Проліска. Він розгойдувався з боку в бік на тоненькій стеблинці, щоб розділити загальну радість, а потім непомітно для себе заснув, адже так стомився за день! Але й уві сні Пролісок не переставав радіти тому, що він – вісник весняного дива. І користь від нього є, хоча він і неїстівний! «Але не все ж визначає їстівність», – пробурмотів Пролісок сам до себе, засинаючи…
