Маленька Краплинка жила у великій чорній Хмарі. Крім неї, там було ще багато таких же крапель, дуже схожих одна на одну, але наша Краплинка Сто Одинадцята вирізнялася поміж усіх, оскільки була рухливою, мов дзиґа, і дуже любила запитання.
– Чому ми сидимо в Хмарі? Коли ми потрапимо на землю? А яка вона – земля? – сипалися її запитання.
– Стривай, прийде час – про все дізнаєшся, – втішали її старші подруги. – Потерпи.
Але Краплинка терпіти не хотіла.
– Чому ми змушені сидіти на місці? Чому я повинна терпіти? Я хочу щось робити, мені так нудно!
– Хіба тобі не подобається бути з нами? – запитували інші краплини. – На землі ми розлучимося одна з одною і, можливо, ніколи більше не побачимося. Радій тому, що зараз ми можемо спілкуватися!
Але Крапельці набридло спілкування з подругами. Всі, як одна, схожі, і розмови в них теж схожі: нудні, про те, що треба приносити користь землі, та про те, що, коли прийде наказ, то всі вони спустяться на землю. А коли він прийде? І від кого? Про це не знала навіть Стара Хмара, хоч і її смикала Крапелька. А час ішов, і залишатися на одному місці цілими днями, а, можливо, і місяцями, і роками для крихітки Крапельки було нестерпно.
– Ціла хмара крапель! – бурчала вона тихенько. – Товпляться одна на одній, ніякого вільного простору. Нічого до пуття не можуть пояснити, а вважають себе розумнішими за всіх на світі! Як мені набридло таке життя! Невже все це буде тривати нескінченно, і я ніколи не потраплю на землю?
І Крапелька придумала хитрий план. Вибравши час, коли Хмарка задрімала і не клопоталася збереженням довірених їй крапель, Крапелька Сто Одинадцята тихенько підкралася до самого її краю і… зісковзнула вниз!
– Що ти робиш! – загомоніли перелякані краплі. – Повернися назад!
Але було вже пізно. Крапелька стрімко летіла на землю. «Ой, матінко! – пищала вона про себе, побачивши темно-зелену поверхню, що стрімко наближалася до неї. – Зараз розіб’юся! Чому я не слухалася!» І Краплинка заплющила очі, готуючись до неминучої загибелі.
«Напевно, я загинула! – вирішила вона, гепнувшись на щось м’яке. – Прощавай, Стара Хмаро! Була Крапля – і немає Краплі!» Але поруч із собою Краплинка раптом почула чийсь тихий сміх:
– Яке кумедне малятко!
– Якщо чую чийсь голос, значить, ще живу, – вирішила Крапелька і розплющила очі.
Вона лежала на чомусь великому і зеленому, її обвівало легким холодком, а навпроти сидів хтось дивний, схожий… на щось таке, чого Крапелька не могла навіть уявити. Але єдине, що вона зрозуміла, цей хтось був добрим.
– Ти хто? – запитала Крапелька Доброго.
– Я? Вітерець.
– А що це значить?
– Ти не знаєш? – здивувався Вітерець. – Звідки ти взялася?
– Я нічого не знаю, бо вперше на землі, – заявила Крапелька. – А жила досі в Хмарі.
І вона детально розповіла Вітерцю свою історію.
– Ось воно що, – з розумінням промовив Вітерець. – Так ти зробила велику помилку, потрапивши на землю без наказу!
– Набрид мені цей наказ! – скривилася Крапелька. – Всі тільки про нього і говорять, але ніхто не знає, що це таке. А ти знаєш? Ну, поясни, якщо ти такий розумний! Вітерець замислився.
– Важко пояснити, але я знаю, що все в нашому житті – і моєму, і твоєму – відбувається за наказом. Ось я то літаю, то залишаюся на місці; думаєш, роблю так сам собою? Ні, мене то Хтось зупиняє, то Хтось затримує. І я знаю, що Він створив мене, і я потрібен Йому .
– А я? – схвильовано запищала Крапелька. – Я теж Йому потрібна?
– Всі ми Йому потрібні, – авторитетно заявив Вітерець. – Навіть такі неслухняні, як ти.
Крапелька насупилася.
– Ну, гаразд, не засмучуйся, – посміхнувся Вітерець. – Давай краще я тебе познайомлю із землею, коли ти вже тут. Спочатку ми подружимося з деревами і травами, а потім – з тим, що нас оточує: сонцем, повітрям, тваринами. Отже, урок перший. Ти потрапила на лист берези, під якою я відпочивав…
Ось уже коли Крапелька виявилася задоволеною! Стільки нових знань! Стільки цікавого! Щоправда, до кінця дня Крапелька відчула: її голова просто забита всім, що вона дізналася, і, напевно, розпухла, як у Старої Хмари!
– Як я втомилася! – голосила Крапелька, обхопивши голову ручками. – Сил моїх більше немає!
Потім вона випадково глянула на небо і дуже злякалася:
– А що це з сонечком? Воно зникло! Невже його з’їла Стара Хмара?
Вітерець розсміявся:
– Дивненька! Це просто день змінився ніччю, коли всім треба відпочивати. Відпочивай і ти. Тепер ти знаєш, як поводитися на землі, тож завтра продовжиш свою подорож без мене. На добраніч!
Якимось чином Крапелька опинилася в затишному ліжечку, зробленому з великого листа, підвішеного до гнучкої травинки. Зверху її вкрив інший листок.
– Хоч ти і передчасно з’явилася на землі, я сподіваюся, ти все одно принесеш користь і навчишся коритися наказу! До зустрічі! Якщо я буду тобі потрібен, приходь у березовий гай!
І Краплинка залишилася зовсім одна. Очі її злипалися, і вона відчувала, що засинає так солодко, як ніколи ще не спала.
«Наказ, наказ, – встигла невдоволено подумати перед тим, як заснула. – Мене особисто він не стосується, я – лише Крапля! Все, сплю… сплю!» І Крапелька заснула.
Вона прокинулася від того, що хтось ніби потряс її за плече. Ще не встигнувши розплющити очі, Крапелька вислизнула зі свого гамака і відчула, що їй потрібно бігти. «Я ще не прокинулася, – твердила Крапелька, – я ще сплю». Але моторні ніжки кудись несли нашу Краплю, і вона не могла зупинитися.
«Та що це зі мною? – не розуміла Крапелька. – Я не хочу бігти, я хочу відпочити!» Але все було даремно. У глибині душі Крапелька знала, що зобов’язана бігти і що зможе зупинитися лише тоді, коли прибуде до своєї мети.
«Дайте хоч очі розплющити! – сердито думала Крапелька, на ходу намагаючись протерти їх кулачками. – Ну й життя настало, сама від себе не залежиш! Гірше, ніж у Старій Хмарі! Ой матінко! Та залиште ви мене в спокої!»
Лясь! Бажання Крапельки виповнилося. Вона перечепилася через якусь гілку, що впала з дерева, і розпласталася на дорозі.
«Ось тепер відпочину, – подумала Капелька. – І ніхто мене з місця не зрушить!»
Але замість відпочинку щось підняло Крапельку вгору і… виявилося, вона летить! Летить, як Вітерець! «Здорово! – подумала Крапелька. – Цікаві події! Тільки куди я лечу?»
Вона пролетіла ще трохи і опустилася на землю. Десь усередині себе Крапелька ясно відчула, що прибула до кінцевої мети і тепер може виконувати своє завдання. От тільки яке ж воно? Що їй потрібно робити? Крапелька озирнулася довкола себе і раптом почула чийсь тоненький сумний голосок:
– Допоможіть мені! Я вмираю! Допоможіть!
Голосок лунав дуже тихо, але Крапелька, все ж, зуміла його почути.
– Я біжу, тобто лечу на допомогу! – крикнула вона, кинувшись назустріч голосові.
Крапелька пролетіла ще трохи, і що ж вона побачила? Невеликий Струмочок, що майже пересох від спеки.
– Ой, бідолашненький! – зойкнула Крапелька. – Зараз я тобі допоможу.
І раптом поряд із Крапелькою пролунав чийсь єхидний сміх:
– Ха-ха-ха! Ой, не можу! Вона йому допоможе! Одна нещасна крапля наповнить струмок!
На великому камені, покритому пересохлими водоростями, сиділа велика зелена Жаба, вона й реготала на все своє товсте горло.
– А що, не допоможу? – обурилася Крапелька. – Я наказ отримала: бути на цьому місці! І я йому підкорююся!
– Та нічого ти не зробиш! – продовжувала Жаба, аж качаючись зо сміху. – Наказу вона підпорядковується! Нещасна крапля, і та наказ слухає! Ти подивися на себе, приземку! Хто ти є!? Ти ж нічого не можеш! А туди ж, допомагати рветься!
Крапелька дуже розлютилася, але навіть огризнутися було ніколи. Вона схилилася над струмком:
– Тобі дуже погано?
– Дуже-дуже, – через силу прошепотів Струмок.
– Як же тобі допомогти? – міркувала Крапелька. – Що ж робити?
– Дурниці це все: наказ, наказ, – сердито квакнула Жаба. – Роби що хочеш – ось що головне в житті! Та нема ніякого наказу, і ніколи не було.
«А може, вона має рацію? – подумала Крапелька. – Може, й правда, Вітерець усе переплутав, і ніякого наказу немає?»
І тут Крапельці теж стало дуже погано. Адже якщо немає наказу, тоді добрий Вітерець стане неправдомовцем, тоді висохне Струмочок, а від неї, маленької Крапельки, справді не буде ніякої користі!
– Ні, неправда! – сердито крикнула вона Жабі. – Є наказ, він усередині мене сидить! І я знаю, що для Того, Хто віддає накази, навіть крапля – і та важлива, і Він мене обов’язково використає!
– Ой, втомила, – розреготалася Жаба ще голосніше. – Всередині неї наказ сидить! Ну, дає!
Але Крапелька більше не слухала Жабу. Вона гарячково міркувала, як же виконати наказ, який вона отримала.
– Ну, допоможи мені, хоча б трішечки, – подумки попросила вона Когось, Хто наказував їй. – Дай розуму!
І тут Крапелька згадала! «Вітерець! У березовому гаю!»… І чи треба говорити, що вона щодуху кинулася туди?!
– Вітерцю! Ти мене чуєш? – відчайдушно пищала вона, підлітаючи до березового гаю. – Це я, Крапелька!
– Хто мене кличе? – нарешті, після довгих пошуків почула Крапелька голос Вітерця. – Ох це ти, крихітко? Що трапилося?
Захекана Краплинка доповіла Вітерцю про всі події сьогоднішнього дня. Про те, як і вона отримала наказ, як навчилася літати, про те, що сказала Жаба, і про те, що вона, Крапля, повинна допомогти Струмочку. А закінчивши, Крапелька благально подивилася на свого друга.
– Тепер ти зрозумів? Я повинна виконати наказ, але як – не знаю. Підкажи мені!
Вітерець замислився.
– Сама ти не зможеш наповнити Струмочок, це зрозуміло. А що, якщо… Зачекай!
І Вітерець кинувся кудись угору.
– Почекай, почекай, – буркнула Крапелька. – А якщо немає часу чекати? Струмочок ось-ось пересохне!
Але іншого вибору не було. Крапелька зручно розташувалася на великому березовому листочку і почала чекати. Вітерця довго не було, так що Крапелька навіть занепокоїлася: чи не кинув він її в скрутну хвилину? Вона нервувала, сердилась і навіть трохи похникала. А потім, змучена переживаннями, непомітно для себе задрімала, затишно розташувавшись на своєму листочку.
– Крапелько! Крапелько! – крізь сон раптом почула вона чийсь голос. – Прокинься!
Крапелька розплющила очі. Перед нею був Вітерець.
– Вставай! – поквапив він її. – Полетіли!
Крапелька протерла очі й побачила поряд із вітерцем маленьку білу хмаринку.
– Вона довезе тебе до Хмари, – пояснив Вітерець. – Сідай!
Задоволена Крапелька миттю вилізла на пухнасту хмарину, занурившись у неї, мов у пухову перину.
– Вирушайте! – скомандував Вітерець. – Тільки тримайтеся подалі від сонця! Щасливої дороги!
Яка ж це була приємна подорож! Вчепившись у хмаринку, Крапелька з цікавістю спостерігала, як земля стає все меншою, а вони піднімаються все вище, як їх оточують інші хмари – і великі, і маленькі, як все яскравіше світить сонечко. А потім вона побачила рідну Стару Хмару і збагнула, що дуже за нею скучила! Хмаринка піднесла її до самісінького краю Великої Старої Хмари, і Крапелька, перевалившись через нього, сіла всередину своєї любої старенької.
– Нарешті я вдома! – зраділа Крапелька, побачивши знайомі обличчя крапель.
А моторні подружки вже оточували її з усіх боків, смикали, торсали, пищали:
– Крапелька! Наша Крапелька повернулася! Де ж ти була так довго? Що з тобою було?
– Ану, помовчіть! – гримнула Крапелька.
Заволодівши загальною увагою, вона доповіла подружкам про те, що отримано наказ, і всі зобов’язані спуститися на землю, щоб допомогти Струмочку. Але подруги Крапельці не повірили:
– Хіба ти віддаєш нам накази? Ти, неслухняна крапля? Бути цього не може, щоб ти й накази віддавала!
– Вони мені не вірять! – обурена Крапелька вже приготувалася до бійки, як раптом Стара Хмара, яка нерухомо лежала, зірвалася з місця і кудись полетіла!
– Що це? – запищали краплі. – Куди ми летимо? Що трапилося?
Але раптом вони замовкли, бо кожна з них отримала чіткий наказ: «Спуститися на землю». І їм нічого не лишалося, як тільки підкоритися цьому наказові, хай навіть його віддавала маленька непомітна Крапелька!
Хмара підлетіла до землі, і суцільним потоком, одна за одною, краплі почали падати на землю, вони наповнювали собою калюжки, річку, скочувалися з листочків дерев. Але найбільше потрапляли в маленький пересохлий Струмочок, наповнюючи його життєдайною вологою. Вмираючий ожив і весело задзюркотів, перекочуючись по камінню. Дощ перекинув Жабу, яка заснула на камені, і вона сіла просто в струмок, захлинаючись у воді й пускаючи бульбашки від несподіванки. Нарешті, вона вибралася на берег і сіла на землі, сердито щось бурмочучи собі під ніс. А наша Крапелька спостерігала за цим, пливучи по струмку, тепер була її черга сміятися! Забравшись на пелюстку лілії, Крапелька міркувала:
– Все добре, що добре закінчується! Нехай я виявила непослух, але наказ все одно і мене зачепив, і Хтось, Хто всім керує, використовував мене, щоб допомогти Струмочкові! Значить, одна крапля – і та щось може! Ось Струмочок ожив! Ура!
Задоволена, Крапелька понеслася назустріч новим пригодам.
