З самого ранку Гусениця, яка жила на зеленому лузі, чекала свого приятеля Зайчика. І ось нарешті він прибіг.
– Привіт, Гусенице! – сказав Зайчик. – Мама відпустила мене в гості на цілий день і дала з собою найбільшу морквину! Спробуй, як смачно!
І Гусениця з Зайчиком взялися по черзі гризти морквину, а потім бавитися. В хованки. І в доганячки. І в лото. І в морський бій. Весело було! І нарешті друзі знеможено простягнулися під великим кущем.
– Ой, як я зголоднів! – заявив Зайчик. – Додому не дотягну! А що це за квіточки-пелюсточки на кущі ростуть? Дай-но, скуштую! М-м! На смак ніби нічого!
І Зайчик почав жадібно об’їдати білі квіти, які росли на великому колючому кущі.
«Але вони ж отруйні!» – подумала Гусениця і хотіла вже, було, попередити про це Зайчика, але на його мордочці відображалося таке задоволення, що Гусениця передумала:
«Хоча… може, вони отруйні тільки для гусениць? Із Зайчиком начебто нічого не трапилося! Он скільки з’їв, і йому – хоч би що!»
Зайчик із Гусеницею знову взялися бігати на зеленому лузі доти, доки не стемніло і Зайчик не згадав, що йому час додому. Він попрощався з Гусеницею і пішов. А Гусениця помахала йому вслід усіма своїми лапками і теж поповзла додому.
Наступного дня Гусениця знову чекала Зайчика, але він все не приходив. І через день також… І через два… Врешті-решт, Гусениця занепокоїлася:
«Де ж Зайчик? Уже цілих три дні, як він не приходить! Піду-но я його провідаю!» І Гусениця почала збиратися: парасолька на випадок дощу, купка свіжих коренів лопуха для Зайчика, баночка варення з ожини для його мами, велике яблуко, щоб підкріпитися в дорозі, книжка-розмальовка, щоб було чим зайнятися в гостях, ключ від будинку, запасні капці, пляшечка соку зі свіжої роси, шарфик на шию, дезодорант з запахом капустяного качана (останній писк лісової моди), кольорові олівці… Ух! Начебто, все! Навантажена, як верблюд з підручника лісової зоології, Гусениця повільно поповзла вперед стежкою.
Її зусилля увінчалися успіхом. Через кілька годин Гусениця вже дзвонила в лісовий дзвіночок, прикріплений до дверей будинку Зайчика. Їй відкрила мама Зайчиха, якась… дуже сумна, не схожа на себе.
– Це ти, Гусенице? Проходь! – сумно сказала Зайчиха і пропустила Гусеницю вперед.
Зелена гостя озирнулася навсібіч:
– А де ж Зайчик? Чому він не біжить мене зустрічати? – здивовано запитала Гусениця.
– А Зайчик захворів! І навіть дядечко Їжачок не може зрозуміти, що з ним сталося! – Відповіла мама і відчинила ще одні двері.
Гусениця зойкнула: бідолашний Зайчик лежав у ліжку, поруч із ним на стільці громадилася ціла гора всіляких ліків, а дядечко Їжак здивовано знизував плечима:
– Нічого не можу зрозуміти, що з ним сталося? – зітхнув Їжачок, поправляючи окуляри на носі. – Боюся, доведеться лісову «Швидку» викликати і відправляти Зайчика до лікарні!
«Напевно, він захворів від того, що поїв неїстівних квітів з отруйними корінцями», – майнуло в голові в Гусениці. Вона хотіла щось сказати, але Їжачок раптом запитав:
– А ти, Гусенице, часом не знаєш, чого він захворів? Ти ж була останньою, хто спілкувався із Зайчиком!
– Ось-ось, він від неї повернувся і відразу захворів! – квапливо додала мама Зайчиха. І всі в очікуванні дивилися на Гусеницю, навіть Зайчик.
Гусениця то червоніла, то блідла. Їй було дуже соромно. Але, все ж, вона таки зізналася:
– Він… тобто Зайчик поїв білих квітів із великого куща…
Дядечко Їжачок негайно ж розгорнув лісову енциклопедію:
– Яких квітів? Ось цих?
Глянувши на картинку, гусениця ствердно кивнула головою.
– Який жах! – сплеснула лапами Зайчиха. – Що ж тепер робити?
– Відварити ялинової кори і давати Зайчику разом із кислою журавлиною! – порадив Їжак.
Мама Зайчиха почала виконувати його пораду. Їй допомагала Гусениця. Коли через півгодини Зайчик випив ліки, то сказав, що йому легше і відразу ж заснув. Всі полегшено зітхнули і пішли пити чай із варенням, яке принесла Гусениця. Все начебто добре закінчилося, і Гусениця вже, було, полегшено зітхнула, як Їжачок сердито глянув в її бік:
– А чому ж ти, Гусенице, відразу не сказала Зайчику, що квіти з куща їсти не можна? Ти знала істину і не поділилася зі своїм другом! Дуже погано!
– Не знаю… так вийшло… Вибачте мені, будь ласка! – схлипнула Гусениця.
Мама Зайчиха докірливо похитала головою, але потім не витримала і розпливлася посмішкою:
– Прощаємо! Я сподіваюся, Зайчик невдовзі видужає і прийде до тебе в гості.
– Ой, як чудово! – зраділа Гусениця.
І тут же згадала про нове слово, яке сьогодні почула:
– А що таке істина?
– Істина – це ті правила, за якими мають жити і люди, і звірі. Ми вчимо їх із самого дитинства! А якщо хтось не знає або забув істину, йому обов’язково потрібно нагадати про неї! Інакше все це може призвести до поганих наслідків! Тобі зрозуміло, Гусенице? – суворо перепитав Їжачок.
Так, тепер Гусениці все було зрозуміло!
