Маленька Гусениця була дуже допитливою. Коли вона чула якесь нове слово, то неодмінно хотіла дізнатися його значення, тим більше, слів у лузі, де вона жила, лунало дуже багато. І цього літнього дня з боку дороги до Гусениці раптом долинуло: «Різдво!»
«Різдво», – подумала Гусениця і з усіх лап кинулася вперед, щоб дізнатися, що ж це таке. Але більше нічого не чулося, і Гусениця зажурилася.
– Треба ж, не пощастило! – буркнула вона собі під ніс і вирушила додому, щоб погортати Словник для комах. Але і тут її очікувала невдача. Гусениця зовсім забула, що Словник був віддрукований у друкарні Жука на найкращому капустяному папері, тому одного разу, коли йшов дощ і Гусениця сиділа вдома… загалом, від Словника залишилися ріжки та ніжки. Вціліли буква «А» і буква «Б», а все інше зникло в невідомому, точніше, у відомому, напрямку. «Ненажера! – обурилася сама на себе Гусениця і почухала потилицю. – Що ж робити?» Нове слово їй дуже сподобалося, а от дізнатися, що воно означає, ніяк не вдавалося. «Я запитаю в когось зі своїх знайомих», – вирішила Гусениця і знову вирушила на луг. Але – от лихо! – на запитання, що означає слово «Різдво», не міг відповісти ніхто: ні жуки, ні мурашки, ні метелики. Гусениця зовсім уже було зневірилася, коли раптом побачила, що назустріч їй повільно рухається дядько Їжак і тягне на спині мішок із чимось важким.
– Дядьку Їжачку! – радісно закричала Гусениця. – А ви мені саме потрібні! У мене до вас запитання!
Їжак опустив мішок на землю і витер лапою піт із чола.
– Ух, – сказав він, – стомився. Ніколи не думав, що ці лікарські трави такі важкі. Це ти, Гусенице? Вітаю! Що там у тебе за запитання? Кажи.
Гусениця тут же повідомила, що її цікавить, але Їжачок спантеличено почухав потилицю.
– Чув я про Різдво, – сказав він, – та що воно значить – не знаю. Бабця моя розповідала, що це щось гарне, і з’являється взимку, а більше нічого не знаю, адже я взимку сплю. Запитай у когось іншого.
І Їжачок пішов у своїх справах, а Гусениця почала запитувати інших, та, на жаль, ніхто так і не відповів їй на це запитання. Але дізнатися про Різдво Гусениці дуже кортіло.
– Взимку я теж сплю, – сказала вона сама собі. – Якщо ж не спати, а прокинутися?…
Сказано – зроблено. Гусениця завела будильник, щоб прокинутися взимку, і зі спокійним сумлінням вирушила до друзів на луг. На лузі вона провела решту літа, восени, як і годиться, міцно спала, а ось узимку…
Взимку її розбудив дзвінок будильника. Гусениця схопилася і відразу ж почала шукати Різдво.
Але в будинку його не було.
– Подивлюсь-но я за дверима, – вирішила Гусениця і ледь прочинила двері свого будиночка. Виповзла назовні, та так і зойкнула:
– Ой, матінко! Що це таке?
Все довкола було посипано чимось білим, колючим і пухнастим одночасно. Гусениця зробила по ньому кілька кроків і мало не провалилася. А ще в неї замерзли всі лапи, тому довелося терміново повертатися додому і утеплятися. Але коли Гусениця, замотана смугастим шарфом і у весняних черевиках, знову з’явилася на лузі, там стало ще гірше. З неба полетіли якісь білі пластівці й обліпили бідолашну Гусеницю з голови до лап.
– Що ж це таке? – довго не могла вона зрозуміти, а потім пригадала картинку з дитячої книжки і зраділа. – Так це ж сніг! Я бачу сніг! Ура!
Гусениця навіть спробувала пограти в сніжки, про що теж читала в книжці. Потім схаменулася:
– Ой! Я ж зовсім забула, що шукаю Різдво! Де воно?
Але Різдва не було й на лузі, хоча Гусениця зазирнула під кожен засніжений кущик, під кожне дерево. Тому Гусениця зажурилася, але потім підбадьорилася:
– А може, воно заховалося в лісі? Піду туди!
І Гусениця, взявши з собою літню парасольку, щоб ховатися від снігових пластівців, попрямувала до лісу. Повзти було дуже важко, лапи в’язли в снігу і мерзли, а тут ще й спіткнулася об якусь яскраву грудку, що лежала на дорозі.
– Що це за грудка мерзлого пір’я? – обурилася вона і вже хотіла повзти далі, як раптом грудка розвернулася і виявилася величезним птахом із довгим дзьобом, маленькими, як намистинки, очима і строкатим пір’ям.
– Чого штовхаєшся? – прохрипів птах.
– А ти чого тут лежиш? – не залишилася в боргу Гусениця. – Ти хто такий?
– Я – птах неземної краси, – просичав новий знайомий. – Жив у зоопарку, але потім мені там набридло, і я вирішив відлетіти звідти і показати себе світові.
– А звати тебе як?
– Сторож дядько Вася називав мене Птеродактилем.
Освічена Гусениця бачила Птеродактилів, тобто доісторичних істот, на сторінках книг, тому не змогла не погодитися, що птах неземної краси дуже на них схожий.
– А ти хто така? – в свою чергу поцікавився Птеродактиль.
– Я – Гусениця.
– Точно! – посміхнувся Птеродактиль. – Гусениця! І як це я відразу не здогадався! А що ти тут робиш?
– Я шукаю Різдво! – відповіла гусениця. – Ти його випадково тут не бачив?
– Нічого я не бачив, і не знаю я ніякого Різдва! – огризнувся Птеродактиль. – Чеши звідси, а то я зараз проекспериментую: морожені гусениці їстівні чи ні?
– Подумати тільки! – зітхнула Гусениця. – Кого тільки взимку не зустрінеш! Пір’я красиве, а характер – гірше нікуди! У вас у зоопарку всі такі невиховані?
Птеродактиль зніяковіло кашлянув:
– Кхе-кхе, та це в мене голос замерз, і настрій… теж замерз. Я застудився, у мене крила і хвіст не слухаються, а тут ще якісь мухи білі літають, кусаються! Ой, як мені погано! І ніхто мене не пожаліє, нікому я такий не потрібен! Зі мною ніхто не хоче дружити!
– По-перше, це – не мухи, а просто сніг, я його раніше на картинках в книжці бачила, – відповіла Гусениця. – А по-друге, хвалитися менше треба, тоді й друзі з’являться! Ну гаразд, досить нещасного вдавати і на холод скаржитися! Вставай, а то геть замерзнеш! Пішли разом шукати Різдво!
– Ходімо, – погодився Птеродактиль. – А яке воно – Різдво?
– Я сама ще до пуття не знаю, але це щось дуже-дуже гарне, – відповіла Гусениця.
– Може, воно ще й смачне? – замріяно запитав Птеродактиль. – Різдво, Різдво! Звучить красиво, зовсім як «Африка!» Як там тепло! А тут холодно, я собі всі лапи відморозив!
– А ти воруши ними, тоді легше буде! – підказала Гусениця. – Я вже пробувала! Вперед! Не скиглити! Не відставати! Раз-два! Пісню заспівуй!
І вони разом затягнули придуману Гусеницею пісню:
- Де ж це Різдво?
- Не розумію я нічого!
- Все одно вперед іду,
- Різдво в снігу знайду!
Так із піснею невтомні мандрівники перейшли широку дорогу і опинилися в лісі. Вони довго ходили лісом, але от лихо – нічого не знайшли і там. Тому присіли відпочити і заспівати ще одну пісеньку:
- Мерзнуть лапи, мерзне хвіст,
- І скажіть, хто відповість,
- Де шукати нам Різдво,
- Заховалось де воно?
– Ну, де ж воно? – мало не плакала Гусениця. – Де його шукати?
І раптом вони почули чийсь голос. Пролунало боязке хрюкання, і перед Гусеницею з Птеродактилем постала крихітна Свинка.
– Хрю-хрю, ви, здається, шукаєте Різдво? А якщо я скажу вам, де його шукати, ви проведете мене додому?
– Що ти тут робиш? – здивувалася Гусениця. – Ти ж домашня!
– Хрю-хрю, я пішла з дому, щоб пошукати в лісі жолудів, а їх немає, – пояснила Свинка. – І де тепер мій дім, я теж не знаю. Але я точно знаю, що мій господар сказав своїм дітям, що приведе їх сьогодні в хлів, де ми живемо, і розповість про Різдво.
– А де ж ваш хлів? Де його шукати? – розгубилася Гусениця. Але тут Птеродактиль підняв свій дзьоб.
– У мене внаслідок голоду той… нюх розвинувся, – повідомив він. – У вашому хліві молоком пахне?
– Пахне, – відповіла Свинка.
– А цим… смачними шматочками?
– І цим теж.
– Тоді пішли за мною!
І тепер уже Птеродактиль став на чолі маленького загону. Друзі вийшли з лісу, почимчикували окружною дорогою, і нарешті…
– Ось він, наш хлів! – заволала Свинка і щодуху кинулася вперед.
Слідом за нею туди увійшли і Гусениця з Птеродактилем, і, напевно, не вистачить слів, аби описати, як плакала мама Хрюша, обнімаючи свою Свинку, і як Корова, кури, Півень і Кінь хвалили Гусеницю і Птеродактиля. Але головне полягало не в цьому, а в тому, що коли Гусениця і Птеродактиль простягнулися на оберемку запашної соломи, до хліва увійшли люди: Велика людина і дві маленьких. І Велика людина розповіла маленьким людям, а також усім мешканцям хліва, що таке Різдво.
Виявляється, багато-багато років тому на землю прийшов Той, Хто створив увесь світ, усіх людей, тварин, і всі рослини. Він став Людиною, бо без Його втручання світ давно б загинув. На всій величезній землі Йому не знайшлося місця, і тільки ясла для худоби прийняли Його, а корови і вівці дивилися тоді разом із Його батьками, як Він лежить у них, і всі раділи. Раділи тому, що настало Різдво, і тепер зло і все погане не буде панувати в світі, тепер на землі є надія на те, що все зміниться на краще. Раділи тому, що це свято Різдва відзначатимуть доти, доки Спаситель світу не прийде на землю вдруге.
Закінчивши розповідь, Велика людина і його маленькі слухачі пішли, а мешканці хліва, які теж слухали різдвяну історію, мов заворожені, вирішили відзначити Різдво. Кури принесли свіжі яйця, Кінь – запашне сіно і овес, Корова пригощала всіх молоком, вершками, сметаною, сиром і йогуртами. Всі наїлися, і навіть залишилося багато смачних шматочків, частину яких мешканці хліва дали Гусениці й Птеродактилю в дорогу. Захопивши з собою пару запашних згортків, мандрівники рушили в зворотний шлях. Йти їм треба було довго, але це не лякало Гусеницю, адже вона знайшла Різдво і дізналася, що це таке. Заради цього варто було подолати всі перешкоди! І навіть заводити будильник, щоб прокинутися взимку!
