На зеленому лузі під великим листом лопуха жила маленька Гусениця. Цілими днями вона бавилася зі своїми друзями, робила запаси на зиму, а коли втомлювалася, йшла до себе додому, готувала обід або вечерю, а потім лягала відпочивати. Гусениця дуже любила відпочивати, але цього яскравого сонячного ранку вона прокинулася разом із першим променем сонця, тому що сьогодні в неї було багато справ.
– Сьогодні я йду на іменини до Жука, – повідомила Гусениця Росинці, яка скотилася на лист лопуха. – Так, подарунок для Жука в мене є: спеціально вчора бігала до дядька Павука і замовила йому виткати мереживну серветку, а тепер мені треба зайнятися своїм зовнішнім виглядом, щоб якомога краще виглядати на Дні народження!
І Гусениця почала приводити себе до ладу. Вона старанно вмилася свіжою росою, почистила щіткою зуби і всі свої двадцять чотири лапки, пов’язала навколо шиї улюблений шарф у різнокольорову смужку і напахтилася капустяними парфумами.
– Ну, от я й готова! – оголосила Гусениця. – Пора вирушати!
І зелена кокетка вирушила в дорогу. Вона повільно, похитуючись із боку в бік, повзла доріжкою, як раптом почула чийсь голос:
– Привіт, Гусенице! Куди це ти повзеш?
Це була комашка Сонечко. Вона приземлилася на зеленій кульбабці і зацікавлено розглядала нашу Гусеницю.
– Я йду на День народження до Жука! – відповіла Гусениця. – А ти хіба не летиш туди? Тебе ж теж запрошували!
– Так-так, я буду пізніше, – заметушилася комашка Сонечко. – Та й подарунок Жуку я ще не приготувала! А ти поспішай, адже поки доповзеш, мине багато часу!
– Я це й без тебе знаю, – образилася Гусениця.
– Та ти не сердься, – посміхнулася Сонечко, – ти ж сьогодні така ошатна! А таким симпатичним гусеницям, як ти, геть не личить ображатися! Ну, все, я полетіла! Побачимося на Дні народження в Жука! – і Сонечко, помахавши крильцями, полетіло, а задоволена Гусениця знову повільно поповзла по стежці: їй було дуже приємно, тому що її похвалили!
– Сонечко сказала, що я – симпатична, – міркувала Гусениця. – Значить, на Дні народження я також буду мати великий успіх і знайду собі багато нових друзів! Ой, як це здорово, коли тобою захоплюються! І яка я розумниця, що одягла сьогодні свій улюблений шарф, він мені дуже до лиця!
Раптом посеред шляху Гусениця натрапила на невелику калюжку дощової води. Гусениця підповзла і зазирнула до неї, наче в дзеркало, милуючись собою:
– Ні, сьогодні я – просто диво! І характер у мене гарний: я дуже товариська і допитлива! Отже, зі мною всі-всі захочуть дружити, і це буде чудово! Ох, так би цілий день стояла і милувалася собою. Яка я все-таки чарівна!
І тут Гусениця почула дивний шум, неначе їй назустріч рухалося стадо слонів. Перелякана Гусениця сполошилася:
– Ой, матінко, що це таке? Землетрус, чи що? Ой-ой-ой!
Але потім вона, придивившись, виявила джерело шуму і заспокоїлася:
– Ох, та це ж людське дитинча! А шуму від нього скільки! І що це воно робить у лузі? Бувають же такі велетні! Просто дивитися не хочеться!
Зрозуміло, для Гусениці дитина була велетнем, але для нас із тобою – це просто маленька дівчинка. Вона чимчикувала лугом, зриваючи квіти, і на ходу міркувала:
– Як сумно! Всі мої подружки поїхали в місто, і залишилася я одна-однісінька! Ну де мені знайти того, хто захотів би зі мною дружити? Такого веселого і життєрадісного?
Слова дівчинки почула наша Гусениця і, забувши про свій нещодавній переляк, висунулася з-під куща:
– Це я! Я весела й життєрадісна! Я буду дружити з тобою! Ти рада?
Але дівчинка чомусь зовсім не зраділа, навпаки, вона сердито затупала ногами:
– Хто це тут повзає на моїй стежці? Фе, та це мерзенна Гусениця! Яка вона огидна і зелена! Ось я зараз її розчавлю!
«Ой, мамо, розчавити хочуть!» – більше в голові в Гусениці не з’явилося ніяких думок, оскільки їй стало зовсім не до дружби; перелякана, вона щодуху кинулася вбік і сховалася в кущах. А дівчинка здивовано озиралася довкола:
– Куди це вона сховалася? Ну, гаразд, вона від мене далеко не втече, обов’язково впіймаю і розтопчу! А зараз піду рвати ромашки! Дуже мені треба засмучуватися через таку бридку Гусеницю!
І дівчинка втекла, а бідолашна Гусениця, забувши про все на світі, ще довго сиділа і тремтіла в кущах, поки, нарешті, не наважилася вибратися зі своєї схованки. Вона уважно оглянула все навколо себе, зрозуміла, що небезпека минула, і раптом… почала голосно рюмсати:
– Так, значить, я зовсім не симпатична? Значить, я мерзенна й огидна? Ой-ой-ой! Невже ж це правда?
Слова Гусениці почув нахабний Горобець, що якраз пролітав неподалік:
– Звісно, правда! – зацвірінькав він, приземлившись біля Гусениці. – Огидна, мерзенна Гусениця! Я тебе зараз – цвірінь – з’їм!
«Із вогню – та в полум’я», – подумала Гусениця, але слова Горобця дуже зачепили її.
– І ти туди ж, обзиватися? – обурилася Гусениця, щосили штурхнувши Горобця своїми двадцятьма чотирма лапами. – Ось тобі! Отримуй!
Горобець полетів шкереберть, а Гусениця знову кинулася рятуватися втечею. Навздогін їй летіли крики Горобця:
– Караул! Рятуйся, хто може! У нашому лузі з’явилася жахлива кровожерна Гусениця! Гусениця-дракон!
«Та хіба ж я така?» – ображена Гусениця навіть висунулася з кущів, щоб посперечатися з Горобцем, але той уже кудись полетів. А бідолашній Гусениці зовсім перехотілося йти на День народження.
– Це ж треба! – схлипувала вона. – З невинної маленької Гусениці зробили жахливого кровожерливого дракона! Висміяли ні за що! А я ж думала, що ще цілком нічогенька! Як я помилялася! Ось повернуся зараз додому, заповзу під свій Лопуховий листочок і більше ніколи не буду ні з ким дружити! І розмовляти теж ні з ким не буду! У-у-у…
– Ти чому плачеш, Гусенице? – пролунав раптом чийсь цікавий голос.
Маленьке Зайченя присіло навпочіпки і з цікавістю розглядало Гусеницю, а та, побачивши його, заридала ще дужче:
– І ти прийшов наді мною знущатися? Йди звідси, а то як трісну! Ой, як мені погано, як прикро!
– Та хто тебе скривдив? – продовжувало допитуватися Зайченя, але Гусениця не відповідала і продовжувала плакати.
Спантеличене Зайченя почухало лапкою за вухом:
– Так, випадок важкий! Сам я тут не розберуся, доведеться кликати на допомогу дядька Їжака. Він розумний, все знає!
– Агов! Дядьку Їжачку, – заволало Зайченя щосили.
Через деякий час пролунав хрипкий голос:
– Хто це мене розбудив? – з-під купи торішніх голок вибрався скуйовджений Їжачок. – Це ти, Зайченятку? Що трапилося?
Зайченя вказало лапкою на Гусеницю:
– Ось, важкий випадок. Рюмсає, а чому рюмсає – не зізнається.
Їжачок потихеньку посунувся ближче до гусениці і, побачивши, що вона відсахнулася від нього, лагідно заспокоїв:
– Та ти не бійся мене, я тебе не скривджу! Розкажи краще, що з тобою трапилося?
Хоч на вигляд дядько Їжачок і був дуже колючим, але Гусениця чомусь пройнялася до нього довірою. Все ще схлипуючи від образи, вона переказала Їжаку сьогоднішні пригоди, а той уважно слухав її, інколи співчутливо охкаючи і підтакуючи.
– Так, справді важкий випадок! – підсумував Їжак розповідь. – Гусениця постраждала від громадської думки!
– А що це таке гро… громадська думка? – ледве вимовило Зайченя.
– Це означає, що Гусеницю скривдили марно! – сердито заявив Їжак. – Часто, коли інші звірі, птахи або комахи не схожі на нас, ми оголошуємо їх мерзенними і непривабливими, але це неправильно! Говорити, що хтось поганий, тому що він відрізняється від інших, – дуже негарно! Подивися, до чого це призвело: така симпатична Гусениця, а її скривдили і вона зовсім перестала вірити в себе! Та ще й забула головну істину: усіх нас для чогось створив Бог, і якщо ми відрізняємося від інших, то це потрібно для певної мети!
Нехай Гусениця і не все зрозуміла в словах дядька Їжака, але головне вона засвоїла – тому несміливо підповзла ближче і подала одну зі своїх лапок Їжаку:
– То ви справді вважаєте мене симпатичною? І будете зі мною дружити?
– Звичайно! – хором відгукнулися Їжак та Заєць.
Тоді Гусениця зовсім розвеселилася:
– Ура! Я така щаслива! Обов’язково приходьте до мене в гості, а тепер я піду на іменини до Жука!
Гусениця витягнула з-під куща свій трохи прим’ятий подарунок і помахала своїм новим друзям:
– На все добре! Приходьте до мене на луг!
– Щасливої дороги! – відгукнулися друзі, і Гусениця поповзла вперед, адже вона вже спізнювалася! Вона якомога швидше рухалася стежкою і все думала, думала…
«Як добре, що Їжачок і Зайченя вчасно зустрілися на моєму шляху! Я остаточно переконалася, що не така вже й огидна, звичайнісінька Гусениця! Ох, і в історію ж я потрапила! Зате засвоїла корисний урок: ніколи не буду сміятися над тим, хто відрізняється від мене! І дражнити стару Равличиху за те, що вона ледве-ледве повзає, теж не буду! І на Дні народження різних там мошок-блішок висміювати не буду! А ще завдяки цій історії в мене з’явилися нові друзі! І ще з’являться! Та й життя на лузі не таке й погане, і я добре зробила, що одягла свій новий шарфик, він мені так пасує», – і задоволена Гусениця ще швидше почала перебирати всіма своїми лапками, поспішаючи прийти до старого пенька, де її очікував Жук. Вона почувалася дуже щасливою!
